25. Подарунок

ОЛЕГ

Я стою біля дерев’яної стійки з напоями, переминаючись з ноги на ногу. Почуваюся мов невпевнений у собі підліток перед першим побаченням. У руках тримаю два великих глиняних кухлі. В одному — гаряче какао з гіркою пухких маршмелоу та щіпкою кориці для Поліни, а в іншому — ароматний глінтвейн, від якого піднімається пряна пара із нотками апельсина, гвоздики й запашного бадьяну.

Навколо вирує свято. Мешканці та гості кварталу сміються, обговорюють осінні клопоти, дітлахи з вереском бігають між розставленими гарбузами-ліхтарями. Усе це дійство коштувало мені кількох телефонних дзвінків місцевій ініціативній групі, чималої суми на гірлянди, джазовий ансамбль та частування, але зараз мені байдуже на витрати. Я просто чекаю. Чекаю на одну руденьку фурію, яка повністю перевернула мій звичний, розмірений світ. І буквально в останні дні я зрозумів, що не хочу більше з нею ворогувати.

І коли вона з’являється на галявині, у мене в грудях щось солодко й боляче стискається. На секунду перехоплює подих, а пальці міцніше стискають гарячу глину кухлів.

Боже мій... Вона неймовірна.

Я захоплююся нею та її кардинальними змінами. Ніякого кучми з волосся й безформних штанів. На Маші вишукана, затишна сукня кольору стиглої осінньої гірчиці, яка ідеально підкреслює її струнку фігуру й тонку талію, перехоплену широким шкіряним поясом. Її вогняно-руде волосся, зазвичай зібране в недбалий пучок, зараз м’якими, блискучими хвилями розсипалося по плечах, виблискуючи в теплому світлі сотень гірлянд. Вона йде по золотому листю, мов осіння богиня, і кожен її крок віддається луною в моєму серці, яке тріпоче у грудях.

Поруч із нею дріботить Поліна — у кумедному капелюшку-гарбузику та зі смішними помаранчевими стрічками в косичках.

Вони підходять ближче, і я ловлю на собі здивований, трохи розгублений, але такий жагучий погляд Машиних очей. У них більше немає тієї крижаної стервозності. Тільки щире здивування й легкий трепет.

Ставлю кухлі на стійку і впевненою ходою наближаюся до них. Я повинен усе виправити.

— Доброго вечора, красуні, — вітаюся.

— Доброго, — сухо відповідає Маша, стараючись не дивитися на мене.

Вона образилася, і тут до ворожки не ходи. Видихаю і пильно дивлюся на свою сусідку.

— Машо, Поліно, — пробачте мене, будь ласка, за вчора. Та й за все інше теж... — зітхаю і, не зводячи очей зі своєї здивованої сусідки, додаю: — Мені соромно за свою поведінку. Я хочу дружити з вами. Адже вам учора так добре було удвох на цій галявині... Я хотів до вас, та боявся, що проженете.

В очах Маші неприховане здивування. Повисає незручна пауза. І тепер я потерпаю, що моя сусідка не простить мене.

— Дядьку Олеже, ну що ви?! Ми б точно не прогнали вас, — першою розряджає атмосферу Поліна. Вона оглядається на руденьку і заглядає їй в очі: — Правда, тьотю Машо?!

— Правда, — лише тихо кидає вона, опустивши повіки.

— Дядьку Олеже, це ви пробачте, що розмалювала вашу машину. Я хоч не пошкодила її? — стурбовано тріскоче мала.

— Ні, малечо, все добре.

— Хух, — полегшено видихає вона і просить: — А подивіться, який у мене капелюх! Я справжній гарбуз! Тут так круто! Хтось захотів повторити наше з Машею свято.

Очі дитини бігають із захопленням довкола, і я зізнаюся:

— Це я захотів повторити...

— Справді?! — здивовано перепитує Поліна.

Навіть в очах Маші неприховане здивування.

Я присідаю на одне коліно біля Поліни й абсолютно серйозно дивлюся на малу хуліганку.

— Справді, Полінко. І капелюшок у тебе просто фантастичний, — кажу я, а потім роблю суворий, але теплий вираз обличчя. — До речі, щодо твоєї вчорашньої творчості на моєму позашляховику... Я порадився з експертами. Тюнінг визнано унікальним і професійним. Сертифікат схвалено. Але! Дорослі художники віддають перевагу паперу, а не автомобільній фарбі.

Підводжуся і прошу:

— Ходімо зі мною, Машо, ходім, — дивлячись в очі сусідці, прошу. Простягаю руку малій, і вона охоче кладе свою долоньку в мою.

Підходимо до стійки. Я роблю жест офіціанту, і він передає мені чималий пакунок. А я передаю його малій.

— Це тобі. Щоб мій позашляховик більше не страждав від твоїх малюнків. Тут усе для того, аби ти професійно розвивала свою творчість.

Очі дівчинки спалахують таким захопленням, що вона ледь не пищить від задоволення, оглядаючись на тітку, яка мимоволі посміхнулася. І від цього стала ще привабливішою.

— Ого-о-о! Справжній набір для малювання! Дякую-дякую-дякую! — вона, беручи пакунок, ледь тримає його, навіть не чекаючи дозволу Маші. Вона обертається до тітки й просить: — Маш, потримай, а я біжу до дівчаток! Будь ласочка!

Маша таки забирає чималий пакунок від малої.

— Поліно, тільки далеко не пропадай! — гукає їй навздогін Маша, але мала вже розчиняється серед сміху й дітлахів біля гарбузових атракціонів.

Ми залишаємося наодинці. Між нами повисає коротка, але неймовірно щільна мовчанка. Повітря між нами прямо-таки іскрить від напруги. Чути, як тріскотить вогнище, як грає м’який джаз і шелестить під ногами опале листя. Заглядаю в очі своєї сусідки й пропоную:

— Машо, давай я допоможу віднести тобі подарунок малої додому?

— Давай, — зітхнувши, погоджується вона.

Маша обережно передає мені пакунок. Наші пальці на мить торкаються один одного, і через це коротке торкання мене ніби пробиває легким струмом. Наші погляди зустрічаються.

— Дякую, — тихо каже вона, а потім піднімає на мене свій погляд. — Олеже... Що це все означає? Навіщо це свято? Ці гірлянди, музика, запрошення в конверті? Я здогадувалася, що це ти. І спочатку подумала, що це якась твоя чергова іронічна витівка або пастка.

Я зітхаю, беручи пакунок під бік, і прошу:

— Ходімо віднесемо пакунок, заодно й поговоримо.

Ми обережно ступаємо в бік дороги, залишаючи за нашими спинами справжнє осіннє свято.