23. Вечір сусідів

ОЛЕГ

Вечірні справи трохи відволікають, але не рятують повністю. На зустрічі з партнерами я ловлю себе на думці, що замість підписання угод і обговорення кошторисів перед очима досі стоїть ця руда фурія зі своїми граблями. Партнери щось шумно обговорюють, сміються, перехиляють келихи в ресторані, а я просто сиджу з відсутнім виглядом і автоматично киваю, погоджуючись з чимось. У голові — суцільний хаос із диму, дитячих смішних малюнків на моєму позашляховику та зверхнього запитання Маші: «Скільки я тобі винна?».

Повертаючись у свій квартал уже пізно ввечері, я розраховую побачити звичну темряву, тишу й порожнечу. Осінні сутінки зазвичай накривають нашу вулицю чимось глухим і сонним.

Але коли мій позашляховик повертає за ріг, я мимоволі гальмую. І просто застигаю, міцно стиснувши кермо.

На галявині біля старого клена — там, де ще кілька годин тому валив їдкий, густий, сивий дим і точилася наша словесна війна — коїться якесь абсолютне божевілля.

Повільно опускаю скло на своїх дверцятах.

На траві стоїть старенька машина Маші, її фари м’яко підсвічують простір навколо. На товстих нижніх гілках клена розвішані тепло-жовті гірлянди на батарейках. Вони мерехтять у темряві, створюючи навколо дерева справжнє, майже казкове сяйво. На землі біля стовбура вишикувалися кілька вирізаних гарбузів із палаючими свічками всередині, які всміхаються кумедними й трохи моторошними гримасами. А посередині галявини, біля маленького складеного ротангового столика, горить крихітне, акуратне вогнище — без жодного кіптявого диму, лише з легким тріскотом сухих дров.

За столиком, загорнувшись у великі картаті пледи, сидять Маша й мала Поліна. В руках у них паруючі чашки. Вони про щось тихо теревенять, сміються, Поліна щось натхненно показує руками, а Маша лагідно скуйовджує її світле волосся й посміхається. Щиро. Без жодної краплі тієї їдкої стервозності чи сарказму, якими вона нещодавно поливала мене.

У цій живій картині стільки затишку, стільки теплоти й спокою, що в мене всередині щось боляче стискається. Це виглядає як кадр із якогось сімейного фільму, куди мене випадково забули запросити. А мені чомусь так раптом захотілося туди, до Маші та Поліни. Та, на жаль...

Я глушу двигун і вимикаю фари, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Адже на галявині тихо грає музика, і, судячи зі спокою дівчат, вони не звернули уваги на мій приїзд. Тому просто сиджу в темряві салону й дивлюся на них.

Усередині спалахує дивне, дитяче бажання — таки вийти з машини, підійти до цього вогню, вибачитися за свою денну грубість і просто попросити чашку того гарячого чаю чи що вони там смакують.

Але в голові знову спливають слова Маші: оплатити за мийку? Та грець із нею, з тією мийкою! Мені раптом до бісиків захотілося сісти поруч із ними у цій осінній атмосфері, відчути тепло того багаття й просто посумувати чи посміятися разом з ними.

Але моя бісова гордість міцно тримає за горло.

Як я зараз підійду? Після всього, що я їй наговорив? Після того, як вимахувався своїм авто, вичищав серветкою напис і волав на всю вулицю про виховання? Вони ж просто піднімуть мене на сміх. А Маша обов’язково видасть якусь свою чергову отруйну шпильку, і я знову зірвуся.

Я важко зітхаю, спираючись чолом об кермо. Ще трохи посидівши наодинці, виходжу з машини. Тихо зачиняю дверцята й, намагаючись не шуміти, прямую до свого будинку.

Уже всередині, навіть не вмикаючи світло у вітальні, я підходжу до великого панорамного вікна на другому поверсі. Звідси галявину біля клена видно як на долоні. Сховавшись у тіні штори, я продовжую спостерігати за своєю вредною сусідкою.

Вони з малою сиділи там ще дуже довго. Поліна в якийсь момент почала позіхати й мостити голову Маші на коліна, а вона дбайливо вкривала її крайком свого пледа, щось стиха розповідаючи. Далі вони разом почали збиратися: згасили вогник, згорнули столик, зняли гірлянди. Маша завела авто, акуратно перегнала його через дорогу прямо у свій двір і зачинила важкі ворота.

Вогні в їхньому будинку спалахнули на першому поверсі, а на галявині знову запанувала суцільна осіння темрява. Лише ледь помітний запах згаслого вогнища й сухого листя долинав через трохи відчинене моє вікно.

А я так і залишився стояти біля вікна в темній, ідеально прибраній, але абсолютно холодній кімнаті.

Уперше за казна-скільки років я спіймав себе на моторошній і дуже болючій думці: я зовсім не вмію жити. І при своєму солідному віці досі один. А мені так хочеться сімейного затишку. Хоча всім кажу, що мені й так добре. А що я іще більше можу сказати...

Уся моя безупинна гонитва за контрактами, мільйонними угодами, статусом, дорогими машинами й бездоганним порядком — це ж просто якась безглузда ілюзія. Я перетворив своє життя на сухий графік і нескінченний чек-лист. У цій постійній війні за успіх і власну правоту я геть забув, що існують такі прості, але неймовірно важливі дрібниці: гірлянди на гілках старого клена, теплий чай із термоса в холодний вечір, гарбузи зі свічками й сміх дитини під осіннім небом.

Мені ж насправді так цього не вистачає. І від цього настільки неприємно й боляче, що аж дух перехоплює.

Дивлячись на темні вікна сусідського будинку, я знову хмикаю, але цього разу вже без жодного сарказму. Схоже, моя руда сусідка вміє жити куди краще за мене. І, здається, мені є чому в неї повчитися... Якщо, звісно, вона колись підпустить мене до свого багаття ближче, ніж на відстань граблів.

І тут у моїй голові народилася яскрава божевільна ідея. І я розумію: ніч точно буде без сну, але я цього хочу. Отже, так тому й бути.