22. Руда бестія

ОЛЕГ

Я так і стою біля свого позашляховика, мов укопаний, і просто дивлюся в порожнечу. Дим від сусідського багаття трохи змінює напрямок і тепер ліниво піднімається вгору, але в моїй голові туман куди густіший, ніж той, що висить над дорогою.

«Скільки я тобі винна?»

Ці слова Маші досі дзвенять у мене у вухах. Та звідки в цієї рудої стільки отрути й зухвалості?! Вона ж дістала свій телефон з таким виразом обличчя, ніби збиралася купити увесь мій автопарк разом із потрохами, а не просто оплатити мийку! Замість того щоб нормально вибачитися за витівку своєї малої хуліганки, вона знайшла момент, аби вкотре вколоти мене своїм сарказмом.

«Прикольний тюнінг... Без помилок написано...»

— Неймовірна жінка, — бурчу я собі під ніс, роздратовано стискаючи щелепи так, що аж зуби скриплять. — Просто непідробна стервезність. Схоже я її недооцінив.

Повертаюся до авто й знову переводжу погляд на заднє скло. Великі, дещо кривулясті літери гучно кричать: «Канцер — злюка!». А навколо — цілий розсип зайчиків і сердечок.

Покриття, слава Богу, здається, ціле. Дерев’яна паличка чи палець — чим вона там малювала? — лишили слід тільки на шарі осіннього пилу. Але сам факт! Це ж треба було додуматися! У мене солідне, дороге авто. Я повертаюся додому втомлений, після важкого робочого дня, а моя машина перетворилася на шкільну дошку для дитячих образ! Дуже позитивний вечір! Хай йому грець!

Крізь завісу диму, що нарешті починає розсіюватися, я бачу, як із сусідської хвіртки знову виходять дві фігури. Маша й Поліна. Дівчинка дріботить позаду, надійно ховаючись за спиною рудої красуні. А Маша... Маша йде так, ніби вона тут щонайменше господарка всього кварталу. Голова піднята, окуляри виблискують на вечірньому сонці. Йде, наче сама богиня.

Вони підходять до багаття й мовчки повертаються до роботи. Поліна намагається навіть не дивитися в мій бік, а от Маша... Маша кидає на мене один короткий, зверхній погляд, ніби питає: «Ти ще досі тут чи вже пішов плакати в подушку?».

Мене аж перекручує від такого ігнору та цинізму.

Я повільно дістаю з машини серветку з мікрофібри, підходжу до заднього скла й акуратно відтираю напис. Пил змішується з кіптявою від її багаття, але слово «злюка» нарешті зникає. Залишається тільки легка розмазана пляма.

— Нормальні люди хоча б вибачаються! — голосно фиркаю я в бік своїх сусідів, не звертаючись ні до кого конкретно, але так, щоб чула ота руда фурія. — А не розмахують картками й не вдають із себе мільйонерок!

Маша навіть не здригається. Вона лише завзято продовжує загрібати попіл, роблячи вигляд, що мій голос — це просто шум вітру в кронах дерев.

— Ти щось сказав, Канцер?! — нарешті відгукується вона, зупиняючись і спираючись на граблі. — Чи це ти сам із собою розмовляєш від надлишку почуттів? Якщо в тебе немає претензій до мого рахунку, то можеш іти відпочивати. Не маяч перед очима...

— У мене до тебе мільйон претензій, Машо! — випалюю я, роблячи кілька кроків до них і зупиняючись біля лінії диму. — Починаючи від цього противного вогнища і закінчуючи вихованням твоєї юної художниці!

Маша повільно знімає окуляри, протирає їх краєм свого светра й знову наділяє мене своїм фірмовим, спопеляючим поглядом.

— З приводу виховання — не тобі мені лекції читати, Олеже, — спокійно, викарбовуючи кожне слово, відповідає вона. — Ми з Поліною вже про все поговорили. А гроші за мийку я тобі все одно перекажу. Щоб ти потім не ходив і не розказував усім та не плакався.

У ступорі завмираю. Вона знову це робить! Знову перекручує все так, ніби це я у всьому , а вона — єдина доросла й розумна людина на всю вулицю! Просто взірець благородності.

— Мені не потрібні твої гроші! — гаркаю я, відчуваючи, як гнів знову підступає до горла. — Мені потрібен спокій! І щоб моя машина не слугувала полотном для дитячих малюнків!

— Тоді не давай приводів називати тебе злюкою, — легко знизує плечима Маша й повертається до багаття. — Усе просто. Є причини, і вони мають наслідки.

Стою біля дороги, дивлячись на її струнку фігуру в розтягнутому светрі, на ці руді пасма, що вибилися з пучка, і розумію одну просту річ: ця жінка здатна вивести з себе навіть мертвого. Вона бісить мене до нервового тику. Але найгірше те, що десь у глибині душі... Десь дуже глибоко мене зачепило це її зухвале «Прикольний тюнінг». І воно викликає в мене іронічну посмішку, яку я з усіх сил намагаюся придушити.

Я важко видихаю, розвертаюся до авто, сідаю за кермо й з силою гримаю дверцятами. Заводжу двигун. Машина гуде потужним басовитим риком. Залишати все ось так — це поразка, але залишатися тут і далі слухати її шпильки — це добровільні тортури.

Повільно рушаю з місця, кидаючи останній погляд у дзеркало заднього виду. У дзеркалі видно, як Маша на секунду піднімає голову від граблів і проводжає моє авто поглядом.

А я, хмикнувши, сам себе питаю: от на біса їй здалося оте прибирання? Краще б свій двір до ладу привела, господиня така...