21. Аргументи Поліни

ОЛЯ

Не чекаючи, поки до Канцера повернеться дар мови, я розвертаюся і широкими поспішними кроками прямую через дорогу до нашого двору. Серце все ще калатає в грудях від гніву, а щоки палають рум’янцем. Залишити мого нестерпного сусіда в такому глупому куті — це, звісно, маленька перемога, але головна розмова чекає на мене попереду.

Я рішуче відчиняю хвіртку, крокую довгою доріжкою й майже забігаю до будинку. У коридорі панує підозріла тиша, але я чудово знаю, де ховається моя мала юна художниця.

— Поліно! — голосно кличу я, знімаючи кросівки й крокуючи вітальнею. — Ану виходь! Нам треба дуже серйозно поговорити!

З дитячої кімнати не долинає жодного звуку. Піднявшись сходами, я підходжу до напіввідчинених дверей і заглядаю всередину. Поля сидить на своєму ліжку, підібгавши ноги під себе, і з неймовірно зайнятим виглядом гортає якусь книжку. Щоправда, книжка перевернута, а самі руки дівчинки трохи тремтять.

Я спираюся плечем об одвірок, закладаю руки на грудях і мовчки чекаю, поки вона наважиться підвести очі. Напруга в кімнаті наростає з кожною секундою.

Нарешті Поліна повільно опускає книжку й дивиться на мене своїми величезними винуватими сірими очима. Її щоки все ще палають яскравим рум’янцем.

— Маш... — тихо, майже пошепки починає вона, нервово накручуючи пасмо волосся на палець. — Ти дуже зла, так? Я просто... Я не змогла втриматися.

Я важко видихаю, знімаю окуляри, протираю скло краєм светра й знову надягаю їх на перенісся. Мені страшенно хочеться розсміятися від її напису «Канцер — злюка!», але я змушую себе тримати суворий вираз обличчя. Не розумію, коли вона тільки встигла...

— Поліно, я не стільки зла, скільки в повному шоці, — говорю я, підходячи ближче й сідаючи на край її ліжка. — Ти взагалі усвідомлюєш, що ти зробила? Навіщо ти це намалювала на машині сусіда?

Мені хочеться почути логічне пояснення. Хоч дитина бачить ворожнечу між нами, але я при ній намагаюся нічого поганого не казати про Канцера.

— Ну а чого він до тебе чіпляється?! — миттєво спалахує Поля, піднімаючись на коліна. У її голосі звучить така щира дитяча образа за мене, що моє серце на секунду стискається від ніжності. — Він постійно кричить, права качає, отруйним димом йому пахне! Він же справді злюка! Я просто... Я просто хотіла йому про це нагадати! Щоб він знав! Бо якщо людина не знає, що вона жахлива, то їй треба про це сказати...

Ледь стримуюся, аби приснути сміхом.

— Полечко, — я зітхаю й бережливо беру її за плечі, змушуючи дивитися мені прямо в очі. — Я дуже ціную, що ти хочеш мене захистити. Чесно. Але малювати пальцем чи паличкою по запиленій дорогій машині — це хуліганство. Канцер там лютує і біситься від гніву! Сказав, що ти йому покриття подряпала.

— Та нічого я не подряпала! — відмахується Поліна, ображено надуваючи губи. — Я взагалі паличкою від морозива малювала! Вона ж дерев’яна, м’яка! Вона не драпає!

Я вкотре стримую посмішку, щоб не зіпсувати весь виховний момент. Паличкою від морозива! Це ж треба було до такого додуматися!

— Навіть якщо паличкою, Полю, — продовжую я лагідним, але водночас серйозним тоном. — Чуже майно — це табу. Ти ж не хотіла б, щоб хтось прийшов і намалював щось на твоєму велосипеді чи на моєму ноутбуці, або моїй машині?

Мала поволі опускає голову, розглядаючи візерунки на покривалі. І її запал миттєво згасає, поступаючись місцем щирому каяттю.

— Ні... Не хотіла б, — тихенько відповідає вона. — Я просто дуже на нього розізлилася... Машо, а машина правда сильно зіпсувалася? Він змусить тебе платити?

Важко зітхаю, обіймаючи малу.

— Я запропонувала йому гроші за мийку, а він застиг, наче йому мішком по голові дали, — посміхаюся я, гладячи її по рудому волоссю. — Нічого він із нас не здере, не хвилюйся. Але ти мені пообіцяєш одну річ.

Поліна піднімає очі, сповнені надії.

— Яку?

— Жодних більше артів на чужих авто. Навіть якщо Канцер знову починає бурчати — ти йдеш до мене, і ми вирішуємо це дорослими розмовами. Або я сама вигадаю, як його допекти, але без шкоди для чужого майна. Домовилися?

— Домовилися! — полегшено видихає Поля й поривчасто обіймає мене за шию. — Вибач мене, Маш. Я більше так не буду.

— Вірю тобі, моя маленька художнице, — я обіймаю її у відповідь міцніше, відчуваючи, як спадає напруга цього божевільного дня. — А тепер ходімо, потрібно завершувати прибирання. І віник треба повернути на місце, бо ми там з Олегом так багаття й залишили. А він його пильнувати точно не буде.

Я встаю з ліжка й прямую до вікна. Крізь шибку видно, як біля дороги все ще стоїть чорний позашляховик Канцера. Самотня фігура мого сусіда так і застигла біля капота. Здається, він досі намагається переварити напис на склі і мою пропозицію заплатити за його дорогоцінне покриття. Хмикаю, бо дим валить такий густий, але зараз він підіймається вгору. Ну от не могло бути так одразу.