19. Упс...

МАША

Канцер кілька хвилин мовчить, лише важко дихає мені в потилицю. Я відчуваю його присутність кожною клітинкою тіла: цей високий, широкоплечий силует буквально закриває від мене половину галявини, а від його мовчання повітря навколо стає ще густішим, ніж цей їдкий осінній дим. Але не зважаю, завзято шурую граблями в багатті, удаючи, що страшенно зайнята важливою працею і взагалі нічого навколо не помічаю.

Та терпіння мого сусіда ненадовго вистачило. Олег порушує тишу. Його голос звучить дивно — без звичної агресії чи бажання посваритися, скоріше з якоюсь важкою, натягнутою стриманістю.

— Машо, маю тобі дещо показати.

— Показуй, — фиркаю я, навіть не оглядаючись і продовжуючи згрібати попіл біля основи купи. Чомусь мені зовсім не цікава його пропозиція. Бо це скидається на чергову підставу.

— Тоді кидай свої граблі й ходи зі мною.

Оце вже справді щось новеньке. Я напружуюся. М’язи спини миттєво кам’яніють, а пальці міцніше стискають дерев’яний держак. Повільно обертаюся до нього, міряючи його підозрілим, нахмуреним поглядом з-під лоба. Олег стоїть, заклавши руки в кишені темних джинсів, і пильно з підозрою дивиться на мене.

— Куди я маю йти з тобою? — різко питаю, зводячи брови разом. — Тут показуй. Я нікуди з тобою не піду. Часу немає з тобою ходити.

— Тут не вийде, Машо. Таки доведеться йти, — хмуриться Олег і втомлено на мить стискає перенісся, розмазуючи по щоці легкий слід від попелу. — Пішли зі мною. Сама все побачиш.

— Я нікуди з тобою не піду, — ще раз вперто відрізаю я, рішуче роблячи крок назад від нього. — Я чекаю Поліну. Вона зараз віник принесе... Ми плануємо закінчити тут до сутінків. Тож розходжувати з тобою у мене часу немає.

— Поліну? — повторює сусід і раптом коротко хмикає. В його очах спалахує якийсь хитрий, скептичний вогник. Він хитає головою і додає: — От я просто впевнений, що це її робота.

За лічені секунди увесь мій бойовий запал спалахує з новою силою. Усе тіло охоплює крижана хвиля обурення. Я миттєво напружуюся, серце починає калатати десь у скронях, а кулаки стискаються самі собою. Мій захисний інстинкт вмикається на повну потужність. Мені здається, що цей пихатий тип вирішив, що йому замало чіплятися до мене. Тож тепер він перемкнувся на дитину! Вказувати мені, як прибирати — це одне, але звинувачувати в чомусь мою племінницю — це вже абсолютний перебір!

— Ти взагалі глузд втратив, Канцер?! — випалюю я, роблячи крок йому назустріч і загрозливо тицяючи в його бік пальцем. — Тобі мало мене, то ти вирішив до малої почіплятися?! Вона тут до чого?! Вона дитина! Якщо ти хочеш злити свій негатив, то виплескуй його на мене, а Поліну не смій чіпати своїми безпідставними звинуваченнями!

Олег навіть не здригається від мого крику. Він лише повільно зсуває брови, секунду спостерігає за моїм емоційним вибухом, а тоді знову коротко хмикає. У його погляді з’являється якась іронічна поблажливість, яка дратує мене ще більше.

— Перш ніж кидатися на мене, Машо, — спокійно й навіть трохи тихо промовляє він, вказуючи підборіддям через дорогу, — піди й подивися.

Я вже відкриваю рота, аби висказати йому все, що думаю про його «пропозиції» та нього самого, але не встигаю вимовити жодного слова.

Крізь густу білу завісу диму, яка важким килимом стелиться через проїжджу частину, виринає легка дитяча постать. Це Поліна. Вона йде від нашого подвір’я, тримаючи в руках той самий віник, який я її просила принести.

Але, побачивши високу фігуру Канцера, що стоїть практично впритул до мене біля палаючого багаття, мала раптово зупиняється як укопана. Віник у її руках похиляється, а за мить падає на землю.

Вона налякано й розгублено зиркає на мене, її великі круглі очі бігають від мого розчервонілого обличчя до суворої фізіономії Олега. Поліна нервово ковтає, робить неусвідомлений крок назад, і з її вуст легким, винуватим шепотом злітає:

— Упс... О-о-о...

Вона прикриває рота долонькою, а на її щоках миттєво розливається густий рум’янець.

Придивляюся до неї уважніше, і в моїй голові починає повільно прояснюватися картина. Я дивлюся на її винуватий вигляд, на Олега, який зараз лише мовчки складає руки на грудях і переводить погляд із Поліни на мене. І я розумію, що пропустила щось важливе і, схоже, не вельми приємне для мене.

Повисає важка, неймовірно незручна пауза.

Чути лише, як тріщить сухе кленове листя у вогні, як шурхотить вітер у кронах дерев і як важко дихає сусід. Дим продовжує валити прямо в бік його паркану, але тепер я починаю здогадуватися, що справа зовсім не у звичайному димові... Тут дещо інше. І я навіть боюся припустити що.