18. Викурити сусіда...

МАША

Погляд Олега пропалює мене крізь сизу завісу диму і не обіцяє геть нічого хорошого. У цих темних, затуманених гнівом очах читається чіткий намір розтерти мене на порох разом із моїми граблями та цим клятим багаттям.

Серце калатає десь у горлі, але паніка миттєво змінюється пекучою упертістю, а в крові кипить адреналін. «Ні, Канцер, налякати мене в тебе не вийде!» — подумки налаштовуюся я, зрозумівши, що найкращий захист — це напад. Я не вигадую нічого кращого, ніж піти в атаку першою.

Пильно зиркаю на сусіда, міцніше стискаю держак граблів і, зухвало піднявши підборіддя та з найсолодшою фальшивою посмішкою, на яку тільки здатна, питаю:

— О, Канцер, ти, що тут робиш? Невже прийшов допомогти?

Олег ледь не поперхнувся повітрям і, на мить завмерши, розкриває рота від такого мого нахабства. Його брови злітають вгору, а в очах промайнув справжнісінький шок. Схоже, він очікував побачити винувату, налякану сусідку, яка благатиме прощення, і схоже, аж ніяк не очікував на таку мою реакцію.

Не даючи йому й секунди, аби оговтатися чи хоча б вставити слово, я нахабно випереджую його, кивнувши на розкидані гілки:

— Ну то не стій мов вкопаний, якщо вже прийшов. Краще допоможи, доки листя не перегоріло! Роботи тут ще повно.

Ці слова таки остаточно виводять його з рівноваги. Обличчя Олега викривляється від роздратування. В один широкий крок він скорочує між нами відстань, вихоплює граблі з моїх рук і з силою встромляє їх у землю поруч із собою.

— Скажи, Машо, ти це спеціально робиш? — його голос гримить низько, загрозливо та зовсім поруч.

Я демонстративно закладаю руки на грудях, переношу вагу свого тіла на одну ногу й примружуюся:

— Що саме, роблю спеціально?

— Отруюєш мене спеціально?.. Чи в такий спосіб вирішила викурити мене звідси? — випалює він, із звинуваченням тицяючи пальцем у бік ядучого багаття.

Стискаю жовна, аби не видати посмішки. Бо я ж холерик, і сміятися чи заплакати — це в мене за секунди. Але стримуюся.

— Прибираю — спеціально, — з цілковитою серйозністю випалюю я, зухвало роблячи акцент на кожному слові. — Я кожного року це роблю! І навесні ми тут з малою теж прибирали, і теж листя спалювали... Тільки, на щастя, тебе тут ще не було! — заглядаю йому відверто в очі й питаю: — Ще питання будуть?

— Будуть! — фиркає невдоволено Олег.

Він рішуче ставить руки в боки й робить ще один крок у мій бік, практично впритул вдираючись у мій особистий простір. Від нього пахне дорогим парфумом, змішаним із гірким кленовим димом, і ця суміш діє на мою нервову систему не гірше за електричний струм.

— Ти не могла інший день обрати? — гарчить він, нахиляючись до мого обличчя. — Хоча б, коли вітер буде не в наш бік?! Ти взагалі бачиш, що ти наробила? Усе навколо задимила! Цей сморід затяг увесь мій двір, терасу, вікна! І твій також... Ти хоч уявляєш, як ми вночі спати будемо?!

— Нормально будемо спати! — фиркаю я, навіть не поворухнувшись. Зухвало дивлюся йому прямо в очі: — Зрештою, яка різниця? Я все одно по ночах не сплю через твої ідіотські витівки на мотику! То цієї ночі не спатимеш ще й ти... Хоч тут будемо квитами.

Олег завмирає. Він хмуриться, його щелепи стискаються так, що на вилицях заходили ходором жорсткі жовна. Цілу хвилину він просто мовчки пропалює мене лютим поглядом, намагаючись перетравити мою відповідь, а тоді роздратовано випалює:

— Послухай, красуне, ти хоч у курсі, що листя спалювати взагалі-то не можна? Це заборонено законом! За це штрафи виписують, якщо ти не знала!

Видавлюю криву посмішку просто сусіду в обличчя:

— А куди я мала його діти?! — зухвало здіймаю брову догори й вказівним пальчиком поправляю окуляри на переніссі. — Хочеш, можу скласти це листя перед твоїми воротами, а? Як тобі такий варіант? Хай тліє, а ти будеш насолоджуватися божественним ароматом, який, до речі, теж токсичний...

Олег невдоволено міряє мене поглядом з ніг до голови — від розпатланого рудого пучка до білих кросівок, замазаних попелом, — і гучно та роздратовано фиркає:

— Могла просто мені сказати!

— Що тобі сказати?! — шиплю невдоволено я, уже не стримуючи емоцій. — Я вже тобі за мотик сказала! Так до тебе доходить як до стіни горохом! Ти тільки й вмієш, що права качати та сусідам життя отруювати! То про що тут мова?!

Знову повисає важка, натягнута як струна пауза. Дим огортає нас щільним коконом, відрізаючи від решти світу. Олег мовчить, але його важке дихання й палючий темний погляд говорять куди більше за сказані ним слова. У цьому погляді вирує справжня буря, але поступатися він, схоже, теж не збирається.

Не чекаючи, поки мій ображений сусід вигадає новий аргумент, я демонстративно роблю крок уперед, забираю граблі й повертаюся до вогню. Нахилившись, я завзято загрібаю розкидані листки прямо в центр багаття, провокуючи новий вистріл іскор та ще густішого клубка диму.

Я не бачу обличчя Олега, але шкірою та кожною клітинкою свого тіла відчуваю, як він стоїть за моєю спиною й просто пропалює мене поглядом наскрізь. Напруга між нами сягає такої позначки, що, здається, ще мить — і повітря між нами теж спалахне без жодних сірників.