17. Силует крізь густий дим

МАША

Після насиченого робочого дня та стосу опрацьованих документів, від яких під вечір уже боліли очі, рідна вулиця зустріла мене дивовижно теплим, майже золотим осіннім сонцем. Забравши Поліну зі школи та заскочивши по дорозі в магазин за ласощами, ми поїхали додому. І ось ми нарешті запаркували автомобіль біля будинку.

Погода надворі стоїть просто казкова: сухий, лагідний вересневий вечір, м’який прохолодний вітерець і легкий шурхіт червоно-жовтого листя під ногами.

— Маш, а пам’ятаєш, як ми торік влаштовували пікнік у закинутій зоні відпочинку? — вистрибуючи з машини, з надією в голосі та іскорками в очах запитує Поліна. Вона вказує пальчиком на невеличку відпочинкову зону прямо навпроти нашого будинку — затишну ділянку під розлогими кленами, де ми щоосені відпочивали. Там дуже гарно, стоять садові фігурки, плетені столики і лавки.

Посміхаюся, але уявляю, скільки там листя. Там спочатку точно прибрати потрібно.

— Пам’ятаю, малеча, — усміхаюся я, роздивляючись прилеглу територію. Галявина за останні тижні справді занехаялася ще більше: її щільним килимом засипало сухим опалим листям та дрібними гілками. — Знаєш що, малеча? Якщо ми зараз швидко переодягнемося, пообідаємо й плідно попрацюємо годинку-другу — увечері зможемо пити там какао з зефірками.

— Ура-а-а! — підстрибує мала. — А наші гарбузики візьмемо? А ще гірлянди, щоб було романтичніше? Будь ласочка! — заглядає з благанням в очі вона. Я, посміхаючись, лише хитаю згідно головою. — Дякую, Маш, — кидає вона й кулею мчить до будинку.

Посміхаючись, йду за нею. Увійшовши в будинок, ми швидко пообідали, після чого я змінила діловий костюм на максимально комфортний лук: чорні зручні легінси, затишний светр марсалового кольору та зручні кросівки. Волосся зібрала в недбалий високий пучок, з якого відразу вибилося кілька вогняно-рудих пасм. Для прибирання листя саме те, що треба.

Озброївшись граблями, великим старим покривалом для транспортування листя та сірниками, ми вийшли на вулицю. Наш звичний осінній ритуал розпочався.

— Давай, Полю, загрібай з того боку, а я сформую основний вал! — роздаю я вказівки, спритно працюючи граблями.

Робота закипіла, супроводжуючись сміхом, жартами та веселими пустощами. Ми, як і кожного року, згрібаємо листя у величезні купи, скидаємо його на старе покривало, беручись за чотири кути, і з хихиканням відносимо на край галявини, формуючи велетенську купу.

— Маш, зачекай! Стій отак! Замри! — вигукує Поліна, дістаючи свій телефон. — Оце кадр! Усі однокласники в інсті впадуть! — вона починає клацати камерою, наказуючи мені, як позувати, а потім випалює: — Давай іще разом! — наказує мала бешкетниця.

Ми зробили добрий десяток кумедних селфі: з граблями напереваги, з оберемками листя над головою та в процесі «тягання покривала». Мала сяє від щастя, та й я відчуваю, як уся офісна напруга й тривожні думки про майбутній ремонт нарешті залишають голову.

Коли купа листя виросла мені майже до пояса, а територія навколо стала чистою та охайною, я оглядаю результат нашої праці.

— Так, залишилося тільки підмести альтанку й доріжку, — констатую, озираючись довкола. — Хух, Полю... А ми ж віник забули в гаражі! Біжи, будь ласка, принеси його, а я поки підпалю це все щастя, щоб воно повільно тліло. І вигоріло, доки ми прийдемо сюди на відпочинок.

— Уже біжу! — гукає щаслива племінниця й прудко чеше через дорогу до нашого подвір’я.

Я дістаю з кишені коробку сірників, присідаю біля основи сухої купи й висікаю вогонь. Сухе кленове листя моментально підхоплює полум’я. Спочатку з’явився тонкий сизий струмок, але вже за хвилину вогонь жадібно розрісся вглиб купи, і в повітря підіймається густий, білий, ядучий дим з неповторним гіркуватим ароматом осені.

І саме в цей момент природа вирішила зіграти зі мною влий жарт.

Раптовий порив вітру різко змінив напрямок. Замість того, щоб підніматися вгору чи відносити дим убік пустиря, сивий, щільний туман хмарою несеться прямо через дорогу.

Він миттєво затягує наше подвір’я, а потім... важкою, густою хмарою накриває високий паркан і фасад будинку сусіда.

— От, дідько... — шепочу я, прикриваючи носа рукавом светра й примружуючись від диму.

Тривожно кидаю погляд у бік володінь Канцера і знову зиркаю на вогонь. Не гасити ж його. Мене охоплює страх, адже ряд лінійки преміальних автівок біля будинку вже не видно. «Слава богу, — промайнуло в голові. — Його ж немає вдома. Його джип не стоїть, значить, покружляє десь, поки дим розвіється, і не буде влаштовувати мені черговий скандал». Тому беруся підкидати листя у вогонь із ще більшою завзятістю, аби згоріло швидше.

Але мої радісні сподівання перериває шелест кроків.

Зі сторони його подвір’я, прямо з-за суцільної стіни білого ядучого диму, розсуваючи руками туманні клуби, повільно й впевнено вимальовувався високий, широкоплечий силует.

У мене всередині все моментально обривається. Серце робить божевільний удар і зупиняється десь у районе п’ят.

Отже, він був удома! Він, чорт забирай, був удома і, схоже, вийшов прямо з території свого вилизаного, ідеального подвір’я, аби зчинити черговий скандал!

Крізь густу димову завісу до мене наближався Олег. Представницька підкачана фігура, темні джинси, обтисла футболка, яка підкреслює рельєфні плечі, й цей його фірмовий, трохи примружений, хижий погляд, який пропалює мене навіть крізь дим.

Паніка охоплює тіло миттєво. Я стою з граблями в руках, мов спіймана на гарячому школярка, гарячково міркуючи: гасити купу ногами, тікати додому чи вдавати, що це взагалі не моє багаття, а я просто поруч проходила?

Дим між нами трохи розвіявся, і наші очі зустрілися. І тепер я налаштована рішуче: відправлю його до бісової мами, якщо дійматиме.