16. Плітки від Каті

МАША

Тільки-но я встигла зробити ковток холодної води й налаштуватися на перевірку робочих документів, як двері мого кабінету без стуку розчинилися. Я здригнулася від несподіванки. Погляд прикипів до входу. На порозі з’явилася моя помічниця Катя — дівчина-ураган, абсолютний генератор позитиву та головний акумулятор усіх міських пліток, та що там міських, офісних теж.

У руках вона тримає два паперові стаканчики зі свіжозвареною кавою, від яких іде п’янкий аромат кориці та карамелі.

— Привіііт! — майже співає Катя, з розмаху зачиняючи двері стегном. — Машуню, ти сьогодні просто бомба-ракета! Оце я розумію колір! Оце стиль! Я як тебе в коридорі побачила, ледь свій лате не розлила! Ну ти й вогонь, — тріщить вона.

— Дякую, Катю, — усміхаюся я, спостерігаючи, як моя помічниця манірно плюхається в м’яке крісло навпроти мого столу й ставить один зі стаканчиків переді мною.

Пильно зиркає на мене з відвертим упередженням.

— Так, робота зачекає п’ять хвилин, у нас кавова пауза! — заявляє хазяйновито дівчина, вмостившись зручніше й закинувши ногу на ногу. — Ти просто мусиш це почути, бо в мене мозок зараз вибухне від цієї інфи!

Я тихенько зітхаю, наче в мене вибір є. Звісно, настрій після розмови з будівельниками не найкращий для пліток, але знаючи Катю — зупинити її неможливо. Тож хай уже розповідає.

— І що ж там за новини світового масштабу? — запитую я, роблячи ковток солодкуватої кави.

Катя подалася вперед, стишуючи голос до таємничого й округливши очі, шепоче:

— Уявляєш... Наша майстриня з макіяжу, Аліна... ну, та, що в салоні на першому поверсі працює... Вона вагітна!

— О, — нейтрально протягую я. Теж мені новина, вагітність — це нормально. — Ну, мої щирі вітання їй. Це ж чудова звістка.

— Та чекай ти з вітаннями! — Катя хитає руками, ніби я не зрозуміла суті трагедії. — Ти не розумієш приколу! Її чоловік... Ну, той бізнесмен, Вадим... він же ще три роки тому після якоїсь там операції офіційно дізнався, що взагалі не може мати дітей! У нього там абсолютна безплідність, розумієш?! Усі лікарі в один голос про це сказали!

Я ледь кавою не вдавилася, але вчасно стрималася й просто затамовую подих, дивлячись на свою помічницю.

— І ось тепер, — продовжує неоднозначно Катя з піднесеним драматизмом, — Аліночка ходить щаслива, на другому місяці! А Вадим бігає по місту, мов укушений, і шукає, де зробити таємний ДНК-тест прямо під час вагітності! А вона йому стверджує, що це «чудо небесне» і що молитви допомогли! Ні, ну ти уявляєш рівень нахабства?! Чудо небесне! Та це чудо, мабуть, має ім’я, прізвище і їздить на червоному «Мерседесі». Це ж її тренер з фітнес-клубу!

На почуте лише мовчки кліпала очима, не знаючи, як на це реагувати. Трагікомедія чужого сімейного життя мене турбує найменше, але деталізація, з якою Катя все це описує, вражає.

— Оце люди живуть, а? — продовжує міркувати моя помічниця, схиливши голову набік і крутячи свій стаканчик. — От як можна так ризикувати? Чоловік грошовитий, хату їй купив, а вона... Не розумію. А от ти як думаєш, Маш? Чудо це чи все ж таки фітнес-тренер?

Важко видихаю, бо яке мені діло до чужих сімейних проблем, тут би якось свої розгребти.

— Катю, я не знаю ні Вадима, ні Аліни, ані тим паче фітнес-тренера, — чесно кидаю я, намагаючись сховати посмішку за чашкою. — Хай самі зі своїми чудесами розбираються. У нас он кошториси не перевірені й звіти чекають.

— Та ну тебе, Машо, ти взагалі сухаряка! — бурмоче Катя, але без образи. — Ніякого романтизму в тобі немає! От я б на її місці...

І саме в цей благословенний момент, за який я готова була подякувати всім вищим силам, у кишені Катиного піджака голосно й настійно співає телефон.

Вона витягує мобільний, зиркає на екран, і її обличчя миттєво змінюється з грайливого на робоче.

— Ой, це менеджер з третього відділу! — випалює вона, зриваючись із крісла, мов укушена. — усе, Машунь, я побігла, а то геть забула, що в нас зустріч запланована! Може, ще потім зазирну.

Катя кулею вискакує з кабінету, з гуркотом зачинивши за собою двері. І в кабінеті нарешті оселяється довгоочікувана, благословенна тиша.

Видихаю з полегшенням, роблю ще один ковток ароматної кави й з посмішкою хитаю головою. «Чудо небесне», треба ж таке вигадати... Хоча хтозна, всяке буває.

Але як тільки думки про чужі зради чи то дива вивітрилися з голови, туди знову повернувся четвер. Будівельники. Іван Іванович із його благальним голосом. І мій сусід Канцер із його велетенським букетом, який зараз самотньо стоїть у моєму передпокої, випромінюючи божественний аромат на весь будинок.

Але найбільше мене лякає тиша між нами. Хоча щось мені підказує, що це ненадовго.