13. Цікаве звернення

ОЛЕГ

Вихідні минули підозріло тихо, і ця тиша лоскоче мою нервову систему. Мені чомусь пригод хочеться, а це затишшя змушує мене нудьгувати.

Я розраховував як мінімум на вибуховий скандал. Гадав, що після того велетенського букета Маша або прибіжить до мого паркану з претензіями, або хоча б визирне на вулицю та бодай якось тихо подякує. Але моя сусідонька виявилася значно витонченішою та непростою дівчинкою. Її вміння триматися інтригує мене та змушує нервувати.

У суботу ввечері вона просто забрала квіти, зникла за дверима й більше не з’являлася. Я навіть спеціально вигнав свій «байк» о другій ночі. Зробив пару гучних кіл довкола кварталу, провокуючи її на звичний скандал. Сподівався, що вона знову вискочить на поріг у своєму гніві — справжня, жива, з палаючими очима. Та дідька лисого! Вікна її будинку залишалися темними, а сама вона вперто проігнорувала мої нічні віражі. І мене це солідно зачепило.

Неділя теж минула під знаком мого суцільного програшу. Удень Маша знову кудись виїжджала разом із малою. Я стояв біля панорамного вікна другого поверху, прихований за тінню масивних штор, і буквально впивався в неї поглядом.

Чорт забирай, вона просто нереальна. На ній була вузька приталена в’язана сукня, яка ідеально облягала кожний вигин її фігури. Глибокий відтінок темно-бордового, що просто вибухав у поєднанні з її новим яскраво-рудим волоссям, шарму додавали високі шкіряні чоботи. Хода — легка, впевнена, від стегна. Вона рухалася так, ніби весь цей сірий, напівпорожній квартал був її особистим подіумом. От зараза! Я ж навіть подумати не міг, що ця проста, скромна Маша може виглядати мов сама королева.

Я не міг відірвати від неї очей. Усередині все стискається від дикої суміші захоплення та банальної чоловічої люті. Вона прийняла мій букет. Отже, кур’єр усе зробив правильно, чітко передав мої слова про колір волосся. Маша зрозуміла, від кого подарунок, але вирішила тримати напружену тишу. Я впевнений, вона навмисно взяла паузу і тримає дистанцію, вибиваючи з мене залишки мого самоконтролю.

— Ну чекай, Машо... Подивимося, наскільки тебе вистачить, — міркую я, стискаючи руки в кулаки.

У понеділок уранці я прийняв єдине правильне рішення — занурився в роботу, аби бодай якось відволіктися від рудої сусідоньки. О дев’ятій ранку я вже заходив до кабінету свого будівельно-інвестиційного холдингу. Запах дорогої шкіри, кави та відполірованого дерева звично заспокоював, повертаючи мені статус господаря становища.

За кілька хвилин у двері кабінету постукали, а за мить з’явився мій заступник і керівник відділу приватних замовлень — Іван Іванович. Чоловік поважного віку, педантичний, досвідчений і надзвичайно пунктуальний.

— Доброго ранку, Олегу Романовичу, — привітався він, кладучи на мій стіл пачку свіжих договорів та заяв на об’єкти. — Ось поточні справи. І, до речі, в суботу в нас з’явилося одне дуже цікаве замовлення. Дрібний об’єкт, приватний сектор, але клієнтка просить бригаду терміново. Каже, хоче повністю переробити подвір’я, залити нову доріжку, перекрити дах альтанки та вирівняти стіни в будинку і повністю декорувати декілька кімнат.

— І що тут цікавого? — байдуже допитуюся я, гортаючи звіти минулого місяця. — Ми рідко беремося за приватний дріб’язок, якщо це не наші котеджні містечка.

Мій заступник хмикає і загадково кидає:

— Та воно-то так, але дівчина зателефонувала сама, готова підписати кошторис без зайвих торгів, аби тільки люди були професійні. Скаржилася, що попередні майстри виявилися аферистами. Ось, подивіться бланк замовлення. До речі, це вже тепер наш квартал.

Я неохоче простягую руку, беру роздруківку, проходжуся очима по верхньому бланку і завмираю.

Замовник: Остапів Марія Романівна. Адреса: вул. Зелена, чотирнадцять.

Я перечитую ініціали ще раз. Потім утретє. Жодної помилки. Це була вона. Моя «бабця» в халаті, моя руда бестія з вишуканим смаком і гострим язиком. Вона-таки здалася! Не витримала самотужки тягати мішки з цементом і вирішила найняти нормальну фірму. Навіть не підозрюючи, що зателефонувала саме в компанію, якою володію я через мережу холдингів.

Ну що ж, Машо, доля дала мені іще один шанс, і, сорі, крихітко, я не можу ним не скористатися.