Розділ 16

Прокинулася я на грудях Святослава, затиснувши коліном край ковдри. Сонце вже пробивалося крізь штори. На тумбочці лежав його годинник, дві шпильки й моя нова каблучка — ближче до ранку я зняла її, бо відчувала її на своїй руці надто гостро.

Святослав не спав. Однією рукою тримав мене за спину, другою гортав щось у телефоні.

— Ти вже працюєш? — запитала я.

— Перевіряв час сніданку. Ще годину можна не бути відповідальними.

Він відклав телефон і поцілував мене. Увечері кожен дотик починався з обережної паузи, та тепер Святослав одразу притягнув мене ближче, ніби ми прокидалися так давно. За цей тиждень звичність стала небезпечно переконливою.

Ми замовили сніданок у номер. Поки його несли, по черзі сходили в душ. Я вдягла сорочку Святослава, бо моя сукня лежала зім’ята біля дверей, а йти до шафи без одягу раптом стало соромніше, ніж уночі. Він подивився на мене, застібаючи джинси.

— Залиш собі.

— Це частина подарунка?

— Компенсація за футболку, яку ти повернула надто швидко.

Сніданок поставили на терасі. Працівник побажав нам гарного дня, не помітивши нічого незвичайного, хоча мені здавалося, що зміна написана на шкірі. Святослав налив каву, відсунув мою чашку від краю столу й розламав теплий круасан навпіл.

— Що буде після повернення? — запитала я.

Він не вдав, що не зрозумів.

— Я запрошу тебе на вечерю. У місце, яке працює щопонеділка.

— А якщо відмовлюся?

— Запропоную інший день.

— Самовпевнено.

— Ти питаєш про «після», сидячи в моїй сорочці. У мене є підстави.

Я намазала хліб джемом, приховуючи усмішку.

— Одна вечеря. Без програми, анкет і спільної адреси.

— Почнемо з вечері.

Ми не називали це коханням. За п’ять днів слово було б або надто великим, або надто легким. Та майбутнє вже перестало закінчуватися датою зворотного квитка.

Після сніданку Святослав переніс нічні кадри на зашифрований накопичувач. Я сиділа поруч і відбирала фотографії для офіційного матеріалу: тераси, ресторан, портрети працівників за їхньою згодою, Оксана й Віктор біля причалу. Кадр із нашим першим поцілунком зробив фотограф курорту, але копія вже була в спільному альбомі.

— Цей не віддамо, — сказала я.

— Чому?

— Він особистий.

Святослав відзначив файл як приватний. Без суперечки, хоча з професійного погляду кадр був ідеальним для матеріалу про медовий місяць.

Телефон на столі засвітився. Ім’я Івани з’явилося разом із початком повідомлення англійською: «Томислав знає, що хтось отримав…»

Святослав узяв телефон раніше, ніж я прочитала далі.

— Погані новини?

— Вона думає, що керівництво шукає витік документів.

— Нас підозрюють?

— Не знаю. Учора охоронець міг знайти сліди біля дороги.

Він відкрив чат, швидко набрав відповідь. Я дивилася на новий шкіряний футляр біля ноутбука. У ньому лежали карти з офіційною зйомкою. Нічні кадри Святослав зберігав окремо.

— Може, варто поїхати раніше, — сказала я.

— І підтвердити, що це ми?

— Або не чекати, поки нас викриють тут.

— Пором увечері. До того часу нічого не зміниться. Завтра за планом фінальна церемонія й від’їзд у понеділок. Якщо поїдемо сьогодні, твоя перевірка зірветься.

Він говорив про мою роботу, однак рішення знову звучало вже ухваленим. Я хотіла нагадати про обітниці й право вибору, але в двері постукали.

Матеа стояла на порозі з папкою нашої програми.

— Перепрошую, що без попередження. Пан Вукович запрошує вас сьогодні на приватну вечерю. Він дізнався, що пан Орлик професійний фотограф, і хотів би обговорити можливу зйомку нових вілл.

На обличчі Святослава нічого не змінилося. Моя рука мимоволі стиснула край його сорочки на стегні.

— Із задоволенням, — відповів він.

Матеа всміхнулася, але погляд ковзнув до двох ноутбуків на столі й затримався там на мить.

— О восьмій. Пан Вукович чекатиме у винній кімнаті.

Коли двері зачинилися, Святослав повернув замок.

— Вони знають, — сказала я.

— Поки що перевіряють підозру. На вечерю підемо разом і послухаємо, що саме вони готові назвати вголос.

Він простягнув мені руку. Я вклала долоню в його, і дорогою до винної кімнати Святослав так і не розтиснув пальців.