Розділ 15

На вечірній терасі запалили невеликі лампи в скляних циліндрах. Вітер не міг загасити вогонь, лише змушував його хитатися. Пари сиділи за окремими столиками, музиканти налаштовували гітару й віолончель біля кам’яної стіни.

Я вдягла світлу сукню з відкритою спиною, яку в останню мить кинула у валізу. Волосся зібрала низько, залишивши кілька пасом біля обличчя. Святослав чекав на терасі номера в темних штанах і сорочці без піджака. Пластир на руці змінив на тонший.

— Можна? — запитав він, показуючи на шпильку у моєму волоссі.

Я повернулася спиною. Святослав поправив пасмо, яке зачепилося за застібку сукні, провів пальцями вздовж оголеної шкіри. Дотик був коротким, але мені довелося спертися долонею об стіл, щоб не повернутися до нього одразу.

— Готова? — його голос прозвучав біля мого вуха.

— До танцю — так. До обітниць — подивимося.

— Можемо прочитати тільки одне одному.

Так і зробили. Поки інші пари по черзі виходили до арки, ми спустилися на нижню терасу. Тут не було гостей, лише ряд порожніх лежаків і басейн, у якому відбивалися вогні.

Святослав дістав складену картку.

— Ти перша.

— Чому?

— Бо в нашому шлюбі має бути хоч трохи несправедливості.

Він повернув мені фразу з аеропорту. Я розгорнула записник.

— «Обіцяю не робити вигляд, що все гаразд, лише тому, що так зручніше завершити день. Я казатиму, коли хочу піти, і казатиму, коли хочу залишитися. Твоїх карт пам’яті без дозволу не чіпатиму. А там, де досить чесної відповіді, обійдуся без професійних формулювань».

Останній рядок я ледь не закреслила. Тепер Святослав дивився так уважно, що захотілося сховати сторінку.

— Що скажеш? — запитала я.

— Я запам’ятав кожен рядок.

Він прочитав своє:

— «Обіцяю залишати записку, якщо виходжу вночі. Вранці фотографуватиму тебе тільки з дозволу, хоч іноді дуже кортітиме порушити це правило. Перш ніж назвати твою роботу компромісом, спробую зрозуміти, який вибір ти мала. І перестану вдавати байдужість, коли вона вже нікого не обманює».

Святослав дочекався, поки я підніму на нього очі, тоді склав картку й поклав у кишеню.

— Це обітниця на два дні? — запитала я.

— Вона не закінчиться разом із програмою.

Додаткового пояснення я не потребувала.

На майданчику почалася музика. Ми повернулися саме тоді, коли Матеа запросила наступні пари. Танцювали без складних рухів. Святослав тримав мене впевнено, але вже не намагався вести силою. Я відчувала його долоню крізь тонку тканину, рух стегон, подих біля скроні. На повороті моя спина торкнулася його грудей, і він затримав мене на секунду довше, ніж показував інструктор.

— Ти знову збився, — прошепотіла я.

— Через твою сукню. Вважаю це поважною причиною.

Я засміялася й одразу прикусила губу, бо його пальці ковзнули по відкритій спині. Решту танцю ми майже не розмовляли.

Вечерю подавали довго, кількома невеликими стравами. Я намагалася слухати Оксану, яка розповідала про доньчин дзвінок, але щоразу ловила погляд Святослава. Під столом між нашими колінами лишалося кілька сантиметрів, хоча він жодного разу не скоротив їх заради публіки. Проте до десерту я вже відчувала кожен випадковий рух його ноги.

До номера ми йшли повільно. З ресторану ще долинала музика, але вже глухо, крізь дерева й шум моря.

Святослав відчинив двері, пропустив мене вперед і поклав ключ-картку на стіл.

Я зняла босоніжки й залишила їх просто посеред вітальні. Зазвичай я так не робила, але повертатися й ставити рівно біля стіни не хотілося.

За скляними дверима тераси темніло море. У кімнаті горіла одна лампа, створюючи затишну, інтимну атмосферу.

Святослав не поспішав підходити.

— Дарина.

Я обернулася.

Він стояв біля дверей, засунувши одну руку в кишеню. З його обличчя зникла вечірня легкість.

— Я не хочу, щоб завтра ти вирішила, ніби це все через програму. Через вино, танець, обітниці. Через те, що нас тиждень змушують поводитися як подружжя.

— Я випила один келих.

— Я знаю.

— І прекрасно розумію, де ми й що робимо.

Він кивнув, але ближче не підійшов.

Я подивилася на край складеної картки, що визирала із його кишені. Кілька хвилин тому цей чоловік стояв переді мною біля басейну й читав обітницю, якої ніхто від нього не вимагав.

— Я знаю, чого хочу, — сказала я.

— Чого?

От тепер можна було пожартувати. Зробити вигляд, що все ще не настільки серйозно. Я навіть відкрила рот, але нічого дотепного не сказала.

— Тебе. Не чоловіка з нашої легенди й не фотографа, якого Ірина вписала в це відрядження. Просто тебе.