Розділ 13

У номер ми повернулися близько першої. Я завела Святослава до ванної, посадила на край широкої кам’яної стільниці й дістала аптечку з нижньої полиці. Подряпина виявилася довгою, але поверхневою. Кров уже майже зупинилася, але на шкірі налип дрібний пісок.

— Руку під воду, — сказала я.

— Я можу сам.

— Бачу. Особливо добре ти сам падаєш зі схилу.

Він відкрив кран і підставив передпліччя. Вода забарвилася блідо-рожевим. Я промила подряпину, обережно витерла стерильною серветкою. Святослав сидів тихо, лише м’язи під моїми пальцями час від часу напружувалися.

— Сильно пече?

— Достатньо, щоб я не сперечався з твоїм лікуванням.

Я нанесла антисептик і заклеїла найбільшу ділянку пластиром. Старий білий шрам ішов зовсім поруч із новою червоною лінією.

— Звідки старий шрам? — запитала я.

— Розбив вікно, коли фотографував покинуту фабрику. Половини скла вже не було, і я вирішив, що другої теж немає. Принаймні не випав.

— Тобі пощастило, що фотографія — не професія з підвищеним ризиком.

— Я працював із дуже відповідальними людьми.

— Сьогоднішню дружину до них не зараховуй. Я пішла з тобою вночі на будівництво.

— Я не називав це відповідальним.

Ми зустрілися поглядами. Після страху біля дороги й дотику на схилі будь-яка відстань між нами здавалася надуманою. Святослав підняв здорову руку, провів пальцями по моїй щоці. Я не відступила.

— Дарина, — тихо сказав він.

У його голосі було запитання, але цього разу я похитала головою.

— Спершу кадри.

Він опустив руку без образи.

Ми сіли біля столу. Святослав вставив карту пам’яті в ноутбук, створив дві резервні копії й показав серію. На першому кадрі вантажівка тільки під’їжджала; далі було видно номер, піднятий шлагбаум, розвантаження металу, Томислава Вуковича біля позашляховика. Час зйомки зберігся в даних файлів.

— Це доводить, що сьогодні вели роботи, — сказала я. — Але не доводить, що вони заборонені.

— Є лист Івани про припис. Потрібна офіційна копія або підтвердження від інспекції.

— Вона готова говорити під ім’ям?

— Якщо матиме гарантію, що матеріал не зникне після дзвінка рекламодавця.

— Ти досі думаєш, що я віддам усе Ірині, а вона попередить курорт?

Святослав закрив одну фотографію й повернувся до мене.

— Я думаю, що ти працюєш у системі, де рішення ухвалюєш не тільки ти. Це не звинувачення.

— Дуже схоже.

— Дарино, я вже втратив матеріал через людину, якій довіряв. Вона не хотіла нашкодити. Попросила юриста оцінити ризики, юрист поговорив із власником компанії, а до ранку з майданчика зникли документи. Моє джерело звільнили за порушення конфіденційності. Я не хочу вдруге перевіряти, чи хороші наміри захищають людей.

Він розповів це рівним голосом, стежачи за курсором на екрані. Відтоді його обережність мала конкретну ціну: зниклі документи й людина, яка втратила роботу.

— Тоді навіщо показуєш мені зараз?

— Бо ти вже ризикнула разом зі мною. І маєш право знати, заради чого.

— Це право було й до схилу.

— Так. Я мав сказати раніше.

Готова відповідь, якою можна було б продовжити суперечку, розсипалася. Я повернулася до нотаток.

Я занотувала номери машин, час і послідовність подій. Потім попросила його надіслати мені лише кадр із воротами та загальний план — без документів Івани. Він переслав файли.

— До публікації не використаю, — сказала я.

— Інакше я не дав би тобі копії. Намагаюся вчитися довіряти швидше.

— Надзвичайна щедрість, — пробурмотіла я, зберігаючи файли.

Ми закрили ноутбук. За терасою шуміло море, у номері пахло антисептиком і нічним пилом із нашого одягу. Адреналін відступав, залишаючи втому.

Коли лягли, Святослав не повернувся до свого краю. Залишив руку на простирадлі між нами, долонею догори. Я вклала в неї пальці.

Цього разу він нічого не питав і не обіцяв.

Ми так і заснули, тримаючись за руки посеред ліжка, яке вже не здавалося надто великим.

Зранку Матеа чекала біля ресторану з новими конвертами. Побачила пластир на руці Святослава й насупилася.

— Що сталося?

— Ударився об двері на терасі, — відповів він.

Я мало не поправила: об стовбур. Брехня прозвучала впевнено, підготовлена за секунду.

Матеа запропонувала лікаря. Святослав відмовився, показав, що вільно рухає рукою. Вона не наполягала, хоча подивилася на нас уважніше, ніж зазвичай.

У конверті була програма п’ятого дня: репетиція спільного танцю, окремий час для написання обітниць і вечір на терасі старої каплиці.