Розділ 1. Сніданок для невдячних

Я ненавиджу будильники. Особливо той, який лежить поруч зі мною в ліжку й має звичку прокидатися за п'ять хвилин до дзвінка і вимагати від мене всього, що йому заманеться. 

— Ярино, ти каву зробила?

Розплющую одне око. На годиннику шоста сорок дві. За вікном ще темно, а чоловік уже встиг зіпсувати мені настрій. Рекорд, між іншим. Зазвичай він чекає хоча б до сьомої.

— Доброго ранку, кохана дружино, — бурмочу в подушку. — Як спалося? Може, тобі кави принести?

— Що ти там бубниш?

— Кажу, зараз зроблю.

Роман перевертається на інший бік, забираючи із собою майже всю ковдру. Я ще кілька секунд дивлюся на його широку спину. Колись мені подобалося притискатися до неї вночі. Тепер найбільше подобається, коли ця спина зникає за вхідними дверима. Мій чоловік вже не той, як раніше: майже лиса кругла голова, колюча темна щетина на обличчі і темні очі. Вони навіть не карі, просто два гудзика, які дивляться на мене з осудом. 

Обережно встаю, намацую капці й іду на кухню.

Наша квартира невелика, однокімнатна. Ремонт робили ще тоді, коли я вірила, що спільне клеєння шпалер зміцнює шлюб. Насправді воно лише допомагає з'ясувати, хто з подружжя криво тримає рулетку.

Вмикаю чайник, дістаю сковорідку. Роман любить яєчню з рідким жовтком, підсмаженим беконом і хлібом, який треба обов'язково підрум'янити з обох боків. Якщо хліб підгорить, він не їстиме. Якщо жовток затвердіє, теж.

За чотирнадцять років шлюбу я навчилася готувати його сніданок із заплющеними очима.

А от що він любить у мені, досі не з'ясувала. Мабуть, нічого. Але це не заважає йому тримати мене поруч.

Поки смажиться бекон, перевіряю телефон. На екрані повідомлення від банку про надходження зарплати. Нарешті! Відкриваю застосунок і кілька секунд із задоволенням дивлюся на цифри.

Дев'ять тисяч вісімсот гривень. Не бозна-яке багатство, але мені вистачило б на нові зимові черевики, оплату телефону й навіть трохи на заощадження. Якби, звісно, гроші залишалися моїми.

— Зарплата прийшла? — запитує Роман із дверей.

Я здригаюся й мало не впускаю телефон у сковорідку.

— Прийшла.

Він підходить до столу, сідає і простягає руку.

— Скинь мені сім тисяч. Треба за машину заплатити.
Як же мене дістала його стара шкода, яка вічно ламалася і ніколи не возила особисто мене. Бо, як говорив Роман, я не дружу із технікою. Особливо чоловічою. А автівка — чисто чоловіча техніка. 

— Ти минулого місяця вже платив за машину.

— І що?

— Нічого. Просто цікаво, скільки можна в неї вкладати. Може, дешевше купити коня? Йому хоча б бензин не потрібен.

Роман дивиться на мене так, наче я щойно запропонувала продати його нирку.

— Ти можеш хоч раз не нести дурниць?

— Можу. Але тоді ми взагалі перестанемо розмовляти.

Мені хотілося, щоб це прозвучало весело. Вийшло не дуже.

Він відсуває тарілку, хоча ще навіть не скуштував яєчні.

— Знаєш, Ярино, мене вже дістало твоє ставлення. Я цілими днями працюю, думаю, як забезпечити сім'ю, а ти тільки язиком чешеш.

Я дивлюся на його руки. Доглянуті, з коротко підстриженими нігтями. На правому зап'ясті новий годинник. Купив минулого тижня. Сказав, що дешевий.

— Я теж працюю, Романе.

— Ти миєш підлоги. Не перебільшуй свою важливість.

Знаю, що зараз треба промовчати. Віддати гроші, забрати тарілку й піти одягатися. Ми навіть не посваримося, якщо я все зроблю правильно.

Але дивлюся на свої руки, почервонілі від мийних засобів, і раптом стає так прикро, що аж у горлі пече.

— Якби ніхто не мив підлоги, ти б першим почав скаржитися, що навколо свинарник.

— От бачиш? Знову сперечаєшся. З тобою неможливо нормально поговорити.

Він бере виделку й починає їсти. Це означає, що сварку завершено. Щоправда, тільки для нього.

Я переказую в онлайн банку свої сім тисяч йому на картку. Вона у мене у збережених. 

Потім стою біля вікна й дивлюся, як на сусідньому балконі товста сіра кішка намагається дістатися до горщика з квіткою. Господиня вже тричі переставляла той горщик вище, але кішка не здається.

Мені подобається ця кішка.

У нас із нею, здається, однакові життєві перспективи.

До роботи добираюся автобусом. На зупинці холодно, вітер лізе під куртку, а черевик, який учора заклеїла суперклеєм, знову пропускає воду.

Нові тепер доведеться купувати наступного місяця. Або через наступний.

Біля мене стоїть жінка з величезним пакетом цибулі. Пакет рветься саме тоді, коли під'їжджає автобус, і цибулини весело розбігаються тротуаром.

Допомагаю збирати. Одна, особливо нахабна, котиться просто під колесо.

— Стій, заразо! — кричу я й кидаюся за нею.

Водій сигналить. Жінка хапається за серце. А я, піднявши переможну цибулину, раптом помічаю, що весь автобус дивиться на мене.

— Ну що? — запитую. — Хоч одна з нас сьогодні кудись утече.

Хтось сміється. Водій теж, хоча намагається приховати це за кашлем.

Ось так і живу. Одних розважаю безкоштовно, іншим ще й доплачую.

Бізнес-центр «Гранд Плаза» зустрічає мене блискучими скляними дверима, дорогим запахом кави та охоронцем Степаном, який щоранку розв'язує кросворди.

— Ярино Петрівно, — гукає він, щойно бачить мене. — Як називається птах із трьох букв? Починається на «г».

— Гусь.

— Там чотири.

— То відріжте йому хвоста.

Степан фиркає і знову схиляється над газетою.

Я проходжу до підсобки, вішаю куртку й переодягаюся в синю робочу форму. На кишені вишито назву клінінгової компанії, в якій працюю вже шостий рік.

Шість років.

Іноді мені здається, що я знаю кожну подряпину в цьому будинку краще, ніж власне обличчя.

На третьому поверсі скрипить дверна ручка. У жіночому туалеті на п'ятому постійно тече третій кран. А в кабінеті фінансового директора на сьомому хтось регулярно виливає каву в горщик із фікусом.