Розділ 32

Я дивилася на нашого вчителя й не могла відвести погляд.

Ще кілька секунд тому він здавався людиною, яка нарешті може пояснити все.

А тепер я вже не знала, кому вірити.

Мамі?

Її голосу, який щойно пролунав із підвалу?

Чоловікові, який стояв перед нами й стверджував, що мама просила його передати мені конверт?

Чи Марку, який увесь цей час намагався захистити мене?

— Хто там? — тихо запитав він.

Учитель не відповів.

Я зробила крок назад.

— Ви чули?

— Так.

— Це була вона?

Він подивився на двері підвалу.

— Я не знаю.

— Ви брешете.

Він знову подивився на мене.

— Міє, я не знаю, що саме ти чула.

Я здригнулася від цього імені.

— Не називайте мене так.

Він замовк.

— Так мене називала мама.

— Я знаю.

— Звідки?

Він нічого не сказав.

Марк став між нами.

— Ви зараз підете.

Учитель подивився на нього.

— Якби я хотів вам нашкодити, ви б уже не стояли тут.

— Дуже переконливо.

— Марку, — тихо сказала я.

Він повернувся до мене.

— Що?

— Конверт.

Я показала на стіл.

— Я хочу його відкрити.

— Тут?

Я кивнула.

— Так.

Учитель похитав головою.

— Не варто.

Я різко подивилася на нього.

— Чому?

— Бо ти ще не знаєш усієї правди.

— Саме тому я хочу прочитати.

Він опустив очі.

— Твоя мама не хотіла, щоб ти дізналася все одразу.

— А ви звідки знаєте, чого вона хотіла?

— Бо вона сказала це мені особисто.

У мене перехопило подих.

— Коли?

Він довго мовчав.

— За кілька днів до того, як вона зникла.

Знову це слово.

Зникла.

Не загинула.

Не померла.

Зникла.

— Ви весь час говорите так, ніби вона жива.

— Я говорю лише те, що знаю.

— Тоді скажіть мені прямо.

Він подивився мені в очі.

— Я не бачив її після того дня.

Я відчула розчарування.

— Тобто ви теж не знаєте.

— Ні.

— Тоді чому всі поводяться так, ніби знають більше за мене?

Він нічого не відповів.

Я взяла конверт.

Руки тремтіли.

Марк стояв поруч.

— Якщо хочеш, я піду з тобою.

Я кивнула.

Ми відійшли до вікна.

Я обережно відкрила конверт.

Всередині був один аркуш.

Я одразу впізнала почерк.

Це була вона.

Мама.

Я почала читати.

«Міє. Якщо ти читаєш це, значить, настав момент, якого я найбільше боялася.»

Я зупинилася.

Марк мовчки дивився на мене.

Я продовжила.

«Я дуже хотіла, щоб ти ніколи не дізналася про цю історію. Не тому, що мені не довірялося тобі. Навпаки. Я просто хотіла, щоб у тебе було звичайне життя.»

Мої очі наповнилися сльозами.

Я витерла їх рукою.

«Якщо тобі сказали, що я загинула, не поспішай нікому вірити. Я сама не знала, чим усе закінчиться, коли залишала цей лист.»

Я перечитала останній рядок.

— Вона знала, що може зникнути, — прошепотіла я.

Марк нічого не сказав.

Я продовжила.

«Олена знає, кому можна довіряти. Її син теж знає більше, ніж думає. Якщо Марк буде поруч із тобою — не відштовхуй його.»

Я подивилася на Марка.

Він стояв нерухомо.

— Вона знала про тебе.

— Схоже на те.

Я знову опустила погляд.

«Але є людина, якій ти не повинна довіряти, навіть якщо вона скаже, що робить усе заради тебе.»

Я підняла очі на вчителя.

Він стояв біля дверей.

Я нічого не сказала.

Він теж.

На аркуші залишалося ще кілька рядків.

«Ключ із цифрою 27 — не від дверей. Він від того, що заховано всередині.»

Я стиснула папір.

— Тоді що це?

Марк показав на ключ.

— Можливо, замок не там, де ми думаємо.

Я перевернула аркуш.

На звороті було написано:

«Шукай там, де я востаннє говорила з тобою.»

Я завмерла.

— Остання розмова…

Марк задумався.

— Ти пам’ятаєш?

— Ні.

Я заплющила очі.

Намагалася згадати.

Мені було сім.

Я пам’ятала лише окремі речі.

Запах її парфумів.

Синю чашку.

Світло у вікні.

Її руку на моєму волоссі.

Але розмову — ні.

— Я нічого не пам’ятаю.

— Не обов’язково пам’ятати все, — сказав Марк. — Можливо, є місце, яке ти пов’язуєш із нею.

Я подумала.

— Кімната.

— Яка?

— Її спальня.

Тато зберіг майже всі речі мами.

Але після її смерті я майже не заходила туди.

Наче боялася.

— Може, там? — запитав Марк.

Я кивнула.

Потім подивилася на вчителя.

— А ви?

— Що?

— Ви підете з нами?

Він похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо я піду, ти ніколи не дізнаєшся, чи правда те, що я тобі скажу.

Я не зрозуміла.

— Що це означає?

Він подивився на мене.

— Ти маєш сама вирішити, кому вірити.

Після цього він розвернувся й пішов.

Ми з Марком залишилися самі.

Дорогою додому я майже не говорила.

Марк ішов поруч.

— Ти йому віриш?

Я похитала головою.

— Не знаю.

— А його слова?

— Теж не знаю.

— Тоді не вирішуй зараз.

Я подивилася на нього.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні.

— Просто виглядаєш так.

Він усміхнувся.

— Я просто добре прикидаюся.

Я теж ледь усміхнулася.

Потім згадала про тата.

— Нам треба його знайти.

— Знайдемо.

— А якщо він справді в будинку?

— Тоді поїдемо туди з дорослим.

— Ти знаєш когось?

— Олену.

Я зупинилася.

— Точно.

Ми одночасно зрозуміли.

Олена могла знати, де він.
 

Ми подзвонили їй кілька разів.

Вона не відповідала.

Тоді Марк написав повідомлення.

«Нам потрібно поговорити. Це терміново.»