Розділ 31

Я ще раз подивилася на фотографію.

Не могла.

Просто не могла повірити в те, що бачила.

«Вона не загинула тоді, коли вам сказали.»

Ці слова крутилися в голові знову і знову.

— Це може бути підробка, — повторив Марк.

— А почерк?

— Почерк можна підробити.

Я похитала головою.

— Це почерк моєї мами.

— Ти впевнена?

— Я бачила її записи. Багато разів.

Марк замовк.

Я ще раз подивилася на дату.

Місяць після її смерті.

Я не розуміла, як це можливо.

— Якщо фотографія справжня, — тихо сказала я, — то хтось брехав нам усі ці роки.

— Не поспішай робити висновки.

— А що ще я маю думати?

— Думати треба обережно.

Я подивилася на нього.

— Це легко сказати, коли на фотографії не твоя мама.

Він одразу замовк.

Я пошкодувала про свої слова.

— Вибач.

— Нічого.

Він опустив очі.

— Просто я теж хочу знати правду.

Ми стояли в кімнаті й мовчали.

А потім я помітила щось на столі.

Під конвертом лежав маленький аркуш.

Я взяла його.

На ньому було написано:

«Якщо ви знайшли фотографію, значить, перші двері вже відкриті.»

Я подивилася на Марка.

— Перші двері?

— Ми зайшли через звичайний вхід.

— Тоді що це означає?

Він перевернув аркуш.

На звороті була схема.

Схожа на план будинку.

Я нахилилася ближче.

— Тут сходи.

— А це що?

Марк показав на маленький квадрат унизу.

— Підвал.

Поруч була цифра 2.

— Другі двері, — прошепотіла я.

Він кивнув.

— Схоже на те.

Я відчула, як знову починаю нервувати.

— Ми не будемо їх відкривати.

— Згоден.

— Навіть якщо там може бути відповідь.

— Згоден.

Я подивилася на нього.

— Ти точно Марк?

Він ледь усміхнувся.

— Мабуть, на мене добре впливає твій тато.

Я теж усміхнулася.

Але в ту ж мить десь унизу пролунав звук.

Глухий.

Наче зачинилися двері.

Ми одразу перестали сміятися.

— Тут хтось є, — прошепотіла я.

Марк кивнув.

— Залишайся тут.

— Ні.

— Соломіє…

— Ми разом.

Він не став сперечатися.

Ми повільно вийшли в коридор.

Сходи вниз були майже повністю темними.

Марк увімкнув ліхтарик на телефоні.

— Тихо.

Ми спустилися на перший поверх.

Нікого.

Але вхідні двері були відчинені.

— Ми їх закривали, — сказала я.

— Я пам’ятаю.

Ми підійшли ближче.

На підлозі лежав мокрий слід від взуття.

Свіжий.

— Він щойно тут був.

Марк подивився на мене.

— Треба йти.

Я кивнула.

Але перш ніж ми встигли повернутися, я побачила біля дверей ще дещо.

Маленький папірець.

Я підняла його.

На ньому було написано:

«Не шукайте Соломію. Вона сама прийде.»

Мене ніби обдало холодом.

— Марку…

Він прочитав.

— Вони знали, що ти сюди прийдеш.

— Але звідки?

Ми переглянулися.

— Твій телефон, — сказав Марк.

— Що з ним?

— Можливо, вони відстежують його.

Я одразу заблокувала екран.

— Тоді вимкнемо.

— Зараз.

Ми обоє вимкнули телефони.

На кілька секунд стало дуже тихо.

І саме тоді я почула звук.

Наче хтось говорив.

З підвалу.

Я підняла палець до губ.

— Чуєш?

Марк кивнув.

Ми повільно підійшли до дверей підвалу.

Вони були прочинені.

— Там хтось є, — прошепотіла я.

— Не йдемо.

— Але…

— Ні.

Марк узяв мене за руку й потягнув назад.

Ми вже майже дійшли до виходу, коли знизу почувся голос.

Жіночий.

Дуже тихий.

Але знайомий.

Я зупинилася.

— Це…

— Що?

Я подивилася на Марка.

— Я знаю цей голос.

Він теж почув.

— Чий?

Я не могла відповісти.

Бо голос повторив:

— Міє…

У мене перехопило подих.

Так мене називала тільки мама.

— Ні…

Я зробила крок до підвалу.

Марк одразу зупинив мене.

— Соломіє, стій.

— Вона там.

— Ми не знаємо.

— Я чула її.

— Це може бути запис.

— Але вона сказала моє ім’я.

Марк мовчав.

Знизу знову пролунав голос.

— Мія… не відкривай.

Я завмерла.

Марк подивився на мене.

— Це точно не випадковість.

І тут світло в будинку раптом увімкнулося.

Хоча до цього його не було.

Ми обоє різко обернулися.

У кінці коридору стояв чоловік.

Наш учитель історії.

Він дивився прямо на нас.

— Я ж попереджав, — спокійно сказав він.

Марк зробив крок уперед.

— Ви стежили за нами?

— Ні.

— Тоді що ви тут робите?

Чоловік перевів погляд на мене.

— Чекав на неї.

Я відчула, як серце забилося сильніше.

— На мене?

Він кивнув.

— Твоя мама просила мене передати тобі дещо.

Я не могла повірити.

— Ви знали мою маму?

— Дуже добре.

— Тоді чому весь цей час мовчали?

Він подивився на мене.

— Бо вона попросила.

— А тепер?

— Тепер уже пізно мовчати.

Марк став поруч зі мною.

— Де її батько?

Чоловік нічого не відповів.

— Де мій тато? — повторила я.

Він повільно подивився на двері підвалу.

— Якщо хочеш його побачити, тобі доведеться зробити те, що твоя мама заборонила.

Я подивилася вниз.

На темні сходи.

— Відкрити другі двері?

Він кивнув.

— Так.

— А що там?

Чоловік на мить заплющив очі.

— Те, через що твоя мама зникла.

Я завмерла.

— Вона не загинула?

Він подивився мені прямо в очі.

— Я цього не казав.

— Але ви сказали «зникла».

Він мовчав.

Я зробила крок уперед.

— Вона жива?

Чоловік не відповів.

Замість цього дістав із кишені маленький конверт.