Розділ 30

Я кілька секунд просто дивилася на тата.

— Другі двері?

Він кивнув.

— Де?

— У підвалі.

Я не одразу зрозуміла.

— У підвалі того будинку?

— Так.

Я подивилася на телефон.

Повідомлення Марка все ще було відкритим.

«Не відкривайте другі двері.»

— Але чому мама написала це зараз?

Тато похитав головою.

— Це не могла написати вона.

— Марк сказав, що повідомлення прийшло з нового номера.

— Саме тому.

Я сіла на край дивана.

— Тоді хтось знає про мамине повідомлення.

— Або хтось знає, що ми його знайшли.

У кімнаті стало тихо.

Я раптом згадала фотографію.

Маму.

Олену.

І нашого вчителя.

— Тату, а що знаходилося за тими дверима?

— Не знаю.

— Ти ніколи не заходив?

— Ні.

— Чому?

Він відвів погляд.

— Бо твоя мама заборонила.

Я здивувалася.

— Тобі?

— Усім.

Тієї ночі я майже не спала.

Я постійно поверталася до однієї думки.

Другі двері.

Якщо мама знала про них, чому ніколи не розповіла?

Якщо там нічого важливого не було, чому хтось зараз намагається нас зупинити?

І чому саме після того, як у Марка з’явився другий ключ?

О третій ночі я все-таки взяла телефон.

У чаті з Марком було останнє повідомлення.

Марк: «Не роби нічого до ранку.»

Я написала:

«Добре.»

Але сама знала, що це неправда.

Не тому, що хотіла порушити його прохання.

Просто я вже не могла сидіти й нічого не робити.

Я відкрила фотографію, яку він надіслав раніше.

Збільшила будинок.

Другий поверх.

Вікно.

Потім збільшила ще раз.

І раптом помітила дещо.

На стіні біля вікна був маленький знак.

Схожий на хрестик.

Я відкрила фото мами з тієї коробки.

Там теж був цей знак.

Тільки на дверях.

Я швидко дістала блокнот і записала:

вікно — двері — хрестик — 27.

Може, це була просто випадковість.

А може, ні.
 

Наступного дня Марк чекав мене біля школи.

Я одразу побачила, що він чимось стурбований.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти спав?

— Трохи.

— Я теж.

Він усміхнувся.

— Здається, це вже наша традиція.

Я теж усміхнулася, але ненадовго.

— Ти щось знайшов?

— Так.

Він дістав телефон.

— Учора я перевірив старі записи мами.

— І?

— Вона кілька разів писала про будинок.

— Що саме?

Він показав мені сторінку.

Там було:

«27. Не будинок. Сховище.»

Я підняла очі.

— Сховище?

— Так.

— Чого?

— Не знаю.

— А ще?

Марк перегорнув сторінку.

«Другий вхід — тільки для тих, хто має ключ.»

Я відчула, як у мене похололи руки.

— Тобто ключ відкриває другий вхід?

— Думаю, так.

— А перший?

— Перший — звичайні двері.

Я замислилася.

— Тоді навіщо другий ключ?

Марк подивився на мене.

— Щоб потрапити туди, куди не можна потрапити через звичайний вхід.

Ми кілька секунд мовчали.

— Нам треба поговорити з твоїм татом.

— Він і так знає.

— Але не все.

— Звідки ти знаєш?

Марк дістав ще одну фотографію.

На ній була моя мама.

Вона стояла біля машини.

Поруч був мій тато.

А трохи далі — Олена.

На задньому плані стояв наш учитель.

Я подивилася на дату.

За два дні до смерті мами.

— Вони всі знали одне одного.

— Так.

— Тоді чому тато каже, що майже не знав Олену?

Марк задумався.

— Можливо, він не хоче тобі все розповідати.

— Я вже це зрозуміла.

Я забрала фотографію.

— Після уроків ідемо до нього.

Але після останнього уроку тата вдома не було.

Я подзвонила.

Телефон вимкнений.

Марк стояв поруч.

— Дивно.

— Він ніколи не вимикає телефон.

Я знову набрала.

Без результату.

Мені стало неспокійно.

— Може, він на роботі.

— Може.

Але я знала, що це не схоже на нього.

Я відкрила двері квартири.

Усередині було тихо.

— Тату?

Ніхто не відповів.

Я зайшла на кухню.

На столі лежав аркуш.

Я одразу зрозуміла, що це почерк тата.

Підняла його.

«Міє, якщо ти повернулася раніше, не шукай мене. Я сам усе поясню.»

Я перечитала.

— Він кудись поїхав?

Марк похитав головою.

— Подивися на дату.

Я глянула.

Лист був написаний сьогодні.

— Він знав, що ми будемо тут.

Марк подивився на мене.

— Міє…

— Що?

— А де твоя папка?

Я різко подивилася на шафу.

Вона була відкрита.

Папки не було.

Тієї самої, де лежали мамині листи.

— Ні.

Я почала перевіряти шухляди.

Нічого.

— Її немає.

Марк мовчав.

— Її забрав тато?

— Можливо.

— Але навіщо?

Ми переглянулися.

І тут мій телефон завібрував.

Невідомий номер.

Я відкрила повідомлення.

«Твій батько нарешті зрозумів, що треба було зупинитися.»

Я відчула, як у мене затремтіли руки.

Наступне повідомлення:

«Не повторюй його помилок.»

Марк вихопив у мене телефон.

— Не відповідай.

— Я хочу знати, хто це.

— Саме цього він і хоче.

Я забрала телефон.

— А якщо він знає, де тато?

Марк нічого не сказав.

Тоді я написала:

«Де мій тато?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Там, де все почалося.»

Я завмерла.

— Будинок №27, — сказав Марк.

Я кивнула.

— Треба їхати.

— Ні.

— Марку.

— Ми не знаємо, хто там.

— Там може бути мій тато.

Він замовк.

Потім дістав телефон.