Розділ 29

— Цей ключ я бачив у твоєї мами за день до її смерті.

Я дивилася на тата й не могла зрозуміти, що саме він щойно сказав.

На столі лежав маленький металевий ключ із цифрою 27.

Такий самий номер був у будинку.

— Ти ніколи його не бачив після того дня? — запитала я.

Тато похитав головою.

— Ні.

Марк мовчки дивився на нього.

— Тоді звідки він у мене? — запитав він.

Тато перевів погляд на нього.

— Я не знаю.

— Але моя мама зберігала його.

— Можливо.

— А тепер він опинився в будинку.

Я подивилася на Марка.

— Зачекай. Ти сказав, що знайшов його у речах своєї мами.

— Так.

— А потім знайшов ще один у будинку?

Він кивнув.

— Так.

Я подивилася на тата.

— Тобто їх два?

— Схоже на те.

У мене знову з’явилося дивне відчуття.

Наче ми стояли перед дверима, за якими нарешті була відповідь.

Але ніхто не знав, чи варто їх відчиняти.

Ми ще довго сиділи в кафе.

Тато розповідав те, чого я раніше не знала.

Мама справді працювала з Оленою.

Але не просто в одному місці.

Вони разом займалися документами, які стосувалися однієї старої справи.

Тато не знав усіх деталей.

Принаймні так він казав.

— А що це була за справа? — запитала я.

— Я не знаю.

— Тату…

— Міє, я справді не знаю всього.

Я опустила очі.

— Тоді чому мама так боялася?

Він кілька секунд мовчав.

— Бо одного разу вона сказала мені, що хтось намагається змусити її мовчати.

Я відчула холод по спині.

— І ти нічого не зробив?

— Зробив.

— Що?

— Просив її залишити роботу.

— І?

— Вона відмовилася.

— Чому?

Тато гірко усміхнувся.

— Бо твоя мама завжди вважала, що якщо знає правду, то не має права просто відвернутися.

Я замовкла.

Це було схоже на неї.

Навіть якщо я майже не пам’ятала її голос.

Мені здавалося, що я починаю розуміти її характер із маленьких деталей, які залишилися після неї.

— А будинок? — запитав Марк.

Тато подивився на нього.

— Вони зустрічалися там.

— Хто?

— Твоя мама й Олена.

— Для чого?

— Щоб поговорити так, щоб ніхто не чув.

Я подивилася на ключ.

— А хто ще знав про будинок?

Тато не відповів.

— Тату.

Він важко видихнув.

— Один чоловік.

Я одразу згадала нашого вчителя історії.

— Він?

Тато кивнув.

Марк нахилився вперед.

— Що він там робив?

— Він теж працював із ними.

— І що знав?

— Не знаю.

Я подивилася на Марка.

— Але він стежить за нами.

— Можливо, бо боїться, що ми щось знайдемо.

Тато різко перебив:

— Саме тому ви більше не ходитимете до того будинку.

Я хотіла заперечити.

Але цього разу промовчала.

Бо знала, що він має рацію.

Принаймні частково.
 

Коли ми вийшли з кафе, уже починало темніти.

Марк ішов поруч.

Тато залишився трохи позаду, розмовляючи телефоном.

— Ти сердишся? — тихо запитав Марк.

— На тебе?

— Так.

Я подивилася на нього.

— Трохи.

— За що?

— За те, що ти знову сам пішов у той будинок.

— Справедливо.

— І за те, що приховав другий ключ.

Він опустив погляд.

— Я не знав, чи варто тобі розповідати.

— Ти міг просто сказати правду.

— Знаю.

Ми кілька секунд йшли мовчки.

— Але я не хочу, щоб ти через це постраждав, — сказав він.

— Я теж не хочу, щоб ти постраждав.

Він подивився на мене.

Я відвела погляд.

— Тому наступного разу не роби все сам.

— Домовилися.

— Справді?

— Справді.

Він усміхнувся.

— Ти дуже любиш командувати.

— Хтось же має.

Я теж усміхнулася.

Але ця легкість тривала недовго.

Коли ми підійшли до машини, тато раптом зупинився.

— Соломіє.

— Що?

Він показав на дорогу.

Через кілька метрів стояла темна машина.

Я не звернула на неї уваги.

— І що?

— Вона була біля школи.

Марк одразу подивився в той бік.

— Я її теж бачив.

У мене всередині все стиснулося.

— Ви впевнені?

— Так, — сказав Марк.

Машина повільно рушила.

Ми стояли й дивилися їй услід.

— Тату…

— Сідаємо в машину.

Він навіть не став пояснювати.

Удома я одразу пішла до своєї кімнати.

Не хотілося ні з ким говорити.

Я сіла за стіл і відкрила ноутбук.

Порожній документ.

Кілька хвилин просто дивилася на нього.

Раніше я писала, коли хотіла втекти від реальності.

Тепер здавалося, що моя реальність сама перетворилася на історію.

Телефон завібрував.

Марк: «Ти вдома?»

Соломія: «Так.»

Марк: «Добре.»

Я посміхнулася.

Соломія: «Ти теж?»

Марк: «Так.»

Я вже хотіла відкласти телефон, але він написав ще:

«Можна я дещо запитаю?»

«Питай.»

Пауза.

«Ти пам’ятаєш той день, коли була біля будинку?»

Я застигла.

Я не пам’ятала.

Принаймні не свідомо.

«Ні.»

«Точно?»

«Точно.»

Марк довго мовчав.

Потім:

«Тоді я думаю, що тобі треба дещо побачити.»

Він надіслав фотографію.

Я відкрила її.

Це була та сама стара фотографія.

Я маленька.

Мама поруч.

Будинок позаду.

Але Марк обвів щось на задньому плані.

Я збільшила зображення.

У вікні другого поверху стояла людина.

Маленька темна постать.

Я не могла розгледіти обличчя.

Але в руках у неї було щось схоже на камеру.

— Ні…

Я прошепотіла це вголос.

Соломія: «Хто це?»

Марк: «Не знаю.»