Розділ 28

Я ще кілька секунд дивилася на повідомлення.

«Це людина, яку ти знаєш.»

У голові одразу з’явилося кілька імен.

Але жодне з них не мало сенсу.

Я написала:

Соломія: «Хто?»

Марк прочитав.

Відповідь не приходила.

Соломія: «Марку, не мовчи.»

Нарешті з’явилися три крапки.

Марк: «Я не впевнений.»

Я насупилася.

Соломія: «Ти щойно сказав, що знаєш.»

Марк: «Я сказав, що дізнався.»

Соломія: «Тоді хто це?»

Цього разу він написав не повідомленням.

Подзвонив.

— Алло?

— Ти зараз сама?

Я подивилася на тата.

Він стояв біля кухонного вікна.

— Ні.

— Добре.

— Марку, кажи.

Він кілька секунд мовчав.

— Я бачив ту людину біля школи.

— Ту саму?

— Думаю, так.

— І хто це?

— Я не хочу говорити телефоном.

— Чому?

— Бо не знаю, хто може слухати.

Я закотила очі.

— Ти серйозно?

— Цілком.

Тато повернувся до мене.

— Хто телефонує?

Я прикрила мікрофон.

— Марк.

Тато одразу підійшов ближче.

— Дай мені.

Я простягнула телефон.

— Марку, це батько Соломії.

На іншому кінці запала тиша.

— Добрий день.

— Де ви зустрінетеся?

— Я думав у школі.

— Ні.

Тато навіть не вагався.

— Зустрінемося сьогодні ввечері в людному місці. І я буду присутній.

Марк мовчав.

Потім:

— Добре.

Тато повернув мені телефон.

— О сьомій.

— Добре.

Дзвінок завершився.

Я подивилася на тата.

— Ти думаєш, він щось приховує?

— Думаю, зараз приховують усі.

До школи я майже не говорила.

Аня одразу помітила.

— Щось сталося?

— Так.

— Знову?

Я кивнула.

— Ти пам’ятаєш того хлопця, якого ми бачили біля бібліотеки?

— Так.

— Марк думає, що він стежить за нами.

Аня насупилася.

— Чому?

— Не знаю.

Я не стала розповідати все.

Не хотілося втягувати її в цю історію ще більше.

— А ще Марк сказав, що це людина, яку я знаю.

— З твоєї школи?

— Мабуть.

Аня задумалася.

— Учитель?

— Ні.

— Хтось із друзів?

— Не знаю.

— А якщо це хтось із твоєї сім’ї?

Я подивилася на неї.

— Не кажи так.

— Я просто припускаю.

— Мій тато точно не може за нами стежити.

— Я не про нього.

Ми замовкли.

Дзвінок врятував нас від подальшої розмови.

На великій перерві я вийшла в коридор.

Телефон завібрував.

Марк: «Я вже тут.»

Я швидко озирнулася.

— Де?

Марк: «Біля спортзалу.»

Я пішла туди.

Він стояв біля вікна.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти якийсь дивний.

— Я не спав майже всю ніч.

— Я теж.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді ми в рівних умовах.

Я стала поруч.

— Ну?

— Я вчора повернувся до того будинку.

Я різко подивилася на нього.

— Сам?

— Так.

— Ти ж обіцяв не робити цього!

— Знаю.

— Марку!

— Послухай мене.

Я замовкла.

— Я хотів забрати одну річ.

— Яку?

— Фотографію.

— Навіщо?

— Бо на її звороті було ще дещо.

Я насупилася.

— Що?

Він дістав телефон і показав мені фото.

На звороті фотографії, яку я вже бачила, справді був маленький напис.

Я нахилилася ближче.

«Не віддавати батькові.»

Я завмерла.

— Це написала мама?

— Думаю, так.

— Але чому вона не хотіла, щоб тато це побачив?

— Не знаю.

Я відчула, як знову починається той самий головний біль від усіх цих загадок.

— А хто стежив за тобою?

Марк опустив телефон.

— Я бачив його обличчя.

— І?

— Ти його знаєш.

Я чекала.

— Хто?

Він подивився мені прямо в очі.

— Вчитель історії.

Я кілька секунд просто мовчала.

— Що?

— Я бачив його вчора біля будинку.

— Але він…

— Знаю.

— Він викладає у нас.

— Саме тому.

Я не могла повірити.

— Ти впевнений?

— На сто відсотків.

— Може, він просто там живе?

— Ні.

— Чому?

— Бо я запитав у тієї жінки.

— Олени?

Він кивнув.

— Вона сказала, що він приходив до будинку не раз.

Я відчула холод у руках.

— І що він там робив?

— Вона не знає.

— А ти говорив із ним?

— Ні.

— Чому?

— Бо не хотів, щоб він знав, що я його помітив.

Я замислилася.

— Може, треба сказати татові.

— Саме це я й хотів зробити.
 

Після уроків ми зустрілися з татом у невеликому кафе.

Марк сидів навпроти.

Я — поруч із татом.

Кілька хвилин ніхто не говорив.

Першим заговорив тато:

— Розкажи все від початку.

Марк кивнув.

— Моя мама знала вашу дружину.

Тато стиснув пальці.

— Це я вже зрозумів.

— Вони працювали разом.

— Де?

Марк назвав компанію.

Тато на секунду завмер.

— Ти впевнений?

— Так.

— Хто тобі це сказав?

— Моя мама.

Тато відкинувся на спинку стільця.

— Я думав, що ця історія давно закінчилася.

Я подивилася на нього.

— Яка історія?

Він не відповів.

— Тату.

— Я розповім.

— Коли?

— Сьогодні.

Марк дістав телефон.

— Є ще дещо.

Він показав фотографію.

Тато довго дивився на неї.

— Де ви це знайшли?

— У будинку №27.

Тато різко підвів очі.

— Ви туди ходили?

— Так.

— Я ж просив тебе не йти!

— Тату…

Він замовк.

Потім повернувся до Марка.

— Ти сказав, що хтось стежить за вами?

— Так.

— Хто?

— Наш учитель історії.

Тато насупився.

— Як його звати?

Марк назвав ім’я.