Розділ 27

Я перечитала повідомлення Марка ще раз.

«Там фотографія тебе.»

У мене в голові ніби все зупинилося.

Я одразу написала:

Соломія: «Яка фотографія?»

Відповіді не було.

Соломія: «Марку?»

Три крапки з’явилися на екрані.

Зникли.

Знову з’явилися.

І нарешті:

Марк: «Та, де ти маленька.»

Я подивилася на фотографію, яку тримала в руці.

Та сама.

Я стояла біля мами.

А за нами був будинок.

27.

Але я ніколи не пам’ятала, що була там.

— Ні…

Я прошепотіла це сама собі.

Телефон знову завібрував.

Марк: «І ще дещо.»

Соломія: «Що?»

Марк: «На звороті написано твоє ім’я.»

Я відчула холод у руках.

Соломія: «Що саме?»

Він надіслав фотографію.

Я відкрила її.

На звороті було написано маминим почерком:

«Мія. 7 років. Не забути.»

Я дивилася на ці слова, не розуміючи.

Не забути що?

Мене?

Цей день?

Будинок?

Я швидко подзвонила Марку.

Він відповів майже одразу.

— Ти де?

— Ще біля будинку.

— Ти сам?

— Так.

— З тобою все добре?

— Так.

Я видихнула.

— Марку, повертайся.

— Зараз.

— І нічого більше там не чіпай.

— Добре.

Я замовкла.

— Марку…

— Що?

— Ти думаєш, я була там не випадково?

Він не відповів одразу.

— Я думаю, що твої батьки знали набагато більше, ніж нам говорили.

Це було саме те, чого я боялася.

Коли я повернулася додому, тато сидів на кухні.

Він навіть не запитав, де я була.

Просто дивився на мене.

— Ти щось дізналася?

Я мовчки поклала фотографію перед ним.

Він узяв її.

Подивився на зворотний бік.

І завмер.

Я побачила, як змінився його вираз обличчя.

— Ти знаєш цю фотографію.

Це було не питання.

Тато повільно кивнув.

— Так.

— Де її зробили?

Він опустив фотографію на стіл.

— Біля того будинку.

— Я там була?

— Так.

Я відчула, як у мене перехопило подих.

— Чому я цього не пам’ятаю?

— Тобі було сім.

— Але чому ти ніколи не казав?

— Бо мама попросила мене.

— Про що?

Тато подивився на мене.

— Не розповідати тобі про цей будинок.

— Чому?

— Вона боялася.

— Кого?

Тато мовчав.

— Тату, мені вже не сім років.

Він важко видихнув.

— Твою маму переслідували.

Я завмерла.

— Хто?

— Я не знаю точно.

— Але ти знав про це?

— Так.

— І нічого не робив?

— Я намагався.

— Як?

— Вона не хотіла, щоб я втручався.

Я відчула, як у мене накопичується злість.

— Усі щось знали.

— Міє…

— Мама знала. Ти знав. Олена знала. Маркова мама знала.

Я витерла сльозу, яка сама з’явилася на щоці.

— А я одна нічого не знала.

Тато мовчав.

— Чому?

Він підвівся й підійшов до шафи.

Дістав ще одну папку.

Цього разу товстішу.

— Я не хотів показувати тобі це.

— Але покажеш?

Він кивнув.

Поклав папку на стіл.

Я відкрила її.

Всередині були документи.

Старі фотографії.

І листи.

Один із них я впізнала одразу.

Мамин почерк.

Я взяла його.

«Якщо одного дня Мія почне запитувати про будинок, значить, вона вже достатньо доросла, щоб знати правду.»

Я підняла очі.

— Вона це написала?

— Так.

— І що далі?

— Я не читав.

— Чому?

— Бо це було адресовано тобі.

Я розгорнула лист.

Але перш ніж встигла прочитати, тато накрив його рукою.

— Не сьогодні.

— Чому?

— Бо ти й так отримала занадто багато інформації за один день.

— Тату, я хочу знати.

Він довго дивився на мене.

— Завтра.

— Ти обіцяєш?

— Обіцяю.

Я забрала руку від листа.

— Добре.

Але всередині я вже знала, що чекати до завтра буде нестерпно.

Увечері Марк написав.

Марк: «Я вдома.»

Соломія: «Добре.»

Потім він додав:

Марк: «Твій тато тобі щось розповів?»

Я задумалася.

Соломія: «Так.»

Марк: «Що саме?»

Соломія: «Що мою маму переслідували.»

Він довго не відповідав.

Марк: «Моя мама теж про це знала.»

Я сіла на ліжку.

Соломія: «Що ще?»

Марк: «Вона говорила, що якщо з твоєю мамою щось станеться, я маю знайти тебе.»

Я перечитала.

Соломія: «Але навіщо?»

Марк відповів:

«Бо ти була єдиною людиною, якій вона довіряла.»

Я насупилася.

Соломія: «Мені було сім.»

Марк: «Я знаю.»

Соломія: «Як я могла бути єдиною людиною, якій вона довіряла?»

Три крапки.

Цього разу відповідь була короткою:

«Можливо, вона мала на увазі не тебе зараз.»

Я завмерла.

Соломія: «А кого?»

Він не відповів.

Наступного ранку я прокинулася раніше будильника.

Перша думка була про лист.

Я швидко зібралася.

На кухні тато вже сидів за столом.

Перед ним лежала та сама папка.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Я сіла.

— Ти обіцяв.

Він кивнув.

— Пам’ятаю.

Поклав переді мною лист.

— Прочитай.

Я обережно взяла його.

Почерк був нерівний.

Наче мама писала поспіхом.

«Міє, якщо ти колись це читаєш, значить, я вже не можу пояснити все сама. Найважливіше — не довіряй людині, яка скаже, що знає всю правду. Бо повної правди не знає ніхто.»