Розділ 20

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

Знову.

Я кілька секунд лежала із заплющеними очима, а потім згадала вчорашній вечір.

Марк.

Наша прогулянка.

Шоколадка, яку він купив мені біля магазину.

І останнє повідомлення:

«Добраніч, Міє.»

Я взяла телефон.

01:07.

Я відкрила чат, хоча чудово знала, що нічого нового там не буде.

І все одно усміхнулася.

— Ну що зі мною відбувається…

Я відклала телефон і нарешті встала.
 

У школі я побачила Аню ще біля входу.

Вона одразу підійшла до мене.

— Ти вчора з Марком гуляла?

— Так.

— Довго?

— Не дуже.

— І?

Я зняла куртку.

— Що «і»?

— Ну ти ж розумієш, що я чекаю продовження.

— Ми просто гуляли.

Аня скептично подивилася на мене.

— Ти це вже казала.

— Бо це правда.

— Він тобі щось сказав?

Я трохи замислилася.

— Багато чого.

— Наприклад?

Я вже хотіла відповісти, але побачила Марка біля сходів.

Він теж нас помітив.

Наші погляди зустрілися.

Він усміхнувся.

Я теж.

Аня подивилася спочатку на нього, потім на мене.

— Ага.

— Що?

— Нічого.

— Ти знову починаєш.

— Я навіть нічого не сказала.

— Але подумала.

— Правильно.

Я засміялася.

Марк підійшов ближче.

— Привіт.

— Привіт.

— Як спалося?

— Добре.

— А мені погано.

Я здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Довго не міг заснути.

— Через що?

Він усміхнувся.

— Не знаю.

Я зрозуміла.

І чомусь сама відчула, як стало тепліше.

Аня кашлянула.

— Я піду в клас.

— Ти ж щойно казала, що ще є час.

— Передумала.

Вона пішла.

Ми з Марком залишилися удвох.

— Вона все розуміє, — сказав він.

— Вона все розуміє ще до того, як щось відбувається.

— Це небезпечно.

— Дуже.

Пролунав дзвінок.

— Після уроків побачимося?

— Так.

— Добре.

Він пішов.

А я ще кілька секунд стояла на місці.

Перші уроки минули швидко.

На великій перерві я сиділа в класі й дописувала конспект.

Телефон лежав поруч.

Екран засвітився.

Марк: «У мене є одна ідея.»

Я відповіла:

Соломія: «Яка?»

Марк: «Після школи покажу.»

Соломія: «Ти знову загадками говориш.»

Марк: «Інакше нецікаво.»

Я посміхнулася.

Соломія: «Добре. Чекатиму.»

Аня заглянула через моє плече.

— Він?

Я швидко заблокувала телефон.

— Так.

— Що цього разу?

— Не сказав.

— Знову щось придумав?

— Каже, що має ідею.

Аня усміхнулася.

— Тоді мені вже цікаво.

— Мені теж.

Після останнього уроку Марк чекав біля входу.

— Ну?

Я підійшла до нього.

— Що?

— Яка твоя загадкова ідея?

— Підемо.

— Куди?

— Побачиш.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я похитала головою.

— Добре.

Ми пішли вулицею.

Цього разу він повів мене не до парку, а до маленької кав’ярні неподалік.

— Сюди?

— Так.

— Навіщо?

— Ти казала, що любиш писати, коли навколо тихо.

— Казала.

— Тут тихо.

Я подивилася на нього.

— Ти це запам’ятав?

— Звичайно.

Ми зайшли всередину.

Там було кілька столиків, спокійна музика й великі вікна.

Ми сіли біля вікна.

— Що будеш?

— Чай.

— Як завжди?

— Так.

Він замовив чай і собі.

Коли ми сіли, я подивилася на нього.

— То це і була твоя ідея?

— Не зовсім.

Він дістав із рюкзака невеликий блокнот.

Поклав переді мною.

— Що це?

— Для тебе.

Я відкрила його.

Сторінки були чистими.

— Навіщо?

— Ти ж пишеш.

Я провела пальцями по обкладинці.

— У мене є ноутбук.

— Знаю.

— Тоді навіщо блокнот?

— Бо іноді хороші думки приходять не тоді, коли ти сидиш перед ноутбуком.

Я усміхнулася.

— Ти серйозно це купив для мене?

— Так.

— Марку…

— Що?

— Дякую.

Він усміхнувся.

— Будь ласка.

Я перегорнула першу сторінку.

— Що мені тут написати?

— Що хочеш.

Я взяла ручку.

Кілька секунд думала.

Потім написала:

«Для думок, які не хочеться забувати.»

Марк прочитав.

— Гарно.

— Правда?

— Так.

Я закрила блокнот.

— Тепер він твій теж.

— Мій?

— Ти ж подарував.

— Тоді я буду чекати, що ти колись дасте мені його прочитати.

Я подивилася на нього.

— Ти пам’ятаєш?

— Що?

— Те, що North колись просив мене показати історію, яку ще ніхто не читав.

Він усміхнувся.

— Пам’ятаю.

— Тепер я знаю, що це був ти.

— Саме тому й питаю.

Я похитала головою.

— Можливо, колись.

— Домовились.
 

Ми просиділи в кав’ярні майже годину.

Говорили про книги, школу й майбутнє.

Я розповіла йому, що іноді боюся, що мої історії нікому не будуть потрібні.

Він подивився на мене.

— Ти справді так думаєш?

— Іноді.

— Дарма.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я читаю те, що ти пишеш.

Я усміхнулася.

— Ти читав усі мої розділи?

— Майже.

— І не сказав?

— Не хотів тиснути.

— А що думаєш?

Він трохи помовчав.

— Мені подобається.

— Просто «подобається»?

— Добре.

Він усміхнувся.

— Мені дуже подобається.

Я засміялася.

— Так уже краще.

Марк подивився у вікно.

— До речі, я хотів ще дещо тобі сказати.

Я відразу стала серйозною.

— Що?

— Пам’ятаєш, ти питала, чому я став North?

— Так.

— Насправді це пов’язано з мамою.

Я уважно подивилася на нього.