Розділ 19

Соломія

Наступного ранку я прокинулася від будильника й кілька секунд просто дивилася в стелю.

Потім згадала вчорашній вечір.

Марк.

Наша прогулянка.

Його повідомлення:

«Мені здається, сьогодні я нарешті перестав боятися.»

І моя відповідь:

«Я нікуди не йду.»

Я взяла телефон із тумбочки.

Нових повідомлень не було.

Чомусь я трохи засмутилася.

— Серйозно? — пробурмотіла я сама до себе.

Ще недавно я могла спокійно прожити цілий день, не чекаючи ні від кого повідомлень.

А тепер мені було достатньо прокинутися й перевірити телефон.

Я швидко зібралася, поснідала й вийшла з дому.

На вулиці було прохолодно.

Після кількох дощових днів сонце нарешті з’явилося, хоча небо все ще залишалося трохи похмурим.

Біля школи я одразу побачила Аню.

Вона стояла біля входу й щось шукала в рюкзаку.

— Привіт.

— Привіт.

Вона підняла голову й одразу усміхнулася.

— Ну?

— Що?

— Розповідай.

— Про що?

— Не роби вигляд, що не розумієш.

Я зітхнула.

— Ми просто гуляли.

— Просто?

— Так.

— І?

— І говорили.

— Про що?

— Про різне.

Аня склала руки на грудях.

— Ти ж розумієш, що з тебе поганий оповідач?

Я засміялася.

— А що ти хочеш почути?

— Наприклад, чи подобається він тобі.

Я замовкла.

Аня одразу підняла брови.

— О.

— Що «о»?

— Нічого.

— Аню!

— Я мовчу.

Ми зайшли до школи.

Я вже хотіла піднятися сходами, коли помітила Марка.

Він стояв біля вікна й розмовляв із хлопцем зі свого класу.

Коли побачив мене, усміхнувся.

Я теж усміхнулася.

Аня одразу це помітила.

— Ось.

— Що?

— Оце.

— Що «оце»?

— Твоя посмішка.

— Яка ще посмішка?

— Та сама.

Я похитала головою.

— Ти неможлива.

— Зате чесна.

Марк підійшов до нас.

— Привіт.

— Привіт, — сказала я.

— Доброго ранку, Аню.

— Доброго.

Вона подивилася на мене.

— Я піду до класу.

— Зараз?

— Так.

— Але дзвінок через десять хвилин.

— Саме тому.

Я ледь не засміялася.

Аня пішла, залишивши нас удвох.

— Вона спеціально? — запитав Марк.

— На сто відсотків.

— Зрозуміло.

Ми кілька секунд мовчали.

— Як спалося? — запитав він.

— Нормально.

— Тільки нормально?

— Так.

— Не думала про вчора?

Я подивилася на нього.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— Я теж.

Пролунав дзвінок.

— Побачимося після уроків?

— Добре.

— Я чекатиму біля входу.

— Домовилися.

Він пішов до свого класу.

Я залишилася на сходах і раптом зрозуміла, що усміхаюся.

Знову.
 

Уроки тягнулися довше, ніж зазвичай.

Можливо, тому що я знала: після них ми з Марком знову побачимося.

На третій перерві я відкрила телефон.

Від нього було повідомлення.

Марк: «Ти сьогодні якась тиха.»

Я здивувалася.

Соломія: «Ти навіть це помітив?»

Марк: «Помічаю.»

Я трохи подумала.

Соломія: «Просто втомилася.»

Він відповів:

Марк: «Тоді після школи ніяких довгих прогулянок. Просто проведу тебе додому.»

Я усміхнулася.

Соломія: «Домовились.»

Я вже хотіла заблокувати телефон, але побачила ще одне повідомлення.

Марк: «І не сперечайся.»

Я засміялася.

Соломія: «Командир знайшовся.»

Марк: «Можливо.»

Я похитала головою.

Він уже підхопив моє слово.

Після останнього уроку я вийшла зі школи.

Марк справді чекав біля входу.

— Ти не пішов?

— Я ж сказав, що чекатиму.

— Мало хто дотримується своїх обіцянок.

Він подивився на мене.

— Я стараюся.

Ми пішли разом.

Цього разу говорили небагато.

Мені справді хотілося тиші.

Але вона не була незручною.

Марк просто йшов поруч.

І цього вистачало.

Біля магазину він раптом зупинився.

— Зачекай.

— Що?

— Ти хочеш щось?

— Ні.

— Точно?

— Так.

Він зайшов усередину.

За кілька хвилин повернувся з маленькою шоколадкою.

Простягнув мені.

— Це тобі.

— Навіщо?

— Бо ти сказала, що втомилася.

— І шоколад має мене врятувати?

— Можливо.

Я взяла шоколадку.

— Дякую.

— Нема за що.

Ми продовжили йти.

Я подивилася на нього.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Турботливий.

Він на секунду замислився.

— Не знаю.

— А North був таким.

— North багато чого собі дозволяв.

— Наприклад?

— Наприклад, писати тобі о першій ночі й питати, чи ти ще не спиш.

Я засміялася.

— Ти справді це робив.

— І ти відповідала.

— Бо не хотіла тебе ігнорувати.

— Знаю.

Ми знову замовкли.

Я відкрила шоколадку.

— Хочеш?

— Ні, це тобі.

— Я не з’їм усе сама.

Він узяв маленький шматочок.

— Тепер задоволена?

— Так.
 

Коли ми майже дійшли до мого будинку, Марк раптом запитав:

— А ти комусь розповіла про North?

Я похитала головою.

— Ні.

— Навіть Ані?

— Ні.

— Чому?

— Не знаю.

Я подивилася на нього.

— Мабуть, тому що це наша історія.

Він нічого не сказав.

Але його усмішка стала трохи ширшою.

— Мені подобається така відповідь.

— А ти комусь розповів?

— Ні.

— Навіть друзям?

— Ні.

— Чому?

— Бо не хочу, щоб хтось ліз у це.

Я кивнула.

— Розумію.

Ми зупинилися біля мого під’їзду.

— До завтра?

— До завтра.

Я вже взялася за ручку дверей, коли він сказав: