12

Машина і справді стояла на вказаному місці. Стара євро бляха. Але доволі ще такого пристойного вигляду. Ну, подумаєш, років двадцять машині. Зате збережена. Ніде не бита. Не фарбована. Принаймні, так просто не видно. Тай і салон цілком собі нормальний, доглянутий зі шкіряними сидіннями.

– Думаєш, звичайна крадіжка? – спитав Артем.

– Ні. Вбивство і крадіжка точно пов’язані.

– А сенс? Якщо хотіли забрати за борги – то чого залишили тут, на дорозі? Могли ж на запчастини пустити. Або вже як на те пішло, то на металолом здати.

– Але ж не здали. Нам залишили.

Нік обійшов машину, позаглядав в середину. Потім поглянув в багажник. Нічого. Зовсім нічого, що би могло його зацікавити. Може і справді це дві різні справи. Або треба краще шукати. Але шукати що?

– Ти казав, що сусідка бачила як з хвіртки виходив якийсь чоловік. А вона точно може сказати, що це був не Злобний а хтось інший.

– Бабуля каже, що саме лице не бачила, бо було вже темно. Але рухи Злобного добре знає. Це був не він. З опису взагалі ні на кого зі знайомих Злобного не схожий. І ще, директора вона впізнала. Казала, що він приїздив був якось. Але раніше. Тижнів зо два тому.

– Шкода. Такий прекрасний варіант був. Думаю, він щось точно має знати. Але тепер навряд чи він захоче з нами поговорити.

В цей момент у Ніка задзвонив телефон. Телефонувала Саша.

– Слухаю тебе, Саша! Що! Коли? Та не може бути! Де? Ясно! Добре. Добре. Ми тут дочекаємося аби передати машину і їдемо до вас. – Нік завершив розмову.

– Що там сталося? – спитав Артем.

– Наш дорогий директор більше не зможе нам сказати ні слова по тій причині, що його машина врізалася в стовп на перехрестку Мужніх і Великого. На перший погляд відмовили гальма. Але це не факт. Експертиза покаже. Хоча я і без експертів можу сказати, що до того хтось доклав руки. Надто вже якось підозріло виглядає цей нещасний випадок.