7. Маринині клопоти (частина 2).

Клацнув дверний замок, відкрилися вхідні двері, й Марина почула голос сина.
– Мамо, ми з Іринкою уже прийшли. І ще одне, у нас гості, так як я тебе попереджав.
А далі почулися припрошування Ірини прийдешніх до квартири. Люди наповнювали невеличкий коридор із всілякими запитаннями на кшталт:
– Це сюди ставити? А куди занести усі смаколики? Любий, візьми мою шубу! Я ось тут поставлю своє взуття, скраєчку! – гули, як у вулику чи як на базарі, жіночі й чоловічі голоси. Марина й Сергій вирішили все ж зазирнути до кімнати дійств. Побачили й скам’яніли. Так багато гостей, але це не головне, бо Марина очікувала на друзів Стаса. Хлопець повідомив заздалегідь. Але щоб цими друзями виявилося всі ті, кого жінка частенько боялася уявити у страшному сні.
– О, мамо, тату! Ви вже тут?
– Так. – Ледь вичавила одне словечко жінка, дивлячись переляканими очима на прибувших людей.
– Ти не хвилюйся. Ми з Олександром вирішили познайомити всіх зразу, тим більше є таке свято, то чому б не використати його? Тату, привіт. Ти теж вирішив з нами святкувати? Я радий, що між вами градус напруги зменшився, бо подивіться, дорогі мої батьки, яка багата та велична у нас родина.
А гості, нарешті, роздягнулися та стали перед господарями, як то кажуть, у всій своїй красі.
– Ну що ж давайте я буду вас знайомити зі своїми ріднесенькими батьками. – Стас взяв слово у свої руки та звернувся до гостей. – Це мої батьки, – показав у бік господарів квартири, – Марина та Сергій, для тебе, Олександре, теж вони є родичами кровними. Ось Ольга та Олег – батьки Саші. Ну, мамо, я думаю, що ти це й сама знаєш. Михайло та Неоніла – предки Ярослави, дівчини Сашка. А ось в свою чергу і Ярослава. Ти з нею теж знайома. І нарешті, ми з Ірою. Ось така велика родина у нас.
Марина не знала, що ж відповісти синові на такий сюрприз. Гості по черзі віталися з нею та Сергієм. А після знайомства з усіма присутніми в цій кімнаті. Саша підійшов до батьків і сказав:
– Привіт, Марино та Сергію, я радий з вами познайомитися. Ви дорогі моєму серцю люди. Пробачте, що не можу назвати вас своїми батьками, бо одні мама й тато у мене уже є. Не знаю, мабуть, розуміння усієї трагічності нашої спільної історії приходить пізніше, але незважаючи ні на що, я хотів би, щоб наша родина об’єдналася. Ваше спілкування для мене важливе. Ви мені потрібні.
У Марини полилися сльози річкою, а Сергій не знай, що й сказати від почутого. Думки говорили, а голос мовчав. Біологічні батьки обійняли сина.
– Все у нас буде добре. – Прошепотіла новознайдена дитина.
За цією сценою драматизму стежили всі присутні. Жінки теж пролили по декілька краплиночок сліз на свій нещодавно зроблений макіяж. А чоловіки переживали по-своєму, на це вказував вираз неприступного обличчя. Розрядити обставини вирішив Станіслав.
– Ну все ж добре. Я теж, безмежно радий, що у мене є такий брат, як ти, Сашо. Але якщо ми ще трохи по-стоєму у дверях, то навряд чи встигнемо накрити на стіл, доки годинник проб’є північ.
– Ой, так-так. – Марина намагалася взяти себе в руки. – Проходьте, гості дорогі.
Всі ринули до прихожої кімнати, а жінка жваво розпочали розбирати смаколики, які принесли з собою відвідувачі.
Марина щаслива як ніколи, бо сьогодні здійснилася її мрія: “Родина об’єдналася!” А ще декілька годин назад думала, що залишиться майже наодинці, бо що їй робити серед друзів сина? Та й Олена не змогла прийти, тому що святкує у колі родини. Нарешті, знайшла собі достойну партію. Жінка запрошувала Марину до себе, але не хочеться бути зайвою, коли у подруги почало все налагоджуватися. А тут і в самої все добре. Гостей повна квартира і з Сергієм є усі шанси налагодити стосунки остаточно. Один раз у ліжку – це не рахуємо. Хвилинна слабкість почуттів. З ким не буває?

У самому розпалі свята, коли вже забули про клопоти, суперечки, які могли з’явитися у кожного з присутніх, бо кожен має на це повне право. Тільки, на щастя, зараз така годинонька, що потрібно відпустити минуле, щоб без крихти жалю крокувати майбутніми просторами далини. Розмови розливалися по всіх просторах квартири. Олег та Ольга розповідали Марині, як ріс синочок Олександр, а та, у свою чергу, намагалася не пропустити нічого й уважно слухала, ніби прагнула надолужити всі пройдені стихії розвитку свого-чужого сина. Згадували чимало, бо, й справді, пригадати було що. А потім Марина розказувала про Стаса, а Сергій допомагав оживляти пройдене. Чоловік намагався не відходити від дружини ні на хвилиночку, ніби має трапитися щось таке, що назавжди розлучить його з коханою.
Михайло й Неоніла теж займали чільне місце у спілкуванні родинного затишку, бо теж пишалися таким майбутнім зятем. Особливо ця новина завдала неабиякого клопоту Мишкові. Чоловік покладав величезні надії на спілкування з Мариною. Не звик відпускати все дуже легко, а особливо, втрачене перше кохання, яке, ніби ножем у спину, завдало душевних травм. Та й Марина добре розуміла, що Михайло може будь-якої миттєвості витворити щось таке, що призведе до неабиякої сварки. А жінці, ой, як не хочеться упасти обличчям у багнюку перед Сашею та його сім’єю, бо від цього залежить синове прощення.
На радість Марині Міша тримається як еталон чемності та пристойності. Поки що, хоч не відомо чи зірветься бомба, чи ні? Він господар її сьогоднішньої долі. Жінка стривожена не на жарт, бо кого-кого, а от його, аж ніяк не очікувала побачити у своєму домі. Михайло може помститися будь-коли, якщо захоче, звичайно.
Роздуми перервав цей самий чолов’яга. Запитав, де у їхній квартирі лежать виделки, бо його ненароком впала?
– Так, зараз принесу. – Марина злякано промовила, не очікувала, що так безжально вирвуть її з осередку роздумів.
– Добре, але все ж покажи мені, де вони лежать, бо я такий незграбний, що знов можу впустити щось подібне, а тобі ж не зручно буде бігати за ними кожного разу у години радощів.
Марина нічогігісінько не відповіла на таку безглузду промову чоловіка. Розуміла, що це все не просто так і виделка тут ні до чого. Руки трусилися, ноги підкошувалися, неначе на вішальницю йде. Відчуває його кроки позаду. А потім почула й голос, адже чоловік, й справді, пішов слідом Жінка злякано озирнулася.
– Ой, заспокойся, Марино, я не хотів тебе налякати.
– То що ж ти хочеш знов? Зіпсувати мені життя?
– Ні, нічого подібного. Просто вирішив тобі сказати, щоб не хвилювалася. Я обіцяю, що більше не трону тебе навіть уїдливим словечком. Ми ж тепер родина, а я рідних ціную. Не стала мені дружиною, то хоч свахою будеш.
– Так уже трапилося... – рівень напруги зменшується. Марина не розуміє, що ж спонукає до таких змін у поведінці Міші.
– У мене є Неоніла, як не як, але ціле життя прожили разом. Не обіцяю клястися їй у вірності, але й тобі дам спокій.
– Добре, дякую.
– Давай виделку і я пішов, бо мене там уже зачекалися.
Жінка віддала випадковому гостеві інструмент для їжі, і той подався до гостьової кімнати. А Марина все ще не може збагнути, що ж, насправді, трапилося і чому Михайло змінив гнів на милість, хоч нещодавно погрожував. З роздумів витягнув голос Сергія:
– Маринко, ти скоро там, бо вже годинник через п’ять хвилин проб’є північ і розпочнеться новий 2018 рік.
– Так-так, уже йду.
Сергій підійшов до дружини й взяв її за руку та дивлячись в очі тихенько прошепотів:
– Не бійся, я з тобою, тому все буде добре.
Марина посміхнулася і вони з колишнім чоловіком подалися зустрічати свято Нового року.
Михайло обійняв Неонілу за плечі. Жінка озирнулася та запитала:
– Щось сталося? Що з тобою? – давно чоловік не пестив її.
– Все добре. Просто добре, що ти у мене є.
Неоніла поклала руку Мишкові на його руки, що примостилися, як птах, на плечі жінки. Промовила у відповідь:
– І все ж я тебе кохаю.
А от настільки таке дійство є правдою, знають лише ці двоє, бо в кожного з них ось-ось стане нестерпною туга, а виговоритися не сила. Навряд чи зрозуміють один одного.
Олександр вніс у спілкування свою корективу та виголосив промову:
– Оце у нас і величезна родина утворилася.
– Так, брате, ти правий! – додав Станіслав.
– Та ще й дружні ми які стали. А це головне.
– О, послухайте всі, ще декілька секунд і розпочнеться... – підхопила думку присутніх Ярослава й промовила в голос. Гості затамували подих.
Всі, хто зібрався у цій домівці були по-справжньому щирі, коли лунав бій курантів. Кожен загадував своє бажання і безмежно вірив, що воно обов’язково здійсниться у наступному році.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!