7. Маринині клопоти (частина 1).

7. Маринині клопоти.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Телефон задзвенів не зовсім у зручний час для Марини. Жінка порядкувала на кухні, бо ось-ось з хвилини на хвилину мають прийти Стас та Іра, а вона щось зовсім загаялася. Нічого не встигає наготувати, а тут ще й телефон не дає спокою, як на зло. 
– Новий рік на носі. І кому ж я так терміново потрібна? Уже, мабуть, впоралися із домашніми клопотами та й нумо людей діймати балаканиною. – Марина покинула мити посуд і витерши руки рушником, взялася за пошуки телефона з його набридливим абонентом. Нарешті дістала прилад для спілкування із найглибшого закутка жіночої сумочки та взялася проводити пальцем по сенсорному екрану. Телефон не піддавався експлуатації. Ніяк не може звикнути до цієї штуки: 
– Оце пригода, теж мені! Як ця клята пластмаса вмикається?
А телефон безжально вигравав “Місячну сонату” Бетховена (жінка безтямно закохана у цього музиканта).
– О, нарешті. – Пробубоніла сама до себе. – Так, алло, я слухаю. – Жінка з обережністю відповіла на виклик. Телефонний довідник висвітив на екрані номер, який підписаний як “Тимофій”.
– Привіт, Марино, це я, Тимофій. – Почувся нерішучий голос чоловіка.
– Привіт. Як поживаєш? – запитала першою.
– Усе добре. А в тебе як справи?
– Теж просто чудово. Роботи чимало навалилося. Хочу все встигнути, бо в Новий рік потрібно входити без проблем та боргів, принаймні так говорять.
– Так, в цьому ти права. Марино, я телефоную, щоб сказати тобі, – чоловік зам’явся. – Ти тільки послухай і пробач, що відволікаю від справ. Мені потрібно виговоритися.
– Добре, Тимофію, я тебе уважно слухаю.
– Я довго думав над твоїми словами: про вагу цінності життя та сім’ї – і прийшов до висновку... Ти мене чуєш? – намагався зрозуміти чи сприймають його на тому боці телефонного зв’язку.
– Так, я тебе слухаю.
– Так-от. Я вирішив, що ти права у всьому... Цінності сімейної не купиш за гроші. Я завжди нарікаю на погані відносини із дружиною, але жодного разу не задумувався над тим, як же вона переживає усі негаразди, а зокрема мої вибрики: кохаю – не кохаю; вірю – не вірю; пішов – прийшов? Я чимало завдав Катрусі болю своїми походеньками до інших. Я чудово розумію, що і в неї були інші чоловіки, тому, як висновок, скажу, що ми обоє винні у тому, що саме так побудували свої стосунки. Але чому так багато часу прожили разом, бо, може, все ж ми один одного варті? Мабуть, слово “кохання” кожен розуміє по-своєму? Я просто не зміг роздивитися його... Якщо б наші серця були настільки холодними один до одного, то навряд чи у нас могли народитися та вирости такі чудові діти? Ми на старість просто  трохи впали в гарячку, якась своєрідна пневмонія охопила, чи що? Дякую тобі, Маринко, що змогла донести до мене всю історію почуттів, яку я починаю розуміти лише через багато років.
– Тобі немає за що мені дякувати, адже ти сам усе збагнув.
– Та ні. Я радий, що ти не дала мені жодного шансу, хоч залишилася самотньою.
– Я не самотня, бо в мене є діти. І ще я занадто сильно кохаю свого Сергійка. Просто життя бентежне. Воно як повінь несе стрімголов, поки не приб’є до берега вічності.
– Як шкода, що я втратив так багато часу. Якщо потрібно було розривати всі відносини нам з Катею, то це тоді треба було робити, коли лише відбулася перша зустріч, а не коли час уже майже сплив, і позаду залишилося чимало зроблених і не зроблених вчинків.
– Так, ти й справді правий. Зараз ми уже занадто дорослі, щоб починати усе спочатку.
– Ти тільки не засуджуй мене, але я телефоную тобі, щоб повідомити про те, що вирішив святкувати Новий рік із родиною. Наша сім’я збирається разом не так часто. Ми з Катею чимало пудів солі з’їли і ці роки не йдуть до забуття. Все ж у нас були не лише лайки, а й чимало радощів. Тому, мабуть, я повернуся в родину. Якщо, звичайно, моя дружина мене прийме назад. Я завдав їй чимало болю.
– Тимофію, ти робиш правильне рішення. Сім’ю потрібно цінувати, вона у нас одна. Я тільки рада, що до тебе нарешті дійшло.
– Так, я врешті-решт зрозумів, чого мені не вистачало. Краще пізно, аніж ніколи.
– Вдалих тобі свят. Бажаю злагоди та щоб твоя Катруся тебе пробачила якомога швидше. Роки прожиті разом не полова, їх не розвієш на вітрі.
– Дякую тобі, Марино, за все. Ти найкращий друг та неперевершений співрозмовник. Тобі теж усіх благ. Успіхів у спілкування з синами та взаєморозуміння з Сергієм, бо й ви теж не чужі люди. Час лікує, але дивися, щоб не було запізно. Роки, як журавлі, летять у вирій. Тільки різниця в тому, що птахи повертаються, а літа – ні. До побачення, мій дорогий приятелю.
– Бувай, Тимофій.
Зв’язок перервано й розмову завершено, а Марина ще й досі стискає телефон у своїй тендітній ручці. А потім зі словами:
– От і добре, що все так хорошо завершується.
Глипнула на годинник й з жахом кинулася домивати посуд, бо ось-ось мають прийти гості, а вона ще й досі нічого смачненького не приготувала.
Жінка задоволена, що Тимофій взяв себе в руки та вирішив повернутися до дружини, бо чимало часу вини прожили разом і негоже все руйнувати з бухти-барахти. Тільки про своє забула, бо легко давати комусь поради, а найважче їх дотримуватися самому.

Усе, як нестримна хвиля, несе нас і не дає зробити навіть ковточка повітря. Так само й Марину постійно відволікають від домашніх справ. Дзвінок цього разу в двері змусив жінку підвестися зі стільця, де вона, сидячи, оббирала картоплю та щодуху мчати до дверей.
– Ой, це ж треба таке, що це Стас так швидко прийшов, а я нічогісінько не встигла приготувати? Але це ж не може такого бути. І в сина ж ключі є. Чи, може, вже десь їх провіяв. Він у мене такий неуважний.
Ідучи до дверей зиркнула на годинник, що так престижно красується у коридорі на стіні.
“Ого, оце я й забарилася! Уже двадцята година,” – подумала жінка.
Розчинила двері, а на порозі з квітами, тортом та мандаринами, бо куди ж без цитрусових у Новорічну ніч, зима потребує вітамінів, стоїть Сергій. Тупцює з ноги на ногу, холодрига на вулиці бере свої.
– Привіт, Маринко! – дрижачим голосом мовив чоловік.
– Привіт! – жінка не сподівалася побачити на порозі колишнього.
– Пробач, що я без запрошення. Отже, Марино. Дозволиш увійти, бо я так замерз, що просто зуб на зуб не попадає?
– Так, звичайно, проходь. Ти випадково завітав? Адже ми не планували сьогодні зустрітися?
– Ні, я... Тобто ми не домовлялися про зустріч, але я б хотів... – чоловік зам’явся у висловлення уже стоячи в коридорі.
– Ну, що сталося? Розповідай мерщій, бо часу в мене залишилося не багато. Ще чимало роботи назбиралося.
– А Стас дома? – не рішуче запитав.
– Ні, немає його, але з хвилини на хвилину має прийти, а в мене ще нічого не зроблено. Боюся, що до двадцять третьої години навряд чи впораюся.
– То може я допоможу? Що потрібно робити? – жваво підхопив ініціативу Сергій. – І, до речі, це тобі. – Протягнув квіти та солодощі колишній дружині.
– Дякую за привітання. Мені, звичайно, не завадила б чиясь допомога, але я не хочу займати твій час, бо ти ж, мабуть, уже вирішив, з ким проведеш це свято?
– Мені зовсім не складно тобі допомогти. Якщо чесно сказати, то я завітав до вас сьогодні неспроста. Хочу попросити тебе про одну послугу... – завагався.
– Так, проси. Чим зможу, тим допоможу? – Марина не могла зрозуміти, що ж Сергій хоче, насправді, попрохати.
– Маринко, можна я відсвяткував цей Новий рік з вами? Пробач мене за ті всі витівки, що я творив протягом нашого подружнього життя. Я розкаююся. Мені не вистачає родини. Нашої родини. Мені немає з ким святкувати це свято. Без вас світ опустів. Я обіцяю змінитися, аби тільки отримати від тебе однісінький шанс на взаєморозуміння, аби хоча б надію.
Жінка ніколи не бачила Сергія в такому спустошеному стані. Розуміла, що не чужі люди. Рано чи пізно настає пора прощати.
Марина поставивши подарунки на стіл. Підійшла та обійняла Сергія.
Серце переповнювали почуття. Душа прагнула вирватися на волю. Ці двоє сплелися в обіймах, ніби дві половинки одного серця. Усе життя пронеслося перед очима. Не можна швидко та з легкістю забути про те, що створювали роками – про те, що зв’язувало та тримало в одному вузлі протягом цілого буття.
– Так, потрібно йти доробляти справи, бо я бачу, що святкувати ми будемо за пустим столом.
– Зате з мандаринами. – Намагався жартувати, не випускаючи Марину з обіймів.
– Ти ж мені допоможеш? Все, годі милуватися один одним, а час братися за справи.
– Так-так, звичайно. – Чоловік не тямив себе від щастя, але, нарешті, спромігся відпустити хоч на мить дружину.
Парочка помандрувала на кухню творити смачні чаклування, з явним присмаком кохання. З любов’ю набагато смачніше.