4. Не наважилися.

4. Не наважилися.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Після того як Марина розповіла Сергієві про сина, життя чоловіка полетіло шкереберть і так, що хоч бери та й з моста у воду. Довго не міг повірити, що розповідь колишньої дружини є правдою, бо так ані у фільмі не побачиш, ні в книжці не вичитаєш. Сина, якого вони оплакували протягом двадцяти років, просто безжально у них вкрали. Кому скажи – не повірять.
Чоловік довго ходив сам не свій. Все думав, перебирав кожен спогад із життя тих днів та поєднував його із сучасністю. І як тільки міг втратити скільки часу зі свого життя? Алкоголь руйнує світ. Врешті-решт, коли все добре обміркував, вирішив, що все ж прагне зустрітися, аби хоча б краєчком ока зиркнути на свого сина Сашка. І байдуже, що він не брав участі у його вихованні, не бачив, як він ріс, не обіймав після кожної його перемоги й поразки. Нехай навіть так, але якщо цей юнак дозволить не втратити ні хвилиночки з майбутнього його життя. Сергій обов’язково буде настромі й не проґавить нічогісінько.
Домовився з Мариною, щоб та дала адресу хлопця, яку Олена вивідала у Михайла. Хотів познайомитися з сином – Олександром – хоч був певен, що навряд чи нинішні батьки будуть у захваті він такої зустрічі. Марина, як на диво, ув’язалася їхати з чоловіком. Думала, що у двох не так страшно викликати на бесіду юнака. Сергій, чесно кажучи, не очікував такої ініціативи з боку дружини. Чимало болю завдав він їй. А тут, як не дивно це звучить, Марина сама міс Впертість. Жінка сказала, що не пустить самого й крапка. Джентльмен особливо й не відговорював дружину від такого рішення. Сподівалася, що не все змогли зруйнувати роки, бо основне, що вони залишили – це спогади.
Згадка – це річ, що наповнює наші немилосердні голівоньки любов’ю. Ми живемо, поки пам’ятаємо, а пам’ятаємо, допоки живемо.
Колишнє подружжя стояло біля калітки красивого будинку і ніяк не могли наважитися натиснути на дзвінок. Все сперечалися, хто має, нарешті, це зробити? Тут, у дворі, розкішний триповерховий будинку, що на фоні з іншими хатами, які були збудовані на вулиці Байди Вишневецького, був найелітніший. Почулося шарудіння. Із-за щілини Сергій та Марина розгледіли жінку, що наближалися по гладенько вистеленій доріжці з плитки тротуарної. Жінка несла в руках цілий кущ троянд. З усього слідувало, що вона має їх висаджувати на клумбі, бо коріння у рослин, безперечно, на це вказувало.
Тут почувся юнацький голос. Хлопець зі словами:
– Мамо, зачекай. Я тобі допоможу. – Вихватив із жіночих рук квіти.
Марина та Сергій піддивлялися за цим дійством.
– О, Маринко, невже це наш син? – прошепотів Сергій.
– Так, це він.
– Оце так! Він же викапаний Стас.
– А я тобі про що? Я ж розповідала, що переплутала його з нашим Станіславом, бо вони обидва наші сини.
– Я зрозумів. Не знаю, як ми з тобою зможемо перешкодити такій сімейній ідилії?
– Я про це теж думаю.
Шепотілися, як Шерлок Холмс і доктор Ватсон, Марина та Сергій. Тут за парканом почувся грубий чоловічий голос:
– Олю, тобі допомогти?
– Якщо можеш, Олеже, то принеси, будь ласка, води, бо троянди без рідини... Ну ти ж сам знаєш, що без вологи жодна рослина не буде жити.
– Зараз я все зроблю. – Чоловік прямує уже до родини з двома наповненими відрами. – О, Сашо, я забув взяти ківш. Принеси, будь ласочка.
– Добре, уже несу. – Хлопець кулею пішов за ємністю для води.
Ольга з Олегом садовили квіти й перемовлялися про те, якого чудового виростили сина. Хто б і що б не говорив, а батьки вони хороші. Та й родина у них міцна.
Сергій дивлячись на такі відносини, пошепки запитав Марину:
– Ну і що ми робити будемо? Дзвонити у браму чи ні?
– Не потрібно нікого турбувати. – Засмучено мовила жінка.
– А що ж тобі робити? Ми ж прийшли зустрітися з Олександром?
– Сергію, ми давно його прозівали. Пішли звідси, щоб не накоїти гіршого. Я тобі кажу пішли! – гримнула на чоловіка.
Пара відійшла від будинку та скрилася за рогом вулички. Потім, дійшовши до найближчої кав’ярні, зайшли похапцем перекусити й залишилися там на добрі дві години.
Все розмірковували, як могли дожитися до того, що проґавили дитину. А на цих людей даремно ображатися. Вони виконали свою батьківську місію на всі сто відсотків.
Марина просто не може повірити в те, що саме ці люди причетні до такого безжального вибрику, як викрадення новонародженого. На все має бути своє пояснення, але це потім, а зараз це просто розгублені людинки, які не наважилися порушити сімейну злагоду сина та його названих батьків. Батьки не ті, що народили, а ті, які виховали – зробили людиною.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!