3. Зустріч із Сергієм (частина 2).

Так, кіно видалося надзвичайним. Уже й не пригадують, коли в останнє відвідували подібні заклади Марина і Сергій. Весела комедія підняла настрій сповна. Та й вечір був красивим і на диво теплим. Небо встелено зорями, ніби кульбабою. Додому повертатися не хочеться. Марина так давно не відчувала підтримки чоловіка, що зараз просто не може нарадітися вдало проведеному разом часу. Невже чоловіки замислюються, що втратили, лише після розлучення, та й і жінки не є винятком із ситуації?
– Погожий вечір, чи не та? – зауважив Сергій.
– Так, вечір по-справжньому розкішний. Неначе в молодості, а то й у дитинстві, частенько були такі безтурботні вечори.
– Це точно. А пам’ятаєш, як ми грали піжмурки та створили свою штаб-квартиру в яру?
– А потім одного дня так загралися, що й позасинали.
– Батьки нас довго шукали. Уже й всю вулицю на ноги підняли, ледь до поліції не дійшло.
– Пригадую, весела справа вийшла. Все змінилося і жаль, що ми уже давно не діти. Та й батьків немає, а наша малеча доросла. І куди ж час пролинув? – ностальгічно підсумував колишній чоловік.
– Ти маєш рацію, багато всього змінилося. Навіть звична міліція стала незвичною поліцією, то про що ж можна говорити далі? Час заволодів нами...
– Ох, а скільки ж мені влетіло від батьків за такі хованки, а особливо від бабусі, вона у мене була суворою жіночкою. – На Сергія нахлинули спогади.
– Ну, мені от пощастило, правда, мама так перелякалася, що ще довго контролювала мої походеньки, а батько скоса зиркав, коли я кудись гуляти збиралася виходити. Казав: “Що знов з Сергієм, якісь хованки задумали творити? Дивіться, щоб не було як минулого разу!” І ці слова повторював майже при кожних наших гуляннях на вулиці.
– Так, ми з тобою знаємо один одного змалечку, а я ще й до цього часу пізнаю тебе по-новому кожного дня. – Чоловік намагався налагодити контакт.
У Марини в голові кружляло чимало думок, тільки висловити їх не вистачало снаги. А Сергій вирішив змінити тему на інше, оскільки побачив, що жінці ніяково від таких розмов. Запитав:
– Маринко, можна я тебе проведу додому, як у давні часи? Як ти дивишся на пропозицію, щоб прогулятися вулицями нічного міста? Чи, може, ти хочеш мерщій повернутися додому? – з надією на подальший розвиток стосунків запитав Сергій.
– Ой, ні-ні, нумо помандруймо ще трішечки, додому завжди встигнемо, а такий вечір випадає не часто. Ніч така зоряна й тепла, що хочеться співати, тому я не впущу можливості вдихнути повітря літньої годиноньки.
– Я задоволений твоїм рішенням, адже давно не залишався з тобою сам на сам. Ми так мало розмовляли один з одним останні декілька років, що у найскладніших ситуації просто не змогли промовити вголос того, що наболіло за довгі роки шлюбу. Тому й розлучилися, бо забули, що якщо мовчати, то навряд чи хтось колись полюбить нас за думки. Потрібно говорити все й завжди й навіть, якщо це будуть не зовсім приємні речі, зате вони будуть озвучені. Ніхто не почує нас, якщо ми мовчатимемо.
Марина перервала сповідь чоловіка:
– Ось ми й прийшли.
– Так, прийшли занадто швидко, бо я тільки почав свою розмову.
– Мені сподобалася прогулянка. Та й кіно було вдало підібране. Дякую тобі, Сергію, за неперевершений вечір. – Жінка віддала чоловікові піджак, який накидала на себе, щоб не замерзнути, бо теплий вечір не скасовував прохолодного вітру, або просто, бо так заведено робити в романтичних фільмах.
– Я теж дуже задоволений нашим спілкуванням. Ну як? Я піду? – чи то сказав, чи запитав для уточнення Сергій.
– Може зайдеш на чай? Я тобі постелю на дивані. На дворі вже пізно, куди ж ти підеш у таку пору? Чи тебе там чекають? Якщо ти хвилюєшся за реакцію Станіслава, то він приїде аж ближче до вечора.
– Та ні, що ти! – сумно відповів колишній чоловік. – Хто ж за мною буде сумувати? Немає кому, на жаль... Добре, я залишуся на ночівлю, якщо ти, звичайно, приютиш мене?
На цьому й завершилися псевдовмовляння зайти на гостину, бо чаюванням тут займаються найменше. Іноді по-справжньому могутні стосунки цінують лише після їх втрати.

Клацнув замок у вхідних дверях і до квартири зайшов Стас з Ірою. З порога хлопець залементував:
– Мамо, ми повернулися трохи заранше. На дворі такий ливень, що поїздка, м’яко кажучи, не вдалася.
Марина ошелешено вибігла із ванної кімнати з рушником на голові та у шовковому халаті сірого кольору.
– Ой, Стасе, ви вже повернулися? А я не очікувала вас так рано побачити.
– Дощ зіпсував все.
Із-за спини жінки визирнув Сергій у трусах. Усі карти було розкрито на місці й подітися нікуди, бо Станіслав розумний хлопець. Така зустріч завела сина у легкий шок.
– Мамо, я не вчасно? Чому ти не попередила, що будеш не одна? Ми б затрималися трішки. – Після цих слів повернувся до Сергія й промовив: – Привіт, тату.
Чоловік не рішуче помахав рукою та пробубонів собі під ніс:
– Привіт, синку.
– Ну добре, батьки, ви тут розбирайтеся зі своїми справами, а ми з Ірочкою дуже-предуже хочемо їсти. Я сподіваюся, що ви вийдете до нас найближчим часом?
Марина, спантеличена перебігом подій, кивнула синові на знак згоди, але Стас цього уже не бачив, бо прямував на кухню та припрошував з собою Ірину.
Уже в спальній кімнаті Марина переживає нещодавні незручності.
– Ой, так не красиво получилося, – бідкається жінка. – Ми, як малі діти, все в хованки граємо, ось і спалили нас.
– Нічого страшного, Маринко, не трапилося. У нас дорослий син і він все зрозуміє. Сам ось-ось одружуватися надумає. – Заспокоював колишню дружину.
– Може ти й правий. Якось воно та й буде. А зараз мерщій одягаймося й на кухню. Розпитаємо їх за пригоди й заодно про Олександра поговоримо.
Сергій не впевнено запитав, натягаючи штани:
– Що зараз?
– Саме так, а допоки відтягувати? Чим більше інформації ми знатимемо, тим легше буде придумати, що робити далі.
Сергій та Марина трохи присоромлені й уже одягнені, попрямували на кухню, щоб, мабуть, чи не вперше за тривалий час, вирішити сімейні проблеми разом. Так багато часу згаяно, що не наздогнати навіть на Феррарі.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!