10. Зустріч із Тимофіє через 26 років (частина 2).

Лише через двадцять років після цієї випадкової незвичної зустрічі, коли трапилися ці події, пролунав телефонний дзвінок замість листа і подітися було нікуди. Хоч можна було просто сказати, що він помилився номером. Але зараз Марині немає чого втрачати, бо Сергія вона уже втратила, а така зустріч з давнім випадковим знайомим піде їй на користь. Чому б і ні, адже їй теж, як ніколи, потрібно просто виговоритися. І тим більше, що одне горнятко кави навряд чи зможе змінити ціле життя, яке промайнуло за плечима так, як і ця випадкова зустріч.

– Привіт, Марино! Радий зустрітися з тобою знов. Ти пробач, що я не написав тобі листа, вибач, що не  з’явився у твоєму житті раніше, перепрошую за те, що телефонний дзвінок затягнувся аж на двадцять шість років.
– Привіт, Тимофію. Не виправдовуйся, не потрібно. Між нами не було ніяких обіцянок.
– Як у тебе справи? О, до речі, це тобі. – Чоловік протягнув руку з білими трояндами неземної краси.
Давненько Марині ніхто не дарував квітів. Не знаю, чи забували про такий вид привітань, чи, може, просто не заслуговувала на це? Бо навіть День народження та восьме березня, якось минуло без квітів (привітання в школі не враховуються, бо це ж тільки робочий момент). Уже звикла бути нікому не потрібною вчителькою. А іноді хочеться ніжності та тепла від найрідніших, про учнів потім. Дітлахи з роботи уміють бути вдячними, але робота має залишатися роботою. Приємно, коли гарний доглянутий чоловік з оберемком білих троянд очікує на тебе. У такі хвилини занурюєшся у минуле, ставши вісімнадцятирічною красунею, що ще не встигла випити із життя кружку гарячої смоли. Чоловік вражає красою так, ніби роки зупинилися і той молодий юнак знов перед тобою. Люблю спостерігати за такими господарями долі.
– У мене все як зазвичай... – жінка зам’ялася, ніби шукала відповідні літери. – Діти. Нещодавнє розлучення. Працюю вчителем географії. Усе майже як і у всіх, але трішки не так. Як то кажуть: “Усі люди щасливі однаково, а нещасні кожен по-різному”. Ось так і в мене. Щось подібне.
– Маринко, давай присядемо, щоб поспілкуватися, бо в ногах правди немає. Чи, може, краще до кав’ярні?
– Ні-ні, ліпше давай просто погуляємо парком. Дивись, яка вдала сьогодні днина. Я так давно не прогулювалася, усе чимось заклопотана. А ти як? Що змінилося з нашої першої зустрічі?
– Ой, не знаю з чого почати. Майже суттєвих змін можна сказати, що й не трапилося. Невеличкі дрібнички, одним словом. Теж розлучаюся, нарешті. Не знаю чому, але за багато років ось лише зараз наважуюся на такий вчинок. Донька одна уже доросла, навчається, а друга, Сабіна, ось збирається закінчити школу, до Зовнішнього незалежного оцінювання готується. До речі, ти як вчитель зможеш допомогти нам у цій нелегкій справі? Тест з географії не з легких.
– Так, звичайно. ЗНО в цьому році не легке, але, щоб навчатися у достойному закладі, потрібно вибороти своє місце під сонцем. Без цього нікуди. А звідки ти знаєш, що я вчитель?
– Я розшукував тебе, тому звернувся за тією адресою, що у мене була. Твої батьки розповіли про тебе чимало і дали твій номер телефону. А щодо місця під сонцем, то ти права, без цього зараз ти ніхто, чи дорога в нікуди. Навчання робить нас людьми.
– Ти навіть не повіриш, але я зовсім випадково знайшов твою адресу перебираючи непотрібні папери, бо назбиралося їх безліч. Усе руки не доходили, а тут наважився. Спочатку не міг повірити власним очам, а потім і вухам, коли віднайшов номер телефону та подзвонив і мені відповідала саме ти, Маринко.
– Я змінила адресу та місто, але батьки залишилися проживати там же, щоб прожити разом багато років. Всяке в житті трапляється, ну не мені тобі про це розповідати.
– Так, я думав, що втратив шанс на зустріч з тобою уже давно. Але, як виявилося, в житті панують випадковості чи це, може, просто час такий настав? Час змін.
– Не знаю, що й тобі сказати на це.
– Ти не говори нічого, я просто буду дивитися на тебе і насолоджуватися твоєю красою. Ти майже не змінилася та й темперамент залишився той самий.
– Ні, час бере своє.
– Можливо, але ми живемо поки віримо в це. А що там за проблеми у твоїй долі? Як склалося твоє життя?
– Що розповідати? Спочатку навчання, потім одруження із другом дитинства Сергієм, робота, народження синів, зараз розлучення. Ось так закрутилося й завертілося. Я й оком не встигла змигнути, як повиростали діти.
– Це буває. Я теж не думав, що час промчить, як карусель.
– Я сина знайшла. У мене його вкрали в пологовому. Ось із цього й почалося руйнування моєї родини. Хоча, мабуть, це просто стало кульмінацією у сімейній драмі. Просто в якусь хвилину я зрозуміла, що втомилася від цієї буденності. Зрозуміла, що для всіх є лише пустим місцем, приниси-подай, одним словом. І ти розумієш, ця втома виїдає із середини. Здається, що нутрощів уже майже не залишилося, а є лише величезна рана, що з кожним днем болить більше й більше. І ти достеменно не знаєш, як довго це все ще буде продовжуватися.
Тимофій мовчки слухав. Сили перебивати не було чи то просто не насмілився, хто його знає? Марина продовжувала свою безталанну епопею пережитків.
– У якусь хвилину зрозуміла, що не можу більше так. Ну скільки ж можна мовчати? У найважчі години немає з ким навіть поговорити. Та де ж це бачено таке? Кажуть, що дім твій – твоя фортеця, але для мене це скоріше в’язниця. Як можна жити з людиною, якій до тебе немає ніякого діла?
– Не знаю, ой, не знаю, Маринко. Сам собі ставлю це запитання уже багато років.
– От і я втратила ключі він розуму, а тепер не розумію, хто за мене, а кому просто байдуже? Добре, що хоч маю такого сина як Стас. Він мене завжди підтримує, я пропала б, мабуть, без нього. І Саші мені було б не бачити як власних вух.
– Тому і я розлучаюся, щоб просто збагнути, що ж мені необхідно? Заплутався у своєму існуванні. Виходить, що ми з тобою з одного тіста зліплені.
– Мабуть, що так. З одного тіста... Ну гаразд, змінімо розмову на щось приємніше, бо мені уже час прощатися, а ми так і не встигли поговорити про щось хороше. Я ще багато справ на сьогодні маю. Минулого разу ти намагався висповідатися, а цієї зустрічі, навпаки, на мене ніби щось нахлинуло.
– Нічого страшного, так має бути. Людям потрібно якнайбільше спілкуватися, бо без цього можна й зачерствіти. Мені дуже шкода, що у нас для розмов так мало часу. Чесно зізнатися, я планував на більше.
– “Маємо те, що маємо!” – знаменита фраза першого президента України Леоніда Кравчука. Але ж я сподіваюся, що ми будемо спілкуватися й надалі, бо репетиторство доньки це ж не така уже й швидка справа. Ну ти ж знаєш?
– Ти погоджуєшся з нею займатися?
– А чому б і ні? Я не вбачаю у цьому ніяких проблем.
– Тоді домовилися?
– Отже, я тобі перетелефоную і ми вирішимо, коли й о котрій годині ми будемо навчатися.
– Обов’язково, я буду чекати. А номер... – не встиг договорити думки.
– У мене все є. Ти ж до мене телефонував, а я зберегла уже його у телефонній книзі.
– Це добре.
На цих словах і розпрощалися, бо в кожного з цих випадкових зустрічних ще чимало справ. Життя не стоїть на місці й ми маємо про це пам’ятати.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!