10. Зустріч із Тимофіє через 26 років (частина 1).

10. Зустріч із Тимофіє через 26 років.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Того дня Марина була заклопотана домашніми справами, бо порвавши назавжди з Сергієм, їй просто хотілося позбутися старого мотлоху.
– Ну скільки ж можна тримати в квартирі весь цей непотріб? Я йому все твердила, щоб виніс його якомога швидше на смітник, а він мені: “Ні, ти що? Це ж раритет. Мені дісталося ще від діда-прадіда!” – а ось, нарешті, я це зроблю. І Сергій мені більше не указ. Розумію, що пам’ять про рідних потрібно берегти, але ж не в таких речах. – Марина говорила сама з собою, пораючись біля старої шафи.
Пролунав телефон. Жінка схопилася та поквапилася відповісти на дзвінок, бо очікувала на привезення нової шафи-купе. Але її телефон потурбувала зовсім інша людина. Це дзвонив чоловік з юнацьких літ.
– Алло, привіт. Це Марина? – в телефоні було чутно чоловічий невпевнений голос.
– Так, це я. А Вам що потрібно? Чи Ви уже привезли шафу? Якщо так, то я уже виходжу. Буду зустрічати.
– Ні, ніякої шафи я не привозив. Марино, це Тимофій. Я розумію, можливо, ти мене не пам’ятаєш. Марка машини “Мерседес” чорного кольору. Дощ, тобі вісімнадцять років, дискотека. Я випадковий зустрічний. Одружений. Донька є. Ну, що згадала? – із надією у голосі запитав чоловік.
– Так, Тимофію, я Вас пригадала. І що ж Вам потрібно від мене, аж через двадцять шість років?
– Мені нічого не потрібно, окрім зустрітися й поговорити за горнятком кави або чаю. Як Ви дивитеся на таку пропозицію?
Жінка було хотіла сказати цьому випадковому зустрічному парочку “лагідних” словечок і відправити його куди подалі, але у житті потрібно змінювати чимало. То чому ж не розпочати це робити тут і зараз?
– Так, добре. Давайте зустрінемося, коли Вам буде зручно, але не сьогодні, бо маю на цей день ще чимало справ.
– Завтра у Національному дендрологічному парку “Софіївка” о сімнадцятій годині Вас влаштує?
– Так, думаю, що в мене знайдеться вільна година для такої зустрічі.
– Добре, тоді чекатиму на Вас, Марино. – Такими словами чоловік закінчив розмову.
Для жінки цей дзвінок виявився неабиякою дивиною. Згадав же Тимофій про мене через стільки часу, та ще й адресу зберіг, а потім віднайшов номер телефону невідомо звідки. Згадав, що підвозив юне створіння на ім’я Маринка. Це ж треба таке.
Телефон у руках знов задзвенів свою веселу мелодію і таким чином висмикнув жінку зі спогадів та повернув до реалій вантажників і нових меблів. Сказали коротко й зрозуміло, що будуть протягом години, щоб чекали. І леді нічого іншого не залишалося, як очікувати на сьогоднішній вантаж, а завтра іти на зустріч із давнім гостем з минулого, який колись не один день будоражив уяву та мрії малолітньої юнки, яка ще зовсім не розбиралася в існуванні, а вже точно знала, що ж таке кохання без взаємності й тим більше, якщо на нього годі було чекати. Платонічні почуття вічні.

Ніколи мені й на думку не могло прийти те, що так легко зможу познайомитися з людиною, яка залишить величезний слід на моєму життєвому шляху. Все ж життя річ неочікувана й частенько хвилює нас своїми безглуздими витівками.
Ідучи якось одного разу на дискотеку. Як на диво, цього дня компанію мені не було кому скласти. У подруг інші плани на цей вечір. Дощова непогода зробила свою справу. Біля мене промчало авто і я з нервово-емоційним станом відскочила від калябатини, з якої бризками у різні сторони розліталися краплини брудної дощової рідини.
Не очікувано для Марини автівка, що промчала повз, зупинилася і з красивої чистої чорної машини, хоч, зауважила сама про себе, на вулиці панувало королівство бруду, вийшов молодий чоловік.
Хлопець звернувся до Марини. Дівчина спочатку не зрозуміла, що стала жертвою спілкування.
– Привіт. Сідай підвезу, а то уже, мабуть, промокла, як хлющ? – чоловік дав собі право припустити. Церемонність відійшла на задній фон. Весело і без всяких незручностей мовив, ніби зустрів давню знайому та вони разом пасли з нею отару овець.
Марина озирнулася у пошуках тої до кого звертаються, а юнак додав:
– Так, так, це я до тебе, дівчино в червоному.
Дівчина після цих слів не навмисно оцінила себе поглядом і переконавшись, що елегантно виглядає у яскраво-червоній сукні навіть у таку нестерпну погоду.
Замислилася чи потрібно їй таке знайомство, адже світ не без добрих людей і вона ж не знає, чи не виявиться цей чоловік якимось збоченцем?
Роздуми перервало нове запитання:
– Ну то що? Скільки я можу на тебе чекати? Не бійся, я нічого тобі не зроблю, якщо ти тільки через це переймаєшся? – так ніби читає її думки. – Я не зроблю тобі нічого лихого. Мені просто подобається робити приємність таким красуням як ти.
Марина мало звертала уваги на його підлесливі словечка. Оцінювала цього, як то кажуть, за одягом. “Чому б і ні? На маніяка він дуже не схожий. Та й машина красива. Чорний Мерседес, коли ж іще трапиться така нагода? Врешті-решт я уже доросла і дощ цей змочить сукну. Я на дискотеці буду мати вигляд мокрої курки, а не красуні,” – умовляла сама себе.
Чоловік поглянув, оцінивши її поглядом й посміхнувся так, ніби прочитав усі Маринині думки.
Дівчина підійшла до автівки, де на неї уже чекали розчинені навстіж двері, промовила:
– Добре, я дозволю себе підвести.
– Ще раз привіт. Куди тобі?
Ось із цих слів розпочався псевдороман вісімнадцятирічної дівчинки. Ми не знаємо, що чекає нас за дверима, аби тільки двері були справні. Миттєвості можуть змінювати світ. Сьогодні ми на крилах літаємо і не боїмося гепнутися на землю, а завтра земля проковтнула нас із почестями, залишивши надгробок та хрест, якщо хтось рідний поставить його. Ми там, де нас немає. Ми тут, де ми є. Як забажаєте, так і трактуйте цю думку. Байдуже... Ми всі особистості, тому маємо повне право на відображення свого “Я”. Тільки зараз не про це...
Насправді, нічого хорошого із цих відносин не вдалося, але пам’ять закарбувала і ці згадки у голові Марини: “Те що не вбиває, те робить нас сильнішими”. Це звична цитата для самоствердження та приглушення емоцій. Кохання це не тільки почуття – це лише рішення бути з кимось та відчувати щось до когось. А рішення – це, у свою чергу, сила волі, прагнення, вміння відстоювати свої бажання, захищатися та захищати дорогих тобі людей, це ніжність, грубощі в деяких випадках. Та ще багато чого, що може ховатися під цим набором літер.
От і цього разу нічого надзвичайного не трапилося. Марина обережно прослизнула до машини. Чоловік завів авто і воно рушило з місця. Дівчина тим часом розглядала рятівника. Приємний юнак з красивою зовнішністю. Так можна й закохатися. А чому дивуватися? Хороша зарплатня змушує слідкувати за собою навіть чоловікові. Подобаються джентльмени із хорошим смаком та почуттям гумору. А кому такі не до вподоби? То чому ж не поспілкуватися з таким як він? Де ж тут заборони? Я їх не бачу, а ви? Ще й злива ллє, як найнялася.
– Тобі куди? – повторив запитання чоловік.
– До клубу. Знаєш, де це знаходиться? – почув у відповідь.
– Звичайно, знаю. Тебе там, мабуть, уже чекають?
– Мене? Ні, що ти. А тебе хтось чекає? – парочка перейшла на ти, не зогледівшись коли.
– Що мене? – не зрозумів запитання.
– Тебе чекають там, куди ти їдеш?
– А, ти про це. Не знаю, мабуть таки чекають... – з нотками суму сказав Тимофій.
Не знаю чому, але мені в око впали його руки. Так ніби юнак кожного дня проводить по декілька годин у салоні краси. Мені дуже подобаються чоловічі руки. Палець безіменний на правій руці обвиває обручка, як маленька змійка, яка підсвідомо вказує на те, що цей чолов’яга є власністю своєї дружини. Але як каже моя бабуся, що на чоловіка немає документа на право власності, бо сьогодні мій, а завтра твій. Ось така дилема буття.
Тимофій запримітив моє зніяковіння перед нищівним аргументом – золотою обручкою.
– Ти не дивуйся, але я, й справді, одружений. Так вийшло. Молодий-дурний, сам не зрозумів, як все обернулося не на мою користь. Донці уже третій рік пішов. Невдало погуляв, так би мовити. Але дитину свою я дуже люблю. – Намагався неначе виправдатися перед незнайомкою. – Кохання до дружини, її Катею звуть. Так-от почуттів до матері своєї донечки, на жаль, я не відчуваю. Як би ти тільки знала. Як мені бракує емоцій для своєї Катрусі.
Марина тихо слухала сповідь випадкового зустрічного. Заклякнувши у зручному сидінні дорогої іномарки, як у теплій білій пуховій ковдрі. Ніби випадково зауважила сама про себе: “Все ж таки, як не дивно, але багаті теж плачуть, іноді навіть більше, аніж бідні”.
– Ну гаразд, приїхали. – Продовжував чоловік, неначе говорить сам до себе. – Давай краще познайомимося, бо із цими смутними переживаннями забули, що не знайомі. Хоч без імен набагато краще, але я хотів дізнатися як тебе звуть?
– Я Марина, – після таких відвертостей намагалася опанувати себе.
– А мене звуть Тимофій. Мариночка – красиве ім’я. У перекладі з латинського “морська”. Ти королева води. Морська володарка. – Зауважив чоловік.
Дівчина засоромившись посміхнулася.
– У моїй родиноньці не все так добре, як би хотілося.
– Так, я розумію Вас, чоловіків, – уїдливим тоном відповіла. – Усе вам не так. Часто говорите, що так все погано і це все заради того, аби сумно вам не було. А ще кажете, що жінки не такі. Насправді, як часто буває, та бідна дружина сидить у дома з трьома дітьми й немає часу навіть угору глянути, бо на її плечах все господарство. Поки ви, чоловіки, займаєтеся усім, чим заманеться, аби тільки не родиною, а потім, прийшовши додому напідпитку, лупцюєте дружину за криве слово. Так, ніби ми в Африці, бо там ще й досі зневажають права слабкої статі.
– Марино, ти помиляєшся, бо у моєму випадку не все так просто. Так, у нас з Катею є дитина, але я не намагаюся принизити дружину таким чином, бо для чоловіка, який поважає себе – це слабкість. Прикро, що відносини у нас напружені. Іноді додому не хочеться повертатися, так як сьогодні. Ми знову посварилися. Почуття перегорають, як вугілля. Вибач мене ще раз за те, що так легко нав’язав тобі свої сімейні проблеми.
– Тимофію, ми з тобою просто випадкові зустрічні і я пропоную тобі залишитися ними. Багато що в житті не залежить від нас. На все свої обставини й години. Час – найкращий лікар.
– Ні, Маринко, ти помиляєшся. Без нашої згоди нічого в існуванні не трапляється. Я радий, що познайомився з тобою. Ти розумна дівчина і говориш так, ніби тобі уже далеко за тридцять.
– Біологічний вік часто відрізняється від паспортного. Ти не перший мені про це говориш.
У чоловіка не було слів і, мабуть, бажання заперечувати чи щось зауважити дівчиноньці, тому він лише посміхнувся.
– Ти тільки не ображайся, я просто говорю все, що думаю і, на жаль, перше несу нісенітниці, а потім перебираю у голові сказане, як картоплю після збору урожаю. Розумію, що потрібно чимало подумати, перш ніж плести корзинки та віночки, але просто не можу стриматися.
– Ну добре, дівчино Маринко, я із задоволенням слухав би твої філософські витівки, але куди тебе підвести? Нагадай знов.
– Здається, ми уже майже доїхали. Зупинися, будь ласка, он біля того будинку.
На декілька хвилин усіх присутніх у машині охопила невимовна тиша. Тимофій та Марина мовчали, ніби в рот води понабирали. Чи, можливо, розмова видалася занадто бентежною.
Марина мовчки перебирала перше враження від зустрічного: “Здається, приємний молодий чоловік. Може, я, й справді, забагато навісила на нього ярликів? І все не так уже й бридко, як я про нього подумала, або він просто вміє гарно маскуватися? І таке буває, чи не так?” – думки, як нитки павутини, обсотували розум дівчини.
Першим порушив мовчанку Тимофій. Не хотів відпускати незнайомку, хоч автівка уже стояла на тому місці, куди вказала дівчина.
– О, а скільки тобі років?
– Вісімнадцять, а що?
– Та ні, нічого. Ще зовсім зелена-молода, але міркуєш як доросла. – Посміхнувся.
– А тобі скільки? – удала, що не почула насмішки.
– Мені уже аж двадцять три. Уже чимало дьогтю з’їв на своєму тернистому шляху. Але я хоч сформований чоловік, здавалося б, тільки що ж поробиш, бо життя є життя. Гаразд, Маринко, ось ми й приїхали. Як ти й просила, ця химерна стара будівля дивиться на нас крізь окуляри вікон, як пожила бабуся за своїм правнуком.
– Ну ти й вигадав, Тимофію. Пожила бабулька за своїми онуками. Ще сказав би за сусідами та простими перехожими підглядає. Це ж треба, фантазер. Той ще фрукт. Я й не думала... – дівчина заливисто зареготала, що аж сльози ледь не полилися з очей. – Якщо туш потече, то в цьому будеш винен ти.
– І що я такого промовив? – засоромився від несподіваної реакції на його слова.
– Та ні, нічого. Ну тоді добре, дякую за таку приємну та суху мандрівку, бо навряд чи я змогла б подолати велику відстань дороги, щоб не промокнути. До побачення. Бажаю тобі успіхів у стосунках з дружиною.
– Ой, ні, Маринко, зачекай. – Намагався хоч ще на декілька хвилин затримати юну попутницю. Непосидюче дівчисько, що й казати?
– О, а скільки я тобі винна за таку приємну подорож? – посміхаючись запитала Марина.
– Гроші мене не цікавлять, ти ж сама бачиш, та й домагатися я тебе не збираюся. Ой, пробач. Я не те мав на увазі. Ну, тобто... – зам’явся чоловік. – Ти ще занадто юна. Я нормальної орієнтації, ти не подумай... Мені просто не під силу навіть подумати, щоб образити таку милу дівчину як ти. От адреса твоя я думаю, що мені знадобиться. Ти не подумай нічого вульгарного чи ще чого, що може прийти у таку маленьку голівку. Мені просто часто не вистачає людини, з якою можна було б поговорити по душам, так би мовити. Тому я думаю, що твоє спілкування в такій ситуації мені не завадить. Але обіцяти не буду, що напишу лист, бо, можливо, вона мені ніколи й не знадобиться. Ну це ж таке діло. Мені просто не вистачає дружніх розмов, а такому другові як ти – я буду радий. – Виправдовується Тимофій. – Ти пробач, просто нахлинуло, я й сам не знаю чому. Ну я думаю, що ти мене розумієш?
– Так, я все сприймаю як є, але я навіть не знаю... У мене просто в думках не було, щоб спілкуватися з одруженим чоловіком. І щоб там не сталося, але я впевнена в тому, що тобі потрібно підтримку шукати в родині, а не на вулиці. Родина – це святе. Бережи її.
– Маринко, я ж нічого такого не пропоную. Не знаю, може й сам ніколи не завітають за цією адресою, просто мені так буде спокійніше, так сказати. І все ж я думаю, що ти б не відмовилася б хоч раз у п’ять чи десять років випити зі мною по чашечці кави або чаю. Ну це уже на твій смак. Та й потім розбігтися кожен у своїх справах.
Дівчина посміхнулася, бо що ж може сказати у відповідь такому незнайомцеві.
А Тимофій причепився, як реп’ях, і все адресу канючить:
– Іноді хочеться виговоритися перед зовсім чужою людиною. Приємної компанії дуже не вистачає. Чи ти так не вважаєш? – чи то запитував, чи стверджував Бог його знає.
– Так, ти правий. Добре, вмовив, записуй. – Дівчина продиктувала свою адресу. Хоч серце відчувало, що навряд чи це скінчиться чимось хорошим, але благання чоловіка нестерпно було терпіти.
Марина сподівалася, що після цього назавжди вийде з його автівки й навряд чи коли-небудь туди повернеться. Думала, що завтра й не згадає про незнайомця. У загальному, так і трапилося. Тільки не все так легко, як здається на перший погляд.
На такій мінорній ноті вони й попрощалися. Дівчинонька обережно зачинила дверцята машини та продалася у напрямку нічного клубу, де сподівалася весело розважитися попри те, що дощ лив як з відра. Красива музика, що просто підриває і змушує податися в танець та запах алкоголю в перемішку з ароматом дорогих парфумів – усе це примушує забути не тільки про випадкового зустрічного, а й про все довкола.
На щастя чи на жаль, але листа від невідомого адресата, на ім’я Тимофій, Марина так і не дочекалася. Так сплило чимало днів і місяців. Та врешті-решт відійшло у далеке минуле усе, що було зв’язано з цим юнаком.
Дівчина не очікувала сама від себе того, що закохається в цього незнайомця. Ніколи б не подумала, що таке може трапитися, бо завжди розмірена у своїх поглядах та ставлені до чоловічої стані, особливо до такого як Тимофій. Але, на щастя, молодість взяла своє і час залікував сердешні рани. Та ще й гомінкий характер допомагає у важких ситуаціях. У кожного може бути свій ідеал, і не залежно король ти чи жебрак. Ми, люди, зазвичай прагнемо до своїх цілей. Нам потрібно підкорювати одні мрії, щоб здобути інші. Так, мабуть, все ж була трохи захоплена цим чоловіком і трохи піддалася на цікаві розмови молодого випадкового зустрічного. Та ще й дала йому свою адресу. Пожалкувала про це, але це була лише миттєвість, бо завжди подобається, коли тобою захоплюються юнаки, й не важливо чи вони одружені, чи ні. Увага сильної статі робить нас упевненими в собі, а приємні емоції продовжують життя та насичують його веселими тонами. Тільки коли лист не надійшов ані через тиждень, ні через місяць, рік, то пам’ять має властивість забувати, щоб впускати у життя нові спогади та почуття. Тим більше, що в Марини є вірний друг Сергій.