7. Марина й Олена про Михайла.

7. Марина й Олена про Михайла.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
– Ти знаєш, Маринко, я тут такого накоїла! – винувато каже Олена.
– Що вже сталося? Твоє називання мене Маринкою уже насторожує.
– У загальному... Добре, не буду тягнути лямку і скажу все відверто. Я бачила нещодавно Михайла, випадково зустріла його у магазині.
– Випадково?! – з підозрою запитала подруга.
– Ну ти мене розкусила. Не випадково. Я навмисне знайшла можливість з ним зустрітися. Хотіла хоч щось вивідати про твого сина.
– Ну і? Щось дізналася?
– На жаль, нічого особливого. Сказав, що Саша хороший хлопець із заможної родини й куди шукати кращу партію для його Ярославки. Але це не важливо, бо в них справжнє велике кохання.
– І все? Чи, може, щось ще розповідав? – зацікавилася почутим Марина.
– Ні, більше нічого. Окрім того, що запитував, як там наші спільні друзі, а точніше, чи спілкуюся я з тобою і як у тебе справи? Бо бачив нас у двох нещодавно в місті.
– Ну і? Що йому ти розповіла?
– Нічого особливого, просто все як є. Що ти розлучена, маєш сина Стаса, працюєш учителем географії, живеш у місті Умань. Ну і ще так... декілька дрібничок...
– Ох, це й так ти багато наговорила, але думаю, що на моє життя це аж ніяк не вплине.
– Не зовсім... Це ще не все... – винувато опускаючи очі промовила подруга Олена.
– А що ж ще ти ляпнула?
– Міша номер твій попросив і адресу.
– Я сподіваюся, що ти не загубила ключі від розуму і не дала мого номера телефону й адреси цьому чоловікові?!
– Ну-ну!.. Від так уперто просив, що я не змогла відмовити.
– Зрозуміло. Ти як сорока-ворона. У мене просто немає слів.
– Не ображайся, будь ласочка. Може він і не згадає про тебе, не те, щоб приїхати чи зателефонувати.
– Сподіваюся, що ти права, бо я не знаю, що готова тобі зробити за це. – Марина намагалася не впадати у відчай, через вчинок подруги. Зрештою, нічого смертельного не трапилося.
І тут, як зазвичай, промовка-промовка. У Марини задзвенів телефон. Жінка глянула на прилад зв’язку і побачила, що номер невідомий. Зиркнула на Олену з-під лоба:
– Дивись мені. – Наважилася відповісти на дзвінок. І як у воду дивилася, з телефону почувся такий знайомий рідний-чужий голос. Це телефонував Михайло. Жінка не рішуче відповіла:
– Алло, я Вас слухаю.
– Так, алло, це я, Маринко.
Серце від тремтіння голосу чоловіка передавалося й Марині, бо й сама відчувала подібне.
– Я Вас не розумію, хто Ви такий? Алло, Ви мене чуєте? – вдає, що не впізнала Михайла.
– Марино, це Міша! Твій Мишко! Зустріньмося? Розмова до тебе є.
– Добре, Михайле, де й коли?
– У твоєму місті, у кафе “Аліса”. Завтра об шістнадцятій нуль-нуль. Тебе влаштує?
– Хоч у мене завтра чимало справ, але все ж я думаю, що знайду для тебе декілька хвилин.
– Ну тоді до зустрічі, Маринка-мандаринка. – Почулося уже задоволене відлуння.
– Бувай, Михайле, бувай... – Марина закінчила розмову.
– Що? Ну, що він тобі сказав? – Олена згорала від нетерпіння.
– Що-що? Хоче зустрітися завтра. Каже, що розмова до мене є. – Розгублено і трішки роздратовано відповіла жінка.
– Ну і? Ти підеш?
– А куди ж я подінуся? Мушу. Уже все домовлено. Ну і догодила ти мені, подружко.
– Та я ж не знала, що все так відбудеться. Думала, що тобі приємно з ним поспілкуватися. І про сина, може, щось цікавеньке вивідаєш.
– Думала вона! – ображена на Олену. – Індик думав та й в суп попав. Так і тобі буде, якщо витрати не виправдають ризик. Я думаю, ти зрозуміла, про що йде мова?! Твої слова та до Бога, щоб щось про сина розповів, а більше нічого мені не потрібно.
– А якщо він ще й до цього часу пристрасно тебе кохає, що ж тоді будеш робити? Він же ж із Неонілою одружився лише через тебе. Не зміг пережити вашого розлучення, от і зробив усім на зло.
– Ти знаєш, Олено, я нічого не відчуваю до Мишка. Пройшов час і все життя моє змінилося, а з ним і світогляд перевернувся з ніг на голову теж. І якщо він вибрав саме цю жінку та прожив із нею стільки років, значить почуття все ж якісь там є. Тому розмова про це вичерпана.
– Так, може ти й права, бо нічого в нашому існуванні не буває просто так і якщо ми робимо вчинки, то за ними все ж слідують наслідки.
– У цьому ти, безперечно, маєш рацію.
– Ну все, годі про нього, давай краще пити чай, бо через цих чоловіків, як завжди, щось іде не так. От, наприклад, зараз у нас напій вистиг, тепер потрібно заварювати новий. І де ж тут справедливість? – перевела в жарт серйозну розмову подруга.
– Ну ось і чай холодний, як дуб.
Жінки весело розреготалися.
Марина додала:
– Добре, все як має бути, так і буде. Поживемо побачимо. А зараз краще змінити тему на щось цікавіше, бо знов скоро тобі буде час іти, а ми так і не встигли попліткувати. Навіщо нам ці чоловіки, щоб на них витрачати свій дорогоцінний час та нервові закінчення. А вони, до речі, відновлюються дуже й дуже повільно.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!

Неоніла – дружина Михайла та матір Ярослави.

Мудра та безмежно закохана у свого чоловіка жінка, бо хто ж ще буде прощати йому постійні зради та грубощі?
8 січня 1974 р. – народилася у місті Кременчуці, що на Полтавщині. Батько важко працював на місцевому заводі, а мама була продавчинею у кафе, що було близенько біля їхньої багатоповерхівки.

Закінчила міську школу та вступила на навчання до місцевого училища, бо прагнень як таких у неї не було. Відчувала себе дитинчам, можливо, тому що була найменшою дитиною в родині й батьки прагнули завжди їй догодити.
Познайомилася з коханим, коли він випадково завітав до кав’ярні, у якій працювала мама, але оскільки вона сьогодні була змушена на декілька годин замінити матусю, бо тій дуже потрібно було відійти у справах, а роботу залишити нікому, от донька вирішила підстрахувати. Таким чином, познайомилася з Михайлом: мужній, стриманий, красивий, ввічливий – і все це в одній людині, тому дівчина й закохалася у молодого солдата. Як на диво, але хлопцеві теж сподобалася юна кралечка.
Приїхала до міста Христигород разом з Мишком. Думала, що кохання врятує світ, а насправді, вийшло все як є.
1994 р. – одружилися. Раділа, що віднайшла своє щастя, тому освіту залишила на кращі часи, бо закінчити навчання не було бажання, якщо в серці панує кохання. І тільки коли Ясочці було уже сім років, наважилася вступити навчатися на фізико-математичний факультет у Педагогічному державному університеті імені Павла Тичини. На щастя, Михайло дозволив, бо його слово – закон, а їй того й треба. Байдуже, що всі говорять, що він тиран, бо для неї Міша – опора та підтримка. Людина, яка варта похвали. Пишається, що має такого коханого як він. Але з часом зрозуміла, що освіта має чимале значення у суспільстві людей.
1996 р. – народилася донька. Маленька красунечка забирала більшу кількість часу, і на зміну коханню прийшли грубі та безцеремонні побутові зобов’язання. І, мабуть, навряд чи хтось зможе зрозуміти, коли ж настав той момент віддалення, бо воно поїдає поступово, як хвороба, а коли помічаєш проблему, то буває уже запізно.
2003 – 2008 р. р. – здобула спеціальність. Пишалася, що все ж змогла збагнути, що ж їй потрібно у цьому житті. Раділа, що може почувати себе гідною дружиною, такого чоловіка як Михайло.
2008 р. – працює у загальноосвітній школі міста Христигород вчителем математики та фізики. Спочатку неохоче йшла працювати на цю посаду, бо думала, що чоловік все ж знайде їй краще місце роботи, але для Міші було байдуже, чим має займатися дружина, аби не плуталася під ногами.