5. Роздуми Олександра.

5. Роздуми Олександра.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Через силу нашої неспроможності або просто через те, що ми не є провидцями, тому ми просто не можемо знати, що ж трапиться з нами завтра? Через таке упереджене ставлення до власного життя лякає багатьох. Нам потрібно вчитися пробачати, бо життя швидкоплинне. Сьогодні ми радіємо чи плачемо, сміємося або горюємо, а завтра нас може й не бути. Завтра буде нове завтра, але не для всіх, як би моторошно це не звучало.
Так і Олександр прагне розібратися в події, яка втрапила в його життя, як випадковий гість, що попросився заховатися від грози, але є одна невеличка різниця: коли ливень завершиться, то гість піде, а от ця випадковість, що перевернула все шкереберть – навряд чи.
Хлопець намагався зрозуміти, що сталося багато років тому? Чому біологічна матір його залишила? Ольга, дійсно, розповіла багато з цієї історії, але безліч всього залишилося не сказаним. На основі питання він відповідь так і не отримав. Тому Саша вирішив вивідати усе самостійно. Надумав зустрітися з Мариною, щоб заглянути хоч на хвилину цій жінці у вічі. Правда завжди залишається бажаною, якою б вона не була болючою. Що краще гіркий полин чи солодкий мед? Так само і з правдою: краще болісна правда, аніж солодесенька брехня.
Але про що ж тоді могла розповісти Ольга? Про те, що вони є не хто інші, як злодії. Чи про те, що їм було запропоновано хороше рішення всіх проблем, адже вини з Олегом занадто сильно хотіли сина? Повноцінна родина ніколи не може існувати без дітей. Як би там не було, а діти – це наше майбутнє. Навряд чи матір таке скаже навіть своїй-чужій дитині. Ми обожнюємо дітей просто за те, що вони є. Ольга занадто сильно любить свого маленького синочка Олександра, щоб дозволити розчаруватися у матері. Навіть не в біологічній, та й в принципі це не є настільки важливо. Головне – це любов, взаєморозуміння, ніжність та повага один до одного.
Та й сама Ольга не усвідомлює до кінці того, що ж трапилося того дня, двадцять років назад? Навіщо трощити душу синові? Нехай сама понівечена цією історією, але при чому ж тут Саша? Одна проблемка, бо Олександрові від таких недомовок не стає легше і його ще зовсім юна душа палає вогнем зневіри. Камінь на шиї тягне до безодні й здається, що залишається лише мізерна зернина сили, щоб втриматися. Хлопець вирішив дізнатися усі перипетії тих років та поставити пазли на свої місця. Хоча б для себе з’ясувати істину. Але для всіх інших це уже не є тільки його проблема, бо навіщо пояснювати те, що вони й так давно знають, тільки приховують від Сашка, оскільки бояться, що син не зрозуміє. Олександр не вірить, що Олег та Ольга нічогісінько майже не знають з цієї історії, тому хоче зібрати всю інформацію до кінця, щоб зробити для себе правильний висновок. Зіставити реальність і вигадки.
Саша телефонує Марина, щоб зустрітися та зрозуміти для себе, що й до чого і хто бреше, а хто ні? Перед тим днем відповів на братів лист у соціальній мережі та запитав номер телефону Марини. Відповідь не забарилася. Стас дуже хотів, щоб ця історія була з’ясована раз і назавжди, й не руйнувала долі та життя його рідних.
Юнак довго вагався, бо й сам досконало не розумів, чи потрібна йому ця Марина у ролі мами зі своєю любов’ю та улесливою ніжністю. Та й не міг вияснити для себе того, чи варто спілкуватися із такою родиною, чи стануть вони для нього новою знахідкою, або, навпаки, будуть тягарем. Але, зрештую, брата він хотів мати завжди, а тут ще й така схожість і вікова категорія саме враз. За те, що спробую, сподіваюся не приб’ють. У цій ситуації пан або пропав, тобто або здобуду ще одну сім’ю, або втрачу й ту, що маю.
Міста як люди – кожне має своє обличчя.
Події, емоції, люди – усе це оточує та висмоктує сили, як сік з лимона.
“Чи потрібне спілкування, яке нав’язано обставинами? Мабуть, ні. Але якщо розірвати всі зв’язки, то чи легко з каменем на душі жити, знаючи, що не про все повідає. Мама Оля багато що розповідала, тільки це все рівно не дає можливості вияснити всю епопею обставив, які змінили не одну долю.
Бачу, що Марина, й справді, бажає зі мною спілкуватися. Для неї це важливо. Я просто не вірю, що жінка, яку переповнює добро та милосердя, змогла залишити чи віддати свою дитину куди-інде? У це просто не віриться. І якщо все ж у цьому є хоч крихта правди, то я просто мушу про це дізнатися. Проти сумління навряд чи підеш!” – ніби констатував факт, зважуючи всі за і проти. Думки роїлися джмільми у голові Олександра.
Хлопець намагався вмовити себе поспілкуватися із цією жінкою. Серцем чуяв, щось тут не те.
Узяв телефон до рук та набрав номер. А цей мій одноліток Стас викопаний я і характер, ніби створений один на двох, або для двох. Мабуть, Станіслав зі своєю рішучістю підштовхнув мене до взаєморозуміння з Мариною.
Руки тремтіли, повітря випаровувалося з тіла, а назад не дочекаєшся. Серце в грудях вистукує мовчазне танго. Емоції беруть верх.
Номер набрано і клавішу виклику натиснуто... Динамік видушує з себе довжелезні гудки у декілька нескінченних секунд. “І чому б не поставити якийсь приємніший рингтон?” – промайнуло в голові. – “І про що я тільки думаю! От, луні-туні, про розмову з мамою треба міркувати. Про зустріч. Про те, що ж говоритиму? А не про музон для виклику”.
– Так, алло, я Вас слухаю! – пролунав збентежений жіночий голос, ніби чого-чого, а телефонного дзвінка від невідомого абонента не очікувала точно.
– Привіт, мамо, це я! – не сміливо мовив Олександр.
– Хто я? Стасе – це ти? Синку, що трапилося? – Марина злякано залементувала у телефон.
– Ні, мамо, це я – Саша! Твій Сашко... – ледь видавив із себе слова хлопець.
– Саша, Олександр! Мій синочок дзвонить. – У телефон юнака почувся жіночий шепіт та нестримний потік ридання. Марина плакала схлипуючи, що здається, ще мить і хлопець розплачеться сам.
– Заспокойтеся, Марино, я б хотів з Вами зустрітися. Розмова є. – Хоч ненадовго вдалося перервати похоронне голосіння жінки, неначе не син зателефонував, а хтось помер.
– Так-так, я спокійна. Слухаю тебе, синку. – Намагається взяти себе в руки
– Я хочу з Вами зустрітися. – Повторив сказане перед тим Сашко. – Давайте у кафе “Мандаринка”, це у вашому містечку. Уточнив так, ніби Марина ніколи не чула про таке місце. Завтра о чотирнадцятій тридцять Вас влаштує?
– Так, у мене є вільна година. Я обов’язково прийду.
– Домовилися. Чекатиму Вас об чотирнадцятій тридцять. До зустрічі, мамо Марино.
Слово “мамо” у Марининій голівоньці лунало довжелезним струмом. Жінку переповнювали почуття. Неочікуваний дзвінок додав снаги рухатися далі у своїх сподіваннях.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!