2. Розмова про першу зустріч із Сашею (частина 2).

Матері стало якось незручно перебивати таємничу розмову сина та майбутньої невістки своєю присутністю, але Ірина наполягла, що мама має обов’язково скуштувати тістечка, які дівчина випікала власноруч.
– Ні, що Ви! Залишайтеся з нами. Розкажіть, як у Вас справи? Нам буде дуже приємно перебувати з Вами. Поспілкуємося по-родинному. – Невгавала майбутня невісточка.
– Я навіть і не знаю. Не хочу вам заважати, ви ж молоді як не як, – сказала невпевнено Марина.
– Ой, мамо, давай не будемо ставити на собі хрест. – Стас не давав матері звести на себе наклеп. Син підійшов до столу, відвинув стілець, припрошуючи жінку почаювати разом з ними.
– Ну добре, діти, якщо ви так наполягаєте, – вмостилася на стільці якомога зручніше.
– Щось Ви, Марино Андріївно, останнім часом геть змарніли? Вас щось турбує? – Іра зауважила зміни, що відбулися з жінкою.
– А що так, справді, з лиця зійшла? – Марина промовила думки в голос та погладила себе по щоці.
– Та ні, що Ви! Я зовсім не те мала на увазі, – виправдовувалася дівчина. – Я говорю про те, що Ви чимось стурбовані.
– Так, мамо, я це теж помітив, але якщо не хочеш розповідати, то ми в душу лізти не будемо. Іра, точніше, я з Іринкою за тебе хвилюємося. Ти сама не своя. І це, мабуть, триває після того, як ти від тітки Олени повернулася. Ну тоді, коли батька з дому прогнала. Але ти не хвилюйся, ми завжди на твоїй стороні, а його витівки й мене уже дістали. Чи, може, ти через розлучення з татом так переймаєшся? О, до речі, я запримітив одного досить таки цікавого кавалера, що приходив до тебе. Чи, може, Тимофій щось уже вчинив, то ти тільки скажи. Я бистро поставлю його на місце, ти ж знаєш. Мою маму ніхто не сміє ображати.
– Ні, що ти! Тимофій чудова людина, і ніколи не збіг би завдати мені болю. – Марина виправдовувала чоловіка, хоч знала, що Тимоша не святий і точно ним не стане.
– То в чому ж тоді справа? Я вже не знаю, що думати! – Стас випитував у мами правду, хоч ще декілька хвилин назад навіть не збирався лізти в душу жінки.
Марина, нарешті, вирішила, що син має право знати те, що трапилося, і може хоч він зможе розрадити серце матері, бо тримати все в собі уже просто немає сили. Звинувачую всіх навколо, а винна лише сама. І можливо, якби не та зустріч, то Марина і не стала б розлученою жінкою, тільки що тут вдієш?
Якщо б з нею не трапилася та подія, то вона, мабуть, не стала б такою відчайдушною, але сильною жінкою. Хто ж надихнув розповісти все Станіславу?
Жінка вирішила розповісти синові, бо хто ж як не рідна кровиночка зможе підтримати у важку хвилину та допоможе знайти правильний вихід з бентежної ситуації. Та й дівчиною Стаса вона задоволена, хороша партія для її дитини. Марина рада тому, що в її хлопчика хороший смак. Ірина така дівчинонька, про яку можна було б тільки мріяти, а її син вхопив Бога за бороду.
– Ну то що, мамо, розповідай! Яка новина на нас очікує? Чи ми так і будемо грати в мовчанку? – Станіслав не міг більше себе стримувати, передчуття почути щось дійсно нове для себе не давало спокою.
Ірина, на відмінно від хлопця, була стриманою. Боялася сполохати жінку, як жар-птицю. Погладила чоловіка по плечі й сказала:
– Заспокойся, любий Стасе! Все добре. Всьому свій день і час. Мама Марина, якщо захоче, то сама нам усе розповість, і не потрібно на неї тиснути. – Намагається бути мудрою.
– Так, звичайно! Я спокійний! Я просто не люблю, коли тягнуть резину, як жувальну гумку, тобто довго не можуть наважитися розповісти щось справді важливе.
Марина тим часом, поки йшла бесіда закоханий, зібрала всі свої думки до купи й промовила ледь чутно:
– Я хочу тобі дещо розказати. Ти, дійсно, маєш рацію. Того дня, коли я вигнала з дому батька, коли їздила до тітки Олени на зустріч, коли мені врешті-решт набридло те життя, в якому я існую протягом довгого проміжку часу. Минуло з того часу уже майже рік. Просто, у якусь безціну одну лише мить, надоїло тягти усе на своїх плечах, як віл. Неначе мене запрягли у вішки й керують, підганяючи бияком, а скінчиться усе лише тоді, коли останній подих вилетить із тіла й помчить деінде. Ти, й справді, правий у тому, що той день був для мене переломним. Зі мною сталася незвична історія, плутанина чи ситуація – зараз це можна назвати як завгодно. Ця зустріч вибила мене з колії буденності. Я ще й досі не можу оговтатися. Не розумію, що ж, насправді, трапилося того дня? – жінка ніяк не може розпочати свою сповідь.
– Ну, мамо, мерщій розповідай, а не затягуєш події! – не втримався Стас, бо скільки можна поводити себе по-дитячому.
– Зачекай, сину, мені потрібно тебе підготувати. Та й себе теж.
– Матусю, нема до чого мене готувати. Я уже давно виріс, тому моя дорослість чітко розуміє, що має бути правильним, а що ні. Говори все як є. Я зрозумію. Ти ж моя мама і ти у мене одна-єдина. Я завжди підтримаю тебе, щоб не трапилося.
– Добре, якщо ти наполягаєш. Я на автостанції у тому містечку, де живе тітка Олена, зустріла молодого хлопця. Він був одягнений... Ну точно не так як ти, але обличчя... Я була настільки здивована й збентежена, що не можу цього навіть передати. Для мене це була паніка. Цей чоловік викапаний ти, ну просто дежавю якесь. Ви схожі з ним, як дві краплиночки водиці, ну просто на одне обличчя. Ти тільки уяви!!! – Марину уже було не зупинити. Переживання брали гору. А надія, що, нарешті, зможе нести цей важкий тягар не сама, надихала деталізувати розповідь.
– Мамо, що ти таке говориш? Невже таке можливо? Ми ж не в крутому голлівудському кіно, це ж реальне життя! Я чув, звичайно, про двійників, але не вірю в це.
– Та ні, Стасе, я говорю не про двійників. Я кажу про те, що той юнак може бути твоїм рідним братом. Якщо чесно, то я думаю, що все ж таки це є правдою. Це й справді твій брат, – жінка висловлювала здогади, які тривожили її протягом довгого часу.
– Який ще брат? Матусю, що ти таке говориш? Єдиний брат, який у мене мав бути, помер під час пологів, а я живий. Я один-єдиний та неповторний у своєму роді. Отож, залишився я один-однісінький. Ми ж на могилку до нього ходимо, а ти мені брата воскрешаєш із мертвих. Що ж з тобою твориться? Я не розумію! Чи, може, я чогось не знаю із вашого з батьком життя? – у хлопця в голові не вкладається, про що йде мова.
– Ні, ти знаєш усе як є. Ти, дійсно, говориш правду, але чи може бути така випадковість? – між матір’ю та сином триває дискусія. – Я просто не вірю, що це випадковість. Я, рідна мати, не змогла розпізнати свого синочка. Як же я могла переплутати свою дитиночку з чужою? Як я могла не розрізнити того, що він це не ти? – Марина озвучувала думки.
– Ми всі можемо помилятися.
– Я здивувалася, що цей хлопець, тобто ти, як я думала, був одягнений у дорогий одяг. Я підійшла до цього чоловіка й запитала, що ж він тут робить, бо ти ж маєш зараз бути в зовсім іншому місці.
– Мамо, то ти ще й до нього підійшла? – Стас дивувався материній сміливості. – Якщо чесно, то я не думав, що ти у мене така хоробра.
Хлопець зворушливо слухав цю історію-небилицю, і лише деколи вкидав у розмову запитання, як сміття до мішка, щоб врешті-решт підсумувати думки розгубленої жінки. Ірина мовчала, бо що ж могла сказати, коли розвивається та дозріває душевна розмова матері з сином, мабуть, вперше за ціле прожите життя. Стас не зовсім вірив у почуте. Вагався щодо такої правди. Випадковостей у нашому житті чимало.
– Так-так, я запитала у юнака, що ж він робить тут? Чоловік досить таки спокійно відповів, що очікує на свою дівчину Ярославу.
– Ну і? Що далі? На яку Ярославу? – син сміючись чекав на продовження розповіді.
– От і я запитала його, про яку Ярославу йде мова, якщо у тебе ж є Ірочка.
Стас з Ірою залилися гучним сміхом.
– Оце так казус трапився. Оце ти, мамо, витворила. Довела нещасного парубка до стресу. – Син глузував з історії.
– Оце таке вкоїла. А він мені розпочав доводити, що не знає ніякої Іринки. У нього є Ясочка, і основне те, що його ім’я, взагалі, не Стас і ніякий не Станіслав, і ніяк по-іншому. Його найменують Олександром. Олександр Іванничук. Чоловік ніяк не міг второпати, ну що ж я від нього вимагаю? Дивився так, ніби я несповна розуму.
– Я, якщо чесно сказати, так само як і цей Сашко дивився б, якщо б зі мною трапився б такий інцест. Мамо, ти молодчинка, що запам’ятала його ім’я. Тепер я думаю, що ми зможемо знайти його в одній із соціальних мереж. Правда ж, Іринко?
Дівчина кивнула погоджуючись і додала:
– Я думаю, що з цим проблем не виникне.
– Сину, перестань, будь ласка, глузувати. Я розповідаю тобі серйозні речі, а ти... – засмутилася Марина.
– Мамо, серйозніше не буває. Ми зможемо знайти його в інтернеті.
– Його прізвище та ім’я Олександр Іванничук, – повторилася жінка. – Так було записано у паспорті. – Марина виправдовувалася перед рідними.
– Матусю, ти що ще й бачила його паспорт? Ти змусила молодика показати документ, який засвідчує його особистість?
– Ти навіть не уявляєш, синку, що там відбулося. Я до нього причепилася, як скотч до коробки. Не знаю, що на мене набігло... Мені ще й до цього часу соромно за свій вчинок. Як я могла таке утнути? Про це знає лише один Бог. Нещасний хлопчина не знав, під яку землю провалитися. Слава Богу, що ця дівчина прийшла – Ярослава. Аби не вона, то я просто не знаю до якого висновку дій ми дійшли б. Ця дівчинонька, Ярослава, розсудила нас. Хоч можна було б найлегше взяти й зателефонувати тобі. І таким чином дізнатися, що ти це не він. Але я не знаю, чому в ті хвилини мені не прийшла на думку ця ідея? Чому таракани у моїй голові не смикнули вчасно за мотузочку? З голови, взагалі, вилетіло, що так все дуже швидко стало б на свої місця. А так ні. Я, до речі, перепсувала нерви собі та Саші. Ярослава розсудила нас. Коли юнак, нарешті, показав паспорт, мені стала так прикро, хоч крізь землю провалися. Я наговорила занадто багато пре всіляких дурниць, ні в чому не винній людині. Вірила у те, що це ти. Повірила в це і думала, що ти мені збрехав. Прости мене за це.
– Це лише випадковість. Я ніколи тобі не брешу. – Стас взяв матір за руку.
– Ти з батьком мав виконувати іншу роботу, а насправді, зараз ти тут вештаєшся. Я так подумала собі. Готова була тобі тебе з’їсти. Бо ти у цьому місці, хоч не планував туди їхати, що не сказав мені про це? Що я не зрозуміла б, чи що? Надумала собі бозна-чого. Ясочка все поставила на свої місця. На цьому ми й розпрощалися, але на душі навис камінь нерозуміння та здогадів. Ця думка, що Сашко може бути моїм сином. Тим самим, що помер при пологах.
– Я вислухав тебе, матусю, але якщо бути чесним з тобою, то я не вірю, що цей молодик може бути моїм братом.
– Я й сама в це не хочу вірити. Тривожити давні рани дуже болісно. Але у нього дата твого народження, й дивлячись, що й місто народження це ж, то усе може бути.
– Ну, якщо ми з ним народилися одного дня, то це уже є великим аргументом. Проти фактів не підеш, як то кажуть.
– Іро, а ти як думаєш? – Станіслав запитав кохану.
– Я просто не знаю, що відповісти на це все, але, мабуть, все ж я підтримую твою маму. Можна було б спробувати вияснити й дізнатися хоч щось. Аби очистити сумління та розвіяти домисли.
– Сину, я й намагаюся дізнатися хоча б щось. Як розповіла мені Олена, ця дівчина – Ярослава – це донька мого давнього знайомого – Михайла. У нас із Мішею колись були відносини, але не склалося.
– Ну з ким не буває? Цікаво, що ви можете зустрітися з ним через такі причини. Я сподіваюся, що розлучення з батьком відбулося не через нього?
– Ні, Стасе, Михайло тут ні до чого. Усе між нами вирішилося багато років назад. Наші дороги розійшлися.
– То можна із ним зустрітися та поговорити про цього Олександра.
– Я не уявляю, як після скількох років мовчанки зможу підійти до нього та ще й розпитувати, з ким зустрічається його донька? Безглуздя... О, а якщо попросити Олену, то я впевнена, що вона зможе щось вигадати.
– Так, тітка Олена ще та фантазерка. Я думаю, що вона зможе нам допомогти.
– То що ж ми будемо робити?
– Я ще поки що й сам не знаю, мамо. – Задумався Стас.
Ірина тим часом підійшла та обійняла жінку за плечі.
– Ви тільки не хвилюйтеся, усе буде добре. Ми щось обов’язково придумаємо. Спробуймо відшукати хлопця іншими методами. Я, наприклад, можу познайомитися з Ярославою і вивідати хоч щось. – Дівчина шукала, хоч якийсь вихід із ситуації.
– Ну, не знаю! Дружити заради вигоди, але може із цього товаришування вийти щось краще? Хто його знає? Заради інформації – це підло стосовно дівчини. – Зауважила роздумуючи Марина.
– А взагалі, я думаю, що вона не погана дівчинонька, і ми могли б з нею полагодити. Я ж умію швидко знайти спільну мову з людьми.
– Так, Ірочко, як добре, що ти є у мого синочка.
Компанія посміхнулася. Хоч в тих посмішках було мало радості, бо кожен залишився при своїх інтересах, а справа так і не зрушила з місця. От тільки Марині на душі якось комфортніше ставало, бо не самотня уже в своїх здогадах та переживаннях. На щастя, у жінки тепер була хороша підтримка і після цього можна з ними хоч у вогонь хоч у воду. Надіялася, що хоч час від часу син зможе розрадити її у хвилини меланхолії. Зараз вона не одна у своїх домислах та вимислах. Тепер вона не буде самотньою та замкнутою в собі.
– Матусю, потрібно було раніше все розповісти, а не тривожити себе та марудити душеньку. – Станіслав не міг зрозуміти, чому мама так довго мовчала.
– Я не знаю, синку, чому грала з цілим світо у мовчанку? Довго вагалася... Думала, що це лише звичайнісінька випадковість. – Виправдовувалася Марина.
– Ти ж відаєш, що в нашому житті несподіванок не так уже й багато. Зазвичай усе, що з нами трапляється – тенденція.
– Ти в цьому правий. – Уже не знала, що сказати на противагу синові.
– Тому я пропоную... – втрутилася у розмову Ірина. – Пропоную посмакувати чаєм з тістечками, якщо ми уже зібралися на кухні за цим столом. А роздуми потрібно залишити на пізніше. Час усе перемеле. Марино Андріївно, Ви не хвилюйтеся, ми щось вигадаємо. – Іра посміхнулася до жінки.
Марина видала посмішку у відповідь, хоч це була лише маска, бо їм усім зараз не до цього. Думки снуються, як павуки і бридко залазять у закутки задушів’я. Жінка не може взяти себе в руки, роздуми виїдають із середини. Такою істиною завершилася розмова невеличкої родини, але вони зможуть допомогти один одному. Усе тільки починається.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!