2. Розмова про першу зустріч із Сашею. (Частина 1).

2. Розмова про першу зустріч із Сашею.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Марина не знала, як їй звільнитися від тягаря здогадів. З голови ніяк не виходив хлопчина, якого вона випадково зустріла на автостанції. “Олександр Іванничук! Дивно, що запам’ятала прізвище з легкістю. Зазвичай це не про мене. Зараз при одній тільки згадці про цього юнака, щось у душі завмирає. Що якщо цей Сашко є моїм сином?! Як у такій ситуації жити? Сама не знаю, чи, може, варто залишити все як є?! Від цієї зустрічі кому буде краще? Або, мабуть, я просто помилилася! Випадковості у нашому існуванні створюють життя. Тільки чи може дата та рік народження бути помилкою?! Якщо цей Олександр мій син, то як бути у цій ситуації? Намагалася забути, але рідну дитину викинути з пам’яті неможливо”. – Жінка роздирала себе безглуздими роздумати.
Мати вирішила, нарешті, розповісти про пригоду Стасові. Але зараз сама не знає, коли краще знайти відповідну годиноньку? Така пора не залишила на себе довго очікувати. Нагода з’явилася передчасно. Майже через рік після такої незвичної події, в один зовсім звичайнісінький вечір, Стас та Ірина вирішили побалувати матір своєю присутністю на кухні, бо зазвичай вони як не до кіно йдуть, то гуляють вечірнім містом, а в день кожен розбігається у своїх справах. Ось так і час лине – не зоглядишся. Коли задумаєш навіть згадати, що трапилося цими роками, то з сумом осягнеш той факт, що перелітні птахи уже починають відлітати у вирій, а ти ще так і не встиг нічого путнього зробити у своєму маленькому бутті. Повсякчас щось заважає: як не робота, то домашні справи чи ще якісь непередбачувані клопоти, або було просто лінь для того, щоб чогось по-справжньому зробити такого, щоб про тебе пам’ятали хоча б рідні для тебе люди.
Зайшовши на кухню Марина побачила ідилію закоханої пари. Навіть подивившись на цих двох, як вони п’ють чай з тістечками, можна із впевненістю заявити, що в повітрі запахло коханням. Красиві та вічні відносини мають бути ідеальними, зворушливими, цнотливими.
Познайомилися вони незвично, як для сучасної молоді.
Ірина з купленими яблуками поверталася додому через парк, бо лише так можна було скоротити відстань та заощадити час і сили. Чи то так фруктів було багато, чи, може, просто пакет виявився не достатньо міцним, але на одній зі стежинок, яблука розсипалися і покотилися у різні сторони. Можливо, це просто долі захотілося, ось так безутішною випадковістю звести двох зовсім юних людей.
У той самий час біля Іринки проходив хлопець і фрукти неначебто самі-самісінькі повилазили із пакунка на новеньку паркову бруківку. Юнак кинувся допомагати молодій красуні збирати ці бентежні смаколики. Він нахилився та підібрав декілька яблук, а потім посміхнувся і додав:
– Вам допомогти?
– Ой, та що Ви! Не потрібно. Я сама впораюся з цією проблемкою. – Дівчина ніяково посміхнулася у відповідь.
– Пробачте, але я не можу так просто пройти осторонь і не взяти участь у такому дійстві, як збирання яблук для красуні.
Дівчинка почервоніла.
– Ну що ти! Непотрібно. Я не маю потреби у Вашій допомозі.
– Я перепрошую, але все ж у мене є пакет, – дістає із кишені дбайливо складену торбинку. – Я дуже хочу Вам допомогти.
– Ну, якщо дуже хочете добродіяти, то гаразд. Якщо так, тоді посприяйте зібрати ці яблука. – Іра була вимушена погодитися, бо у жмені не донесе таку кількість продуктів.
Ось, нарешті, через декілька хвилин уже всі смаколики було зібрано. Стас наважився запропонувати дівчиноньці зустрітися.
– Я запрошую Вас випити зі мною горнятко кави. Неподалік є хороша кав’ярня. Я там час від часу працюю барменом, у вільний від навчання час. О, до речі, моє ім’я Станіслав, але друзі найменують мене Стасом, бо так найлегше вимовляти. Ну для лінивих, так би мовити. А тебе як звуть, чарівна незнайомко? – хлопець весело розплився в посмішці.
– Моє ім’я Іра. Просто Іра. Мої рідненькі родичі мене ще іноді Іриною називають, як у документах зазначено, – засоромившись відповіла дівчина.
– Отже, Іринка. Хороше ім’ячко. Мені подобається. – Підсумував парубок.
Красуня почервоніла, бо юнак припав їй до вподоби.
– То що ж Ви мені відповісте, Ірочко? – доводив розмову до логічного завершення.
– Що до чого? – удала, що не розуміє, про що йде мова.
– Ну як, що до чого? Щоб піти зі мною до кафе. Тут поряд знаходиться і має назву “Мандаринка”.
– Добре... але... мабуть... не сьогодні... – зам’ялася у висловлені дівчина. – Я обіцяла бабусі, що повернуся швиденько, бо вона у мене дуже любить пунктуальність, тому мушу підкорятися. Пробач, сьогодні ніяк.
– Зрозуміло. – Засмутився Стас. – Тоді хоч номер телефону залиш, щоб остаточно не втратити зв’язок з тобою. – Хапався за останню волосинку.
– Гаразд.
– І все ж я завтра чекатиму тебе у кофейні об чотирнадцятій нуль-нуль. Домовилися?!
– Ну тоді до завтра. Отже, номер телефону тоді й отримаєш, бо я намагаюся не роздавати свої дані кому завгодно.
– А я не будь-хто, я той, хто врятував Вам життя сьогодні.
– ???
– Бо як би Ви донесла ці всі свої фруктові скарби без торбинки?
– Навіть не уявляю, що б я без Вас робила? – засміялася Іринка.
– Отож-бо і я про це! – розмова переходила у жарт.
На щастя для Стаса, дівчина змилосердилася та все-таки продиктувала номер свого мобільного, бо навряд чи хлопець так легко від неї відчепиться.
Вже у вечері на її телефон прийшло есемес повідомлення: “Ти, головне, не забувай, що пообіцяла прийти завтра у кав’ярню “Мандаринка” об чотирнадцятій нуль-нуль. Я обов’язково буду на тебе чекати. Твій рятівник – Станіслав”.
Ірина була на сьомому небі від щастя, що змогла сподобатися такому, як цей Стас. Чоловіки зазвичай обходять її десятою дорогою, як якусь напасть несусвітню. Наче й на вроду не погана, а все ж кавалера ніяк не здобуде. Ще зі школи повелося таке діло. Чи то не догодила кому, чи, навпаки, занадто сильно звертала увагу на навчання, а не на залицяльників, бо і в університеті теж повелася та сама стихія. Іноді думалося, що це із нею щось не зовсім так, бо друзі з Вищого навчального закладу вже давно познаходили собі пару, а вона все одна-однісінька. А насправді, як виявилося, що вона ще просто не зустріла того єдиного, щоб до серця припав. Стас сподобався Ірині ще із перших хвилин спілкування. Такий ввічливий, турботливий та наполегливий, що хочеться закохатися не думаючи.
Ось так розпочався великий роман. Іринка, нарешті, знайшла свого Станіслава. Такого мужнього, лагідного, делікатного у всіх справах і водночас готового на нездійсненні подвиги заради кохання. Завжди звалює на свої чоловічі плечі найважчі питання та вирішує їх із легкістю.
Вони з того часу живуть так, ніби все життя попереднє очікували один на одного. Доповнюють себе, як краплини, що падають в одну водойму і стають його частиною. Ці двоє створили власний океан. Ось таке незвичне знайомство, що переросло у справжнє щире кохання.