7.Цікава картина п’янства.

7. Цікава картина п’янства.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Прийшовши додому зазирнула до кімнати й зрозуміла, що події кожного дня у цій квартирі повторюються.
– Спокою тут годі шукати. Як сильно це остогидло знає лише один Бог. Ну просто замкнене коло якесь! Їй Богу! – сердито пробубоніла собі під ніс. Розуміє, що підтримки у цій складній ситуації чекати нізвідки. А Марина все ж таки сподівалася... Марно...
Заходилася переодягатися, щоб встигнути впоратися з хатніми справами до вечері. Але ці дії були швидко перебиті Сергієм. Белькоче п’яним тоном, і при цьому вдає тверезість думки та здорового глузду:
– О, ти вже повернулася? Щось зовсім зарання? А ми тут трохи посиділи. Я з друзями заощадив на майстерні й ми поремонтували машину самостійно. – Констатував факт, лежачи на дивані.
– Та я вже зрозуміла. Бачу, як ви тут ремонтували. Мабуть, ще довго вигрібатиму ваш шиномонтаж. Завтра потрібно буде в двічі більше лагодити після такого ремонтування. – Сердито, складаючи одяг до шафи сказала жінка.
– Дурненька, ми ж для тебе старалися, а ти?! – встаючи з дивана булькотів Сергій.
– А-а-а, я! – Марину вже не зупинити. – Що я?! Дістало! Боженько, як же це все мене дістало!
– А що саме тобі набридло?! Ми все полагодили, ось візьми ключі та піди перевір, а якщо ще є щось, то ти тільки скажи й ми з хлопцями зробимо все на раз-два. – Чоловікові невтямки, чому Марина така злюща. Хилитаючись протягує дружині ключі.
Жінка вихопила у Сергія ключі від автівки та жбурнула їх у кут стіни. Потім спокійно сказала:
– Знаєш, я не буду псувати ні тобі життя, ані собі, так що ти йдеш з дому. Ні, не так. Точніше кажучи, я тебе проганяю! – наголосила на очевидному та заходилася збирати речі чоловіка до дорожньої сумки.
– Е-е-е! Що ти робиш?! Маринко, ти що образилася за те, що я випив? Ти не хвилюйся. Це ж нічого страшного не трапилося. Я просплюся ляжу і все буде добре, обіцяю! – обороняє свій одяг.
– Так, звичайно, все буде добре! А по-іншому ніяк!
– От і я так кажу, що все буде як годиться, а ти зразу речі пакуєш. Маринко, яка тебе муха вкусила? – невтямки було зрозуміти Сергієві, що відбувається. Ноги погано тримають нетверезе тіло.
Жінка винесла одяг Сергія з квартири, а чоловік розгублено й п’яно лементував щось позаду, намагаючись, хоч якось змінити ситуацію. Коли Сергій, нарешті, побіг ратувати своє шмаття, Марина просто зачинила за ним двері, а потім ще довго слухала скавуління та погрози на зразок:
– А куди ж мені тепер подітися? Ти не забувай, Маринко, що це моя квартира теж! Що далі ти будеш робити?! Я ж тут врешті-решт господар, а ну відчиняй зараз же. Я тобі сказав відчиняй! – погрожував чоловік. – Ой, Мариночко! Кохана, пробач мене! Я обіцяю, що із завтрашнього дня ні каплі в рот. Ти мені віриш? Марино, я знаю, що ти мене чуєш! Скажи хоч словечко! – і ще багато цікавого, ну того, що зазвичай говорять люди залежні від алкоголю. Такі приниження нахлинули й на Сергія. А в колишньому був непоганий спортсмен, що подавав великі надії та шанси на чемпіона Союзу Радянських Соціалістичних Республік з плавання, а зараз опустився до рівня нездари та пияка, як кажуть, впав нижче плінтуса.
У час, коли залишився без даху над головою, з сумкою в руках, все ж голова вимушено тверезіє. Розуміє чоловік, що на дворі уже вечір та й погода не змушує порадіти своїм дійством. Марина уже точно не впустить назад до оселі, бо така жінка, якщо щось вирішила, то це уже назавжди й остаточно та обговоренню просто не підлягає. Тому Сергієві нічого не залишалося, як піти до приятелів по чарці, а де ще його приймуть, як не там? Хоч чи будуть такому приходові раді чи ні – це уже зовсім інше питання.
Жінка весь цей час: благань, погроз, істерик, скиглень – сиділа за дверима та чекала, коли ж він нарешті піде. Не могла повірити у власні сили й такій рішучості, що взялася ні звідки та в необхідний момент вистрелила, як зброя на стіні. Насправді, в голову ця подія приходила неодноразово, а реалізувати все ніяк не під силу. Бо як можна вигнати з домівки кохану людину, хоч навіть і таку? Якщо б він був би тверезим, то не змогла б. Сергій вміє розривати її серце, але все ж він не такий уже й поганий, як здається на перший погляд. За щось же вона його таки покохала?! Вони все життя виросли разом. Він найкраще, що було в Марининому житті, але чому все так швидко закінчується, при цьому ледь встигаючи розпочатися? Ти тільки звикаєш до того, що життя – це по-справжньому класнюча річ, як бац і воно вже промайнуло, залишивши за собою стежину нездійсненності. І хто ж у цьому винен?! Звичайно, тільки ми самі, бо потрібно цінувати кожну хвилину, а не ганятися за емоціями, які просто ламаного пальця не коштують. Ми розуміємо, що втрачаємо, коли вже запізно хоч що-небудь зробити...

Нещодавно дивилася, навдивовижу навіть самій собі, чудову мелодраму. Я зайвий раз переконуюсь у тому, що стосунки не вічні й час від часу сама боюся, щоб, не дай Боже, не перевтілення у головну героїню кіно. Чомусь зачепила мене ця сімейна драма? Особливим було листування чоловіка з дружиною на сайті знайомств.
Ось так іноді буває, живеш під одним дахом з людиною і незрозуміло, що ви самотні. Розмови звелися на нівець. Я все говорю й говорю, але, як висновок, розмовляю сама з собою. Ти йому про книгу, а він тобі про футбол, чи щось подібне. Ось так. А починається все зі звичайних пустих розходжень у характері, якщо так можна назвати те, що відбувалося лише на початку цієї театральної епопеї.
Тут не зоглядишся, як пройшло зовсім мало часу, а здається, ви вже чужі. Тільки розуміння приходить занадто пізно.
Іноді просто втомлюєшся бути, як сказала головна героїня: “... набридло бути прибиральницею, тобто пилосмоком, хлібопічкою, духовкою, посудомийкою, електричною плитою – і все це в одній людині”. Набридло! Як мені це все остогидло! Нестерпно отримувати подарунки чи квіти лише на два свята: день Народження та восьме березня, а всіх інших не існує, бо вони просто не в тренді. Подругам, як завжди, надоїло брехати, що ви не святкуєте, бо, насправді, це він не святкує, а ти хоч обходячись без коштів стоїш весь день біля плити, щоб здивувати, а трапляється просто лажа, бо твоєї роботи ніхто не помітив. До частих кухонних смаколиків бистро звикаєш і тому нових не видно. Так минає вічність. А коли хоч на хвильку повернеться обличчям один до одного, то з жалем розумієш, що перестали спілкуватися. Ой, ні, не так... Розмовляєте самі з собою. То що ж залишається робити у таких випадках? Боротися чи залишити й піти, чи далі намагається переконати себе в тому, що все настільки добре, що немає на що поскаржитися.
А на що скаржитися, якщо відносин просто не існує, вони зникли, випарувалися, як вода, і навряд чи повернуться назад? Хоча можливо дощем, коли будеш оплакувати загибель своїх почуттів. То як в такому випадку впоратися з втратою?
А якщо все ж всупереч усьому боротися та вибороти у долі однісіньку хвилиночку, щоб бути щасливою? Як бути тоді? Ти переміг, переконавши долю, що це та людина, яка замінює тобі повітря. А чи не загрався ти, дитино, у почуття кохання? Чи не пожалкуєш про втрачений шлюб, який виборола не дешевою ціною, бо тоді події та перемоги у боротьбі без втрат не обійдуться?
Чи не пошкодуєш про загублене, бо ще не є аргументом те, що людина зрадила тебе раз, а чи не зробить цього знов? Ти дивися, бо потім будеш змушена оплакувати не почуття, а свою знівечену, стоптану, сплюндровану гідність? Та я не сперечаюся і не переконую ні в чому. Нехай так! Гордість можна переступити й самій: вона їсти не просить. А от чого в таких випадках не скажеш про честь, яка просіється водицею у важку душевну рану, що може стати навіть смертельною. Ну що сказати в такій ситуації? Надіюся не стати героїнею роману, бо насправді, боюся навіть уявити, що може трапитися із міцною фортецею сімейних стосунків, які можуть обвалитися, якщо витягнути малесеньку цеглинку добробуту і запустивши замість нього крихту, що несе в собі сумнів та ревнощі. О, ще про ревнощі – це така невидима сила, що якщо підкралася до твоїх відносин, то роз’їсть їх із середини й ніякі переконання просто не допоможуть у таких ситуаціях.
Навіть найблагополучніші сім’ї не такі вже й щасливі, як здаються на перший погляд. Все ілюзія, яку створюють люди, не розуміючи, що цим знищують своє взаєморозуміння.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!