4. Правда. Знайомство Ольги та Олега. (Частина 1)

4. Правда. Знайомство Ольги та Олега.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
– Ну що там у тебе, синку, трапилося такого сьогодні? Бо ти сам не свій! – заговорила першою Ольга.
– Та нічого особливого, матусю, не сталося, усе добре, – нехотя відповів Олександр.
– Ой ні, сину, щось ти нам з мамою, й справді, не договорюєш? Що сталося? Невже батьки Ярослави не прийняли тебе як годиться? Чи зятя такого собі не хочуть?! – у розмову втрутився батько.
Олег такий чоловік, що без діла у діалог з іншими втручатися йому зась, а тут не втримався, бо бачить переживання сина й аж душа від цього споглядання не на місці. Любить пожартувати час від часу, але цього разу все, як навмисне, не клеїться у їхній розмові. Син чимось так збентежений, що й різні думки в голову хвилюючі лізуть.
– Та нічого особливого не трапилося. Просто одна незначна неприємність і все, – виправдовувався юнак, бо не знав, як розповісти батькам про історію, на перший погляд, трішки жартівливу, що трапилася у нього із жінкою на вокзалі.
– Ну що там? Розповідай! Чи, може, не сподобався, дійсно, батькам нашої Ясочки?! – глузливо випитував батько, але реакція на жарт була невдалою.
– Та ну тебе! – озвалася Ольга. – Синку, що все, дійсно, настільки погано?
– Та ні, мамо, все якраз, навпаки, дуже добре. Я сподобався батькам Ярослави. Вони раді, що в них буде такий зять. Думаю, що відносини у нас з ними будуть непогані. Звичайно, якщо ніяка чорна кішка дорогу не перейде.
– Ой, то це уже дуже добре! – здихнула з полегшенням мати. – А ти, Олеже, все жартуєш, коли тут серце в п’ятки ладне сховатися, – озвалася до чоловіка.
– А що я? Я ж нічого! Олю, давай не будемо... То чому ти, Сашо, такий похмурий? Похнюпився, наче надворі гроза збирається, раз уже так гарно карта лягає! – батько випитував існину.
– Та мені не дає спокою ситуація з жінкою, що трапилася на вокзалі! – відкрився син.
– Що за жінка? І що такого трапилося?! З цього місця поподробніше! – сказав як відрізав Олег. У незрозумілих ситуаціях звик бути безкомпромісним та рішучим. Робота проявляє себе як може. От і тут не хоче тягнути кота за хвіст. Все сказав, розказав, а тоді можна спокійно вирішувати, що із чим робити і як викручуватися із незрозумілостей.
– Та якась повна нісенітниця зі мною відбулася, але чомусь зачепила мене до глибини душі й тепер не дає спокою.
– Та вже нормально розповідай, а то тягнеш лямку і все! – не терпиться батькові закінчити, якусь невдалу, як на сьогодні, розмову. Усе не так. Син не може внятно розказати, що ж такого трапилося. Чоловік починає злитися.
– Я зустрів жінку. Ні не так. Це вона підійшла до мене та почала звинувачувати незрозуміло в чому. Говорила про те, що я тут роблю, адже маю бути зовсім в іншому місці. І взагалі, верзла такі дурниці, що я спочатку навіть подумав, що ця леді несповна розуму. Правду ти казав, батьку, потрібно було їхати своїм авто, а я, ні, не захотів. Хотів бути ближчий до людей. От і маю. Подяку! – скаржився Олександр. – Я уже й не знав, як пояснити цій нещасній, що я не її син і, взагалі, не знаю, про що вона меле. На щастя, всю безглуздість ситуації змогла вияснити лише Ярослава. Ви, мабуть, не повірите, але я не здогадався показати цій людині документ, що засвідчує мою особистість. Добре, що Яся набагато кмітливіша, аніж я, бо ще довго прийшлося б мені пояснювати цій жінці, що я не той, за кого мене приймають.
Ольга та Олег тільки перезирнулися один з одним, бо не знали, як сказати синові правду. Але уже з тих хвилин, коли тільки почули про цю зустріч, без роздумів вирішили, що мовчати даремно. Та й умова, коли Сашко має дізнатися правду була порушена і термін обговорення давно вичерпано. Батьки лише відкладали з дня на день, на безвік, важку розмову. Та й не їхня ідея з таким усиновленням це була. Матір Олега вирішила все за них. І тепер, коли її уже немає серед нас, то й нікого звинувачувати у такому вчинкові. І як не крути, мати завжди хоче для своїх дітей кращого, а іноді виходить не так, як треба. Від такого бажання допомогти, часто страждають ж діти.
Умова була такою, що батьки мають розповісти Олександрові все як є у вісімнадцять років, а те, що ж робити з цим багажем знань, вирішувати лише йому. Але то можливості, то відповідної ситуації не могли віднайти для такої непростої розмови, то не могли зібрати до купи думки, бо як можна без емоційного стресу повідомити, що твій син насправді не твій. Дитину, яку ти виростив, виховав, обожнював протягом у всього його життя. Як можна назвати чужою?! А тут така подія. Наздогнала їх сама. Перший раз у такому не зовсім маленькому містечку, а уже познайомився з біологічною матір’ю. Приховувати наболіле далі більше не сила. Якщо не Оля й Олег, то все одно син докопається до правди й тоді буде гірше для всіх. Мабуть, сьогоднішня подія – це знак повідомити найсокровенніше. Бо коли, як не зараз?!...
Саша не помітив усього жахіття на обличчях батьків, тому без всякого угризіння сумління продовжував розповідати про пригоду, яка відбулася з ним. Докидає, як масла у вогонь, свої роздуми.
– Я був настільки спантеличений такій події, що не зміг логічно розмірковувати. А зараз свідомо розумію і трішки навіть картаю себе думкою... Як ця жінка змогла переплутати мене зі своїм сином?! Якщо чесно, просто мені не втямки, як у неї не спрацював материнський інстинкт?! Мамо, я правий? Такий інстинкт розвинений у жінок дуже добре? – звернувся до Олі.
– Га, що ти сказав? А! Так! Материнський інстинкт є непереборна сила, – ніби крізь сон промовила жінка.
Продовжив не помітивши розгубленості мами:
– Бо як пояснити те, що мати не змогла розпізнати свою ріднесеньку дитину? Якщо не мама, то хто ж тоді?! Якесь повне безглуздя! Що це тоді виходить, що материнська любов нічого не варта і це лише пусті балачки? Якщо ненечка не може виокремити свого сина із групи людей!!! – юнак нічого не помічав довкола. З нього просто текли, як вода із джерела, звинувачення та роздуми протиріч щодо цієї ситуації. Не міг опанувати себе. Зрадів, що може так відверто вилити душу найріднішим, бо в цьому й основа всіх людських відносин. Не помічав, як змінюється обличчя батьків при кожній згадці про цю жінку та материнство. – Її ім’я Марина. Вона так себе назвала. А так наче непогана жіночка. Але мене все ж дивує, невже я настільки схожий на її сина? Стас... Так, здається, вона його назвала. І взагалі, потрібно було запитати номер телефону, а то зараз допитливість просто роздирає, неначе звір жертву. Хотілося б побачити свого двійника в живу, – висловлює думки в голос. – О, я згадав, можна Ясочку розпитати про цю леді. Бо якщо та з цього ж містечка, то її батьки обов’язково мають знати цю дамочку, або хоча б подругу, яка прийшла цій леді назустріч.
Ольга слухаючи сина намагалася взяти себе в руки. Вирішила розповісти все першою. Точніше, наболіле страхом серце матері хотіло промовити правду в голос. Стримувала себе ледве, щоб не вибухнути вогнем і не спалити тіло емоціями до щенту:
– Вона не помилилася... – пролунало ледь чутно.
– Що ти сказала, мамо, я не розчув? – перервав оповідь та перепитав Сашко.
– Я сказала, що Марина не помилилася, сказавши, що ти її син. Материнське серце не знає похибок.
Хлопець оторопів від почутого. Олег не зводив очей від мужньої дружити, бо сам навряд чи осмілився б повідомити таку правду. Ольга продовжила:
– Ти син цієї жінки. Ми тебе всиновили. Ти не наш син! Бабуся усе зробила як годиться. Ми не могли з татом мати дітей, от і вдалися до таких дій... – намагалася вичавити з себе слова, як кров з пальця в маніпуляційному кабінеті.
Олександр не знав як йому вчинити у такій ситуації. І про які обставини може йти мова, якщо він не дослухав до кінця того, що хотіла розповісти мати. Чоловіка вистачило лише на одне речення: “– Ти не наш син!” У голові велика кількість знаків питання. У вухах шуміло, як вітер в трубу.
– У якому сенсі? Мамо, що Ви таке кажете?! – Сашу охопила паніка.
– Це справді так! Ми тебе усиновили, – батько взяв градус напруги на себе. Намагався підтримати Ольгу, бо хто, якщо не він? Її коханий чоловік. Намагався довести розмову до видимого фінішу. Але даремно. На батьків очікувало фіаско.
– Це не може бути правдою! Я вам не вірю! Я ваш син! Чуєте, ваш! – хлопець перейшов на крик. Не міг усвідомити почуту правду. Час лікує все.
Батьки споглядали, що ж буде далі? А далі нічого... Запанувала тиша. Обидві сторони не знали, як підтримати розмову, щоб не скалічити те, що будували роками. Недосказаність породжує недовіру.
Мати опанувала себе та хотіла зауважити хоча б щось, аби просто не мовчати. Після сказаного потрібно чимало вияснити. Але чи готовий Олександр до такої правди саме зараз?! Мабуть, ні!!!
– Так-от, синку...
– Мамо, непотрібно! – спокійно, але квапливо зупинив розмову Олександр.
Жінка змовкла. Усі слова на сьогодні вичерпано. Чи не так?!
Сашко мовчки піднявся із-за столу та вийшов із кухні. Таку напружену тишу не зміг, мабуть, витримати ніхто. Все не так легко, як може здатися на перший погляд, але чи потрібно судити все так, ніби зустрічаємо людину за одягом, хоч, насправді, будемо проводжати їх за рівнем знань у голівонці.
Ольга заніміла у глухому скавулінні, затуливши обличчя руками.