3.Родинні посиденьки Олександра. (Частина 1)

3. Родинні посиденьки Олександра.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Ми частенько влаштовуємо з батьками посиденьки на кухні з кружкою чаю та розповідаємо про те, як пройшов день. Ця традиція у нашій родині започаткована скільки себе пам’ятаю. Для нашої сім’ї цей ритуал дуже важливий, бо він нас неабияк зближує. Ось і цього разу я, тато та мама зібралися на кухні усім сімейством, щоб поділитися враженнями від пережитих пригод сьогодення. Ой, не так. Сьогодні особливий день, тому цього разу мою родину цікавило одне дійство. Через те розповідь головною була не від пережитого дня в цілому, а однієї дуже значної події у моєму житті. Тому увага найбільш була прикута до мого пройдешнього деньочка. Сьогодні був один із найважливіших годин мого ще досить таки юного існування. Сьогодні відбулася зустріч, на яку я очікував уже декілька місяців після знайомства з прекрасною дівчиною – Ярославою. Не знаю сам чому, але вона мені приглянулася уже з тієї миті, коли помітив її серед натовпу байдужої молоді. Усі настільки сірі та заклопотані лише своїми проблемами, вони просто не помічають один одного, що аж нудить від цього, але як прикро це не звучить, на жаль, я один із них. А вона зoвсім інша. Всім просто начхати, що в них робиться за спинами, буденність замусолила розум. Тільки ця така самотньо-спокійна, але і як всі інші байдужа до того, що відбувається навколо. Ця загадкова рудоволоса красуня, що просто п’янила своїми пронизливими, загадковими очима зеленого кольору. Щось у них було таке, на що відповіді у мене немає й до цього часу. Не знаю чому, але красуня нагадувала мені образ феї з казок, які обожнюють маленькі дівчатка. Ярослава заполонила моє серце, відібрала розум і просочилася в самісіньку душу.
Дівчина припала мені до душі так, що не вистачало повітря. Легені відмовлялися виконувати основну функцію. Я можу з упевненістю сказати, що то було кохання з першого погляду, якщо таке існує? Я знаю, що чоловіки такого не говорять, але я не боюся промовляти те, що думаю. Вважаю, що це є основою життя. Я й сам не вірю в такі небелиці, точніше кажучи, не вірив, допоки не познайомився з Ясочкою. Тому можу сказати те, що, як засвідчує практика, все в житті буває важко вперше і людина не вивчений механізм. Її не налаштуєш, як годинник.
Ой, пробачте, щось я трохи віддалився у своїх думках. Я коли побачив таку красую, то перше, що спало мені на думку – це те, які у нас можуть бути красиві діти. Така думка є стресовою для легковажного юнака. Дітлахи ще й можуть стати неабиякими розумахами, дивлячись на книгу в її тендітних рученьках. І як у таку маленьку та миленьку голівоньку може вміститися нескінчена кількість інформації? Мозок – недосліджена річ, чи не так?! Але напрочуд, сміливо бачити юну леді з книгою на колінках у той час, коли здається, що майже вся молодь заціпеніла у дурощах і просто нічого не помічає, окрім де б це випити? Чи у кого цигарку стрельнути? І це все у кращому випадку, бо в гіршому я навіть не хочу вигадувати...
Сучасну молодь мало що цікавить. Усе й про все вони знають. Принаймні їм так здається, хоч, насправді, вчитися ще довго й нудно. Усвідомлюють це лише, коли смажений півень клюне. А це найбільше гнітить. Та про що ж я говорю, сам такий. Але сподіваюся, що не безнадійний, якщо ця особистість змогла пробудити у мені чуттєвість із перших хвилин споглядання за нею. Можливо, це кохання, або, бодай, хоч щось схоже на це? Я ж такий як інші. Такий як всі ті, про яких щойно розповідав. Такий, якого нічого й ніщо не цікавить, окрім власного задоволення від життя та звички здобувати усе, що заманеться і незалежно якою ціною. Мені це байдуже. Я негідник своїх батьків. Іноді не розумію, за що їм такий син? Що ж вони у мені не догледіли? Наче й старалися виховувати, але, мабуть, щось пішло не так. Мені шкода їх, але нічого не можу з собою вдіяти. Така уже ієрархія темпераменту. Тато та мама намагалися вкласти в мене душу. Вони дали мені все і навіть більше: освіту, підтримку, турботу, ніжність і навчили бути просто людиною. Бути таким як інші, але я як і всі інші діти заможних батьків, готовий був відректися від них і це лише заради того, щоб не вирізнятися із компанії дружків, точніше кажучи, собутильників. Бо друзі – це ті, хто підтримують тебе у важких ситуаціях, не дають спіткнутися й впасти, завжди підставлять руку допомоги. А не ті, хто дружать з тобою лише тоді, коли в тебе є за що купити бухло, цигарки й тому подібне.
Я осягнув усю цінність дружби, коли зрозумів Ярославу. Вона вдихнула у мене бунтарство. Я осягнув те, що не давалося протягом усього попередньому прожитого життя. Ці люди, з якими я товаришував, були тільки безглуздою випадковістю і точно не стали мені свояками. Скоріше за все їх можна навіть назвати паразитами. Паразити – це ті, що живуть на деревах та висмоктують із нього усі соки, аж до його загибелі. Так само і в моєму житті псевдодрузі були рівно стільки, скільки були й грошики.
Якщо чесно, завдяки цій дівчині я по-справжньому збагнув, що не хочу бути такими як вони. Не горю бажанням закінчити життя у помийній ямі чи на звалищі. Зазвичай із багатьма синочками не бідних людей трапляється таке нещастя. Я щасливий, що Ясочка дала сили зрозуміти, хто я насправді.
Я просто невдячна дитина своїх батьків. Не ціную їх ніграминочки. Часто-густо не ночував дома, усе дружбу шукав. А потім взагалі втікав з дому. Хотів жити по-своєму, щоб ніхто не мав навіть думки повчати мене, але не все так просто, бо кошти, які батьки тобі дають на псевдонавчання мають властивість швидко закінчуватися і приходиться йти катюжити на різних дядьків та тіток у пошуках наживи. Бо знаю, що батько не дасть ні копієчки, а якщо дізнається про справи, якими займався, то ще й тих позбавить та зробить мою самостійність самостійною. Таким чином виходить, що все рівно підкоряєшся комусь. У цьому злиденному світі все занадто просто. Щоб жити потрібно робити!!! Така істина не влаштовує нікого, але подітися нікуди, тому обставини поїдають нас.
Ось так одного весняного дня я їхав у метро. Так склалися обставини. Машина в ремонті, а на таксі коштів жаль. У мене батьки хоч і багаті, але все ж не мільйонери, тому мушу задовольнятися малим. Та ще й після вчорашньої гулянки, яка без алкоголю не відбувається, на ранок таке похмілля. От і того дня страшенно боліла голова, вчорашній алкоголь заявляє про себе. Зовсім не хотілося вливатися у вирій подій та емоцій, але він безстрашно затягує у свої тенета, як пастка для тварини.
На щастя, серед цієї сірої та неприступної маси людей я помітив промінчик сонця чи вікно у незнану до цього дорогу щастя та мрійливості. Вона заманила мій світогляд та змінила розуміння звичних для мене ж речей.
Побачив її з книгою. Підійшов і у нас зав’язалася розмова, хоч початок її був не дуже приязний, але хоч якийсь.
– Про що книга?
Посміхнулася. Не сприйняла хлопця всерйоз. І таким чином дала поштовх до змін. Тому виправився і забажав змінитися.
Красива дівчинина так захоплено щось читає, що не помічає навколо нікого й нічого. “Мабуть, цікава книга! – зауважив сам про себе Сашко –   Якось дуже дивно виходить, бо всі навколо веселяться, розмовляють, лише вона захмарена своєю чудернацькою справою і як зачудована квітка – Піонія – замріяно перебирає літери оченятами. Книга поглинула її, як океан поглинає усе, що втрапляє до нього. Іноді, якщо не вистачає реалізації певних емоції, люди заглиблюються у вигаданий світ, щоб зачерпнути крихти переживань головних героїв для себе.
Олександр довго вагався чи слід це робити, а потім все ж не стримався та підійшов ближче до зачудованої незнайомки. Сів навпроти. На щастя чи на біду, але це місце було вільне. Мабуть, не знайшлося сміливців, яким захотілося б вирвати принцесу із читацьких мандрів. Наважився заговорити, пролунало несміливе:
– Привіт!
У відповідь не почув ані пари з вуст. Так ніби не до неї говорилося. Ярослава мовчала.
– Цікава книга? – продовжує свій псевдодіалог. – Я теж хочу щось цікавеньке почитати, але ніяк не можу вибрати. Усе вагаюся. Так багато жанрів літератури у наш час. Ну просто очі розбігаються. Може Ви б могли мені допомогти?! На стільки я розумію, то Ви дуже добре в цьому тямите! – невгаває юнак.
Дівчина підняла погляд та вороже проштрикнула ним, як мечем, випадкового залицяльника. Саме в той час їй найменше хотілося спілкування з людьми. Розмова та дружба з книгами набагато цікавіше й корисніше, аніж з людством. Вони зраджують, дорікають своїм звичним “Я ж казала!” Замість того, щоб прислухатися та розрадити у важкі хвилини. Вони частенько глузують над кожним із нас, а потім ще й розносять своє пліткарство по всіх усюдах. А книги – це зовсім інше, вони не люди, не нав’язують порад, а лише дають право вибору. Ти сам можеш відділити потребу від безглуздої витівки. Ось чому ця юнка на незвичне, як для дівчини ім’я – Ярослава – намагається не відповідати на спілкування таких як цей піжон, що так безглуздо клеїть нову жертву. І що тільки цьому невихованому лежню потрібно від такої як вона – заучки, як то кажуть. Вона ж нікого не турбує, все сидить собі тихенько, сама серед усіх та книгу читає.
Дівчина обожнює занурюватися у лабіринти написаного, що рятує від самотності та надає відчуття потрібності. Бодай на декілька годин, ти прагнеш бути потрібною, хоч цій книзі, бо коли розпочинаєш читати, то уже жага потреби розглянути цю історію для себе не покидає до самісінького фінішу. Бути донькою не дуже бідних батьків – це в свою чергу вже неабияке випробування. І не кожному до снаги. Коли поряд з тобою живе зовсім інший вимір. Середовище розпусти, алкоголю, наркотиків і ще всяких значних дрібничок багатого існування деяких верст населення. Тому, як то кажуть, кожному своє. Ярослава ніяк не може збагнути, чому саме вона із мільйонів народжених дітей потрапила до цієї родини, у яких поряд з предками живуть принципи шляхетного походження, “блакитної” крові, як то мовиться, не дуже шляхетних батьків. Не розуміє, чому її родині так легко насміятися з інших і при цьому не помічати своєї недалекоглядності у всьому? Як можна бути настільки обмеженим у своїх інтересах? Але яка може бути мораль, якщо ти донька бізнесмена і, окрім зверхності щодо інших, нічого не бачила у житті. Сильно сказано, чи не так?! Де є великі гроші, там ніколи немає добробуту та сімейної злагодженості. Кожен сам за себе і про себе. Та, звичайно, проти інших, навіть якщо це твоя сім’я. Якою ж може бути донька своїх батьків? Діти – це наше дзеркало. Усе що робимо ми, повторюють вони. Це звичний закон і хочемо ми цього, чи ні, але він діє. Яка подача, така й віддача.
“Навдивовижу самому собі, але я ніколи не зустрічав таку дівчину як Ярослава,” – розумів Сашко.