2. Зустріч з Оленою на вокзалі.

2. Зустріч з Оленою на вокзалі.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Чи часто багато хто з нас замислюється над тим, як ми живемо? Так, звичайно, я розумію, що це всього-на-всього банальні й звичні для всіх слова. Які легко й просто передаються з уст в уста, але все ж. Чи часто замислюємося над тим, як ми існуємо, гаючи з дня в день дорогоцінні хвилини буття? Мабуть, як не соромно зізнатися, але ні, іноді й зовсім не розмірковуємо про це. У більшості випадків нам просто байдуже. Тільки згадуємо про швидкоплинність часу, опам’ятавшись, лише тобі, коли уже запізно. Годинник пробив уже давно за північ і твій час сплив.
Ми зазвичай намагаємося змінити всіх довкола, але, насправді, не розуміємо, що зміни починаються тільки з себе. Чогось саме сьогодні мене наштовхує на такі завчені словосполучення з кінофільмів та реклам. Але що поробиш? Думки – це не план на тиждень, як нахлине, то танком не зупиниш.
Ось так було й цього разу. Бо я довго не могла зрозуміти, що ж, насправді, зі мною відбувається? Намагалася пригадати кожні мілісекунди. Ну що ж сталося того дня, коли втратила одного із синів? У мізках усе перемішалося. Не розумію, як могла сплутати свого синочка із зовсім незнайомим юнаком? І чи, насправді, цей хлопець є таким невідомим, як здається на перший погляд? Хто ж винен у тому, що зараз душа та серце рветься на шматки через невідомість, бо тіло свого Антончика їй так ніхто й не показав. А слова: “Не переймайся, дівко, все в тебе буде добре! Ще встигнеш народити не одну дитину!” – пропікає до найболючіших місць у тілі людини. Навіть через двадцять років. Пам’ять прокручує кадри з дня пологів, так ніби це сталося лише вчора. “І як вони тільки могли так говорити? Ці жінки теж є матерями, де ж поділися їхні серця?! Вимерли?! Засохли?! То що ж вони роблять там, де народжуються життя?!!” – думки роїлися таким безладом у голівоньці, що не хотілося нікого ані чути, ні бачити.
Добре, що подруга прийшла якраз вчасно, бо жінка уже прикипіла до лавки, що стояла мертвим тягарем припавши до землі й чекала свого випадково забрівшого перехожого.
– Ой, привіт, Маринко! А я тебе скрізь шукаю! – здалеку крикнула Олена.
– Привіт, подруго! – монотонно відповіла Марина.
Підійшовши ближче зауважила жінка:
– Ти пробач, що я трішки запізнилася. Все не могла розібратися зі своїм нащадком. А куди це твій Станіслав пішов з нашою Ярославою? Вони знайомі? Ти не розповідала про таку дружбу! Та й ще й він у тебе зазвичай такий вихований, а тут не привітався. Так наче не впізнав. А я його ще й хотіла запитати, де ж ти зараз і чого це він матір залишив самотню у чужому місті?
– По-перше, це місто не є мені чужим, – спокійно промовила Марина.
– Ой, знаю-знаю, це ж твоя батьківщина. Просто все настільки змінилося, що зараз тут можна й заблукати, тому допомога не завадить. Якщо чесно сказати, то іноді і я тут блукаю, поки не знайду потрібної вулиці.
– А по-друге, це не Станіслав. Я цього хлопця, взагалі, бачу вперше. Така плутанина трапилася, що й ну! – стривожено і замислено мовила Марина.
– Та не вже?! Ти диви, оце так схожі! Я переплутала! – здивовано пробурмотіла Олена.
– Лєно, давай я тобі поясню все в тебе в дома? А зараз не можу. Потрібно хоч трохи оговтатися.
– Ну добре, розкажеш все за чаєм, – спантеличено погодилася жінка. – А зараз пішли до мене. Прохолодно ж на вулиці. Це тобі не літо.
Дві жінки мовчки посунули в сусідню вуличку. Олена проживає недалеко від вокзалу. Марина розмірковувала про прикру ситуацію, що сталося пів години назад. А Лєна бачила, що подруга чимось стривожина, тому й не наважилася картати її запитаннями та розповідями. Як наслідок, кожен думав про своє.

За кружкою гарячого напою розмірковується набагато спокійніше. Тому для того, щоб розмова мала сприятливе продовження, жінки зайнялися чаюванням.
– Ну, то що ж ти хотіла мені розповісти про незнайомця, який так схожий на твого сина? І що ж такого у тебе трапилося? Бо виглядаєш ти такою, що я за тебе починаю уже хвилюватися. Ти така знічена!– Олена розпочала першою.
– Я теж помилилася. І, уявляєш, причепилася до бідного хлопця і якщо б не ця Ярослава, то сперечалися ми б до вечора. До речі, чия це донька? А то я ніяк не можу зрозуміти, на кого ж вона схожа?
– Ого, подруго, ну ти даєш! Як можна не впізнати доньки Михайла?
Марина дивилася на Олену великими й круглими очима. Їй було невтямки, про що щебече її дружбачка.
– Якого Михайла?
– Ой, а то ти наче не здогадалася? Твого Міші. Перше кохання не так уже легко й забути, чи не так, подруго?! А тут ще і Яся схожа на нього, як ксерокопія на оригінал. І як ти не розгледіла цього раніше? Ти ж мені сама розповідала про нього. Ще в юності. Та й фото показувала, а коли я сюди переїхала, то познайомилася з його родиною ближче. Непогані люди, але у цієї сім’ї чимало скелетів у фаші. Та, зрештою, мабуть, як і в кожного з нас.
– Не мели дурниць, Лєно! Молоді роки давно залишилися у минулому, двічі в одну ріку не увійдеш. Та й не хочеться, якщо чесно сказати, бо коли в тебе є все, про що мріяла, важко буде відмовитися від цього та пережити життя по-новому. І чи потрібно? Врешті-решт у мене є Станіслав. А все інше налагодиться. Сила волі та рідні допоможуть стерпіти будь-які напасті долі. У це потрібно вірити, а там знайдеться міст через труднощі до кращого існування.
– Мати сина – це ще не значить сповна бути щасливим. Діти, як птахи: сьогодні поряд, а завтра полетіли вити уже свої гніздечка.
– Це точно. Але ми з Сергієм одне ціле. Якось та й впораємося.
– Отож-бо й воно, що якось впораєтеся! – перекривила подруга. – Ви давно вже якось, а так як треба... ще й досі не пробували....
– Ой, не знаю, може ти й права. Як би я хотіла, щоб алкоголь та азартні ігри залишилися лише страшним спогадом у нашому молодечому житті.
– Маринко, що все, й справді, настільки погано? – жалібним тоном спитала жінка.
– Не все настільки й не гоже, але й не так уже й добре, як хотілося б. –  Сумно констатувала факт Марина.
– Ну нічого, все воно рано чи пізно налагодиться. З ким не буває?! Час вилікує... – намагалася перевести тему з поганого на щось хороше, та щось не виходить.
Чай у кружках уже давно застиг і залишився чекати, поки ним нарешті поласують. А розмови все не залишали в спокої двох давніх знайомих, що не бачилися здається вічність.
Ми часто забуваємо про людей, яким не байдужі, і при цьому граємо в доганялки з тими, кому непотрібні. І де ж тут справедливість? Колись мріяли побути наодинці з хлопцем, який подобається до нестями, а зараз згораємо від жаги залишитися просто на самоті. Життя, як лабіринт – ти ніколи не знаєш, де спіткнешся, а де знов забредеш у глухий кут?! Тільки думки смерчем зривають усе із давно забутих переживань втратити більше, аніж себе. У такі хвилини найбільше хочеться помовчати, подумати, а не вирішувати одні й ті ж казуси існування, що тільки й чекають слушний час, щоб загнати тебе в безвихідну ситуацію, як рибу в тенета. І в той час заради того, щоб тобі дали спокій. Тоді ти починаєш нападати на кожного, хто, бодай, спробує порушити твій особистий простір. У такі хвилини краще забитися в найнепримітніші щілини, щоб не нашкодити не тільки комусь, а й собі. Бо один Бог знає, що можеш наверзти в пориві ненависті.
– Я намагаюся нікому не розповідати та й сама не думає ні про те, що трапилося зі мною в пологовому будинку двадцять років назад.
– Так, я пригадую, що ти не вдавалася у подробиці при розповіді про цю подію.
– Але коли я переплутала цього хлопця зі Стасом, то щось у серці ніби йойкнуло.
– Так, для мене теж була дивина зустріти непривітного Станіслава.
– А я взялася з цим хлопцем відносини з’ясовувати. Зараз, звичайно, шкодую про вчинок, але тепер замислююся над тим, чи можуть чужі люди бути настільки схожі між собою?
– Якщо чесно мовити, то я не вірю в таку схожість.
– От і я не знаю, що думати? – сказала Марина, а сама подумала: “Як же я так могла сплутати свого сина з чужою дитиною? А може... Можливо цей юнак і є моїм мертвим дитям? Я ж не бачила тіло дитини? Що якщо він живий і що якщо цей юнак не чужий?”
– Марино, невже ти думаєш, що цей хлопець може бути твоїм сином? – мовила в голос Олена те, що не могла визнати поривом думки винуватиця події.
– Ой, не знаю, Оленко, що тобі сказати на це все. Не знаю... – розгублено відповіла подруга.
– А що ж тут знати? Якщо хочеш, то я можу поспілкуватися із Михайлом і вивідати про юнака якомога більше інформації. Міша ж має знати, з ким спілкується його донька. У мене з їхньою родиною хороші відносини. Неонала добра жінка, даремно він мучає її, якщо не кохає. Ні собі ні людям. Ох ці принципи, я цього не розумію. Живуть разом, мають спільну доньку, так би мовити, а тільки що ж тут хорошого?! Ярослава вже сама дівка на виданні, зрозуміє.
– Що ж поганого в тому, що намагаються зберегти родину будь-якою ціною?! – зауважила Марина.
– А погане, моя люба, в тому, що Міша зраджує дружині на право й наліво, а вона, бідолашна, все чекає, коли ж, нарешті, чоловік схаменеться? Тільки цього, мабуть, не буде ніколи. Жаль її.
– Якщо так говорити, то навіщо жаліти ту, що сама недооцінює себе. Ми варті лише того, хто біля нас. Якщо ми не любимо себе, то чому вимагаємо такого почуття від інших? Невже нам не втямки, що в цьому світі ніхто нікому й нічого не винен і нічим не зобов’язаний?!
– Ось це дійсно правда. Тобі пощастило, що дружиною Михайла стала не ти. Хоча... У вас же ж було таке велике кохання... Не кожен може чимось подібним похвалитися.
– Ніяке хіба! Я зробила свій вибір ще тоді, коли просто не прийшла на перон перед відправленням до армії. Але ж я нікому ніякі золоті гори не обіцяла. Та й розлучилися ми вже давно. Він свій вибір зробив за декілька місяців до того, як був призваний на службу. А що я?! Я не зобов’язана бути його іграшкою. І просто не розумію, що він мав на увазі своїм листом? Хотів повернути мене чи що? Мабуть, просто не знав, що якщо я розлучаюся з кимось, то це назавжди, бо просто відсіюю непотрібних мені людей. Та й не хочу про це говорити. Вибір зроблено... Розумію, звичайно, що ця нещасна жінка – Неоніла – стала для нього звичним знаряддям помсти для того, аби насолити мені якомога більше. Та щось не так уже й важко на душі було після цих перипетій життя. Може не таке уже й сильне було це кохання?! Я не шкодую про те, що у моєму житті є такі чоловіки як Сергій та Стас. Я не приховую того, що хотіла б багато чого змінити у нашій родині, але ні краплинки шкодування за минулим у мене немає.
– А знаєш, може ти й права. Міша не надійна людина, а за Сергієм ти, як за кам’яною стіною.
– Так, як за кам’яною стіною. – Повторила замислено Марина, а про себе подумала: “Тільки щось ця стіна з кременю уже давно стала фанерою, бо навіть етап гіпсокартону ми уже пройшли. Я стаю цегляним будинком сама для себе, бо якщо сама за себе не захиститься, то навряд чи знайдеться така людина”.
– А-у, дорогенька, ти тут?
– Так-так, просто трішки замислилася.
– Слово “трішки” тут применшено, бо ти, ніби на іншій планеті, а не зі мною, – констатувала факт Лєночка. – Ні, подружко, так діла не буде! Поспілкуємося краще про щось приємніше. А про що я зараз вигадаю.
– Ну, що тут придумувати? Мабуть, досить говорити про мене. Розкажи краще, як ти поживаєш, бо не бачилися уже чимало. А про мене ще встигнемо набазікатися.
– Добре, я розкажу, що новенького відбулося у моєму існуванні, але ти головне не сумуй, бо яка ж із цієї розмови зустріч вийде, якщо кожен буде думати про своє, та ще й не дуже приємне.
– Все! Я уже перемикаюся на приємне. Думки залишимо до кращих часів.
– У мене новий партнер з бізнесу. Ну, пам’ятаєш, я тобі розповідала?
– Так-так, він тобі подобається.
– Мабуть, так. Цей Володимир такий інтелігент, що в такого важко не закохатися. І, здається, я йому теж подобаюся. Він намагається до мене залицятися: квіти, компліменти, кафешки, ресторани – і, либонь, мені це лестить. Не знаю чому, але цей джентльмен припав мені до душі.
– То чому ж ти вагаєшся? Тим більше, що симпатія взаємна.
– Не знаю... Я звикла бути самостійною і не люблю залежати від чоловіків. Єдиний покровитель мого серця – це син Даниїл.
– Але ж, Олено, не завжди бути самотній. Діти виростають та вилітають із гніздечка, як птахи, а ми залишаємося самотніми.
– Нехай навіть так, Маринко, зате ніхто не буде знущатися, прогулювати кошти зароблені твоєю працею та не смердітиме перегаром. Ти пробач за таку відвертість, але твій Сергій не виняток з правил, а швидше його прямий доказ. Ти прости мене, але я це говорю навіть при всій повазі до вас як до щасливої родити. І, мабуть, причина того, що я не маю постійних стосунків це через те, що відносини з Єгором мене провчили та навчили на все моє подальше життя, тому зараз я просто боюся обпектися через те, що довірюся чоловікові. Я не можу так легко довіряти сильній статі людства. Та ще й, окрім цього, майже весь час займає робота. Не легко в наш час бути бізнес-вумен.
– Отож-бо й воно, що праця займає весь твій час. Ти пізно лягаєш і рано встаєш, весь твій день розписаний по хвилинах. Ти дивися, подруго, бо можеш вичерпати сили передчасно. Тому добре, що все ж наважилася на співпрацю з іншою людиною і тепер у тебе є партнер із бізнесу, бо самій можна й здохнути біля такої кількості справ.
– Так, хоч зараз маю більше вільних хвилиночок для себе.
– Що я тобі скажу, Лено, а ти уже сама вирішуй як діяти. Якщо у вас симпатія є один до одного, то потрібно брати бика за рози й планувати спільне щасливе сімейне майбутнє, бо роки беруть своє і нам уже не по двадцять літ. Ще рік-два і діти розбіжаться створювати власні сім’ї, а ми залишимося біля розбитого корита.
– Може ти й права. Я обіцяю, що подумаю над твоїми словами, – важко видихнула спантеличена Олена.
– А я, у свою чергу, спробую зробити хоч щось зі своїми відносинами з Сергієм. Якщо це ще можливо, бо так просто не може більше продовжуватися. Я втомилася від таких стосунків, тому думаю, що потрібно сідати за стіл переговорів та вирішувати, що ж ми будемо робити далі.
– Так, у тебе там є над чим працювати.
– Я ще хочу відвідати сьогодні батьків, бо, як зазвичай, часу постійно немає на зустріч. Дім, робота, діти – все, як білка в колесі, бігаю з місця на місце, а на рідненьких хвилиночки вільної не вистачає.
– Мені теж, якщо чесно зізнатися, не вистачає батьків, хоч вони у мене занадто серйозні та вимогливі, але я їх люблю навіть у такому амплуа, бо я їхня кров і вік тут ролі не грає. Для батьків завжди діти залишаються дітьми, а для дітей завжди є найкращими їхні батьки, якими б вони не були.
– Добре, проблеми залишмо на потім, бо вони від нас точно нікуди не подінуться, якщо їх не вирішувати, тому розкажи краще, що новенького у цьому моєму містечку дитинства. Хто одружився, а хто навпаки?
І полилися розмови пліток заповнені згадками та приємностями в перемішку з ароматом чаю та смаком смаколиків. Дві подруги, нарешті, зустрілися для того, аби набазікатися до не хочу.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!