1. Свій-чужий (частина 2).

– Ну все, гаразд, забудьмо про цю історію. Нас уже давно зачекалися твої батьки, поки ми тут баляндраси справляли. Негоже спізнюватися в день заручин, правда ж? – намагався перевести тему, хоч Марина не йшло з голови.
– Ну, це вирішувати тобі. Тільки мама мене точно приб’є, бо всі смаколики, мабуть, уже давно остигли. А вона ж так старалася, готуючи їх.
– Тоді мерщій пішли. Не хочеться розчаровувати батьків при першій зустрічі.
Пара додала ходу. І уже за декілька хвилин зникла за рогом, звернувши на сусідню вулицю.

Жінка покинула молодих людей, які весело гомоніли уже не звертаючи уваги на стривожену та окутану розпачем леді, що почувала себе ні в сих ні в тих від пережитого дійства. Почвалала куди-інде, якомога далі від їхніх очей.
Мандаринки для Маринки, що можна вигадати краще, аніж те, що вигадало саме життя? Нам залишається лише поєднувати, асоціювати, мріяти, комбінувати – але із прикрістю розумієш, що ми не створюємо нічого нового. Модуляція чи моделювання уже існуючого – це не є створення чогось нового, а лише його удосконалення в кращому випадну, бо іноді буває і навпаки.
Час лине у далечінь, але куди й навіщо? У долі  все розписано, мов карта, що зібрана у часові хвилини чи компас, який вказує відстань до результату. І ти повір мені мерщій, щосили, бо лише ти знайдеш у собі волю прожити, пройти, переплести її за позначками чи навпростець, як океан незгод буремний запал. Але ти тільки пам’ятай, життя настільки терниста доріжка, наскільки ти сам її такою зробиш.
Думки, ідеї, події – усе це накопичується із такою швидкістю, що й годі було б уявити таку швидкоплинність. Коли Марина вийшла зі свого будинку та приїхала до сусіднього містечка, щоб зустрітися із подругою. Давно обіцяла та все якось часу не вистачало. Обмаль його, як зазвичай. Ми часто не можемо вділити трішки вільненьких хвилиночок для дорогих серцю людей, а потім шкодуємо про це протягом усього життя. Не встигаємо зробити чимало важливого. Ну і хто в цьому винен? Звичайно, тільки ми! Час для всіх один, люди різні й використовують його кожен по-своєму. Нам просто не вистачає однієї хвилини, години чи миті, щоб сказати: ЯК Я ТЕБЕ КОХАЮ!!! МЕНІ НЕ БАЙДУЖЕ, ЩО З ТОБОЮ БУДЕ ЗАВТРА!!! ТИ МЕНІ ПОТРІБНА(ИЙ)!!! Я РАДІЮ З ТОГО, ЩО ТИ У МЕНЕ Є!!! Нам просто не вистачає слів, часу чи духу, щоб проговорити їх у голос. Люди, говоріть один з одним, ніхто не полюбить нас за думки.
У мисленнях ми можемо багато собі навигадувати, але слід знати, що ніхто не запам’ятає тебе тільки за те, що ти думаєш. У людства немає здібностей читати чужі вимисли. Потрібно діяти!!! Або хоча б не мовчати, бо це найгірше, що можна зробити. Ми, дійсно, не знаємо, що буде з кожним із нас завтра. Тому маємо жити сьогодні, тут і зараз. Щоб рідні, друзі та й просто знайомі чи незнайомці – усі могли з гордістю промовити: “А я її знаю чи хотів би познайомитися, бо ця людина одне з кращого, що коли-небудь могло бути у цьому житті. Дякую, що такі особистості серед нас”.
Ось і Марина, нарешті, вирішила вийти в люди, бо не все ж над зошитами та книгами скніти, пора білий світ побачити. Все ж потрібно перестати годувати обіцянками подругу і врешті-решт зустрітися та потеревенити про своє – жіноче. Не бачила її уже давненько. Робота забирає життя, але куди подітися? Від призвання не втекти. Ще з дитинства любила всіх поучати й научати, от і маю – одним словом “вчителька”.
Тільки не все так просто, як може здатися на перший погляд. Ми живемо, щоб потрапляти іноді у найсмішніші й не дуже ситуації. Можливо, аби Марина не згодилася на зустріч саме сьогодні, то ніколи подібного з нею не трапилося. Тоді б ніколи вона не познайомилася із цим юнаком. Але ж ні, угараздило опинитися у непотрібний час у непотрібному місці. Спромоглася ж померти морально саме сьогодні. Чи, навпаки, так мало статися? Доля недаремно знайомить нас з іншими людьми. І деякі з них залишаються у наших серцях назавжди, а всі інші йдуть так, як і прийшли, нібито у кіно масовка. Подруга сама того не хочучи частенько втягує Марину в якісь нестандартні ситуації. Все норовить кудись влипнути зі своїми вибриками, а ти потім розхльобуй. Тільки, як на диво, цього разу не Олена втрапила в пастку долі, а Марина. З усією своєю правильністю та відвертістю. І кому вона потрібна в наш час, закрий тихенько рот і мовчи, від гріха подалі, так ні!!! Жінка картає себе за те, що трапилося: “І навіщо я тільки погодилася на цю зустріч! Знала ж, що кудись встрягну та ще й дома справ до біса. І що ж це я собі думала?! Нічого по житті не встигаю, а тут розважатися здумалося! От і маю. Оце я видала на ура”.
Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя. Ми завжди не розуміємо, що та чого саме бажаємо від інших людей.
Злість переповнює почуття безнадійності, бо ми нехтуємо найцікавішим заради другорядних речей, які, як наслідок, є нічим іншим, тільки безоднею непотребу.
“Причепилася до молодого чоловіка ні з того ні з сього. Вигадала собі, якісь дурниці та й годі. І що ж я тільки собі думала? Якась, взагалі, не сповна розуму. Дивна я сьогодні, й почуваюся повною дурепою. Ну то ж пропусти мимо очей цього хлопчика. Нехай іде з Богом, а потім, коли повернулася додому, то запитала б Стаса, що він робив у Христигороді. Так ні, дурна моя голова. Я вирішила дізнатися все й зразу. Хотіла вияснити все на місці, тому просто накинулася на юнака з дурнуватими запитаннями, як грім у ясну днину. Та ще і яка вперта. Усе на своєму наполягаю і діла мені немає до думки знайомого-незнайомця. Завжди звикла всі справи доводити до логічного завершення. Але цього разу зробила помилку. А можна було подумати й все вирішити на раз-два. Треба було просто передзвонити синові й запитати, що ж він наразі поробляє і де знаходиться, тоді не прийшлося б виправдовуватися перед молодими людьми. – Марина сварила сама себе за необдуманий крок. Не любить просити у когось пробачення. Це не в її стилі. Вона ж “завжди” права. – Я як завжди така неприступна, одним словом “вчителька”. Всі звикли мене так називати, може й через те я така, щоб не втратити цей статус. А тут показала себе не з кращого боку, як корова на льоду послизнулася і впала. Що ж ніколи не очікувала від себе такого фіаско. Оце видала на ура!” – не знала кого хаяти у таких неприємних обставинах. Угараздило ж так осоромитися в рідному місті.
Але на серці чомусь було настільки бридко та огидно, що здавалося, неначе щойно втратила щось настільки рідне й дороге, щось таке, за щоб змогла б, мабуть, віддати власне життя. Щось ніби відірвалося та пішло у бездну невідомості. Але що ж сталося не розуміла. Не могла збагнути, чому цей хлопчина привернув до себе увагу саме її. Материнське серце відчуває неладне. Душа не на своєму місці, чомусь бентежиться здогадами, бо не зовнішність юнака є тривогою Марини, а щось набагато більше. І це щось не дає ніяк прийти до тями. Роз’їдає жінку, починаючи із самісінького єства душі, серця та розуму. Невідомість затьмарила розуміння. Ця тривога усе знає і може з легкістю та впевненістю про свою безкарність розповісти правду. Про яку Марина боїться говорити в голос.
Тільки що ж тут розповідати, якщо жінка й сама все знає. Здогадується, що цей Олександр є не проста випадковість на життєвому шляху. Марина добряче пам’ятає той день, коли стала матір’ю. Спогад викарбувався у пам’яті на все життя. Мабуть, через це більше й не народжувала. У наш час завдяки деяким лікарям назавжди відпадає бажання відчувати насолоду материнства. От і Марина після важких пологів більше не наважилася на наступні. Та, мабуть, після такого жаху чимало батьків позбавлять себе радощів народження та виховання декількох нащадків. На жаль, нашим оберігачем здоров’я занадто мало платять для того, щоб вони боролися за життя населення. Тому й існує традиція вдячності, яка й розбещує їх. Прикро, що наша держава не в змозі оплатити послуги працівників так, щоб у них не було потреби брати хабарі й не занапащати існування людей.
“Що пояснювати? Кому розповісти? До кого ж за порадою звернутися? І як жити далі, знаючи, що твоя помилка, можливо, є не просто збігом обставин? Ми часто-густо помиляємося, але кожна наша помилка стає висновком для інших людей. Чи краще буде удати, що нічого не трапилося та йти по життю як раніше? Чи, навпаки, згадати той злощасний день, коли втратила одного з синів? Сісти та обмізкувати уже зі здоровим та чистим сприйняттям. Ну як же мені пережити переживання після цієї зустрічі, яка перестріла мене, як вовк у лісі, трапилася в такий незвичний час та у нестандартному місці? Вона з’явилася зненацька та вбила мене сьогодні.
“І врешті-решт як дізнатися правду? Як з’ясувати чи я помилилася? – Марина ніяк не могла заспокоїтися, хвилювання переповнювали, розум вів боротьбу з емоціями. – Чи може... страшно навіть подумати про це... Чи може цей юнак є моїм сином?! Як сильно мене роздирають здогади... У голові рояться страхітливі думки. Минуле накриває з головою, немов ковдра, але не для того, щоб зігрітися... задихнутися. Якщо я маю рацію, то що ж мені робити зі своєю правдою? Як жити з таким тягарем?” – у голові, як бджоли у вулику чи шершні на квітах у вересневу пору, роїлося безліч думок. Марина затерзала себе думками. Нерозуміння накривали хвилею переживань, а як викарабкатися з-під цієї багатотонної навали, неначе коли накриває хвиля океану і тисне тягарем води, тоді водойма й з красивої місцини перетворюється на небезпечне річище.
...Запитання за питанням і так до безкінечності. Що не думка, то біла пляма недосказаностей і невизначеності. Події у пологовому будинку, що сталися десятого липня тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року виникали в пам’яті так, неначебто вони відбулися лише вчора, але основного, чогось незвичного, що було того дня, Марина не пригадує. Багато води утекло з того часу. Та й про яку звичність можна говорити, якщо у пологах її не існує. Для породіллі незвично все й не думається в такий час про підступи з боку персоналу. Тим більше Марині, у якої все було проплачено і домовлено наперед. Ніякої біди не повинно було трапитися.
Після знайомства з цим чоловіком, уже тоді знала напевно та добре розуміла, що не все так просто і це лише початок. Знала, що не зможе далі існувати, якщо не знатиме правди. Здогади просто її з’їдять. Потрібно за всяку ціну хоча б спробувати дізнатися, хоч крихточку правди з цієї буханки хліба. Але ніц, не все так просто. Час сплив і щоб його надолужити потрібно перевернути з ніг на голову не одне життя в пошуках істини. Воно того варте. Бо як жити не знаючи її [правди]. Кисла й солодка, як мандарини. Без тієї пригорщі кислоти ми ні туди ні сюди. Без цього наше життя пусте й не цікаве. Як кажуть люди: “Якщо про тебе не говорять, то ти нікому не потрібен, а це найгірше, що може бути!!!” І я дотримуюся цієї думки.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?