ІІ розділ 2015 рік. 1. Свій-чужий.

ІІ розділ
2015 рік.
1. Свій-чужий.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
– Сину, що ти таке говориш? – жінка не могла зрозуміти, що коїться, як може її дитина бути, насправді, не тим, кого вона бачить у цей час перед собою.
– Повторюю Вам у сотий раз! Я не Ваш син і Вас знать не знаю! Ти подивися причепилася, як п’явка, і не вгамувати! – у чоловіка вирвалося в голос, хоч він не мав наміру озвучувати це. Не завжди потрібно говорити те, що думаєш, але завжди потрібно добре думати, що говориш. Як то кажуть: “Сім разів відміряй і лише потім один раз відріж!” Так і в розмові: обдумай, а потім говори.
– Жіночко, я, взагалі, приїхав до цього провінційного містечка, лише для знайомства із батьками коханої Ярослави, – хлопець намагався втихомирити свої емоції, щоб якомога логічніше та швидше пояснити цій леді, що він не той, за кого вона його сприймає. Що вона помилилася і це безглузда випадковість. Але Марину уже було не зупинити:
– Про що ти таке патякаєш, Стасе?! Яка Ярослава?! Я тобі зараз дам всяких там наречених! Вигадав таке. У тебе Ірочка є і скоро весілля! А він, подивися, вирішив дівчину зганьбити! Зараз же повертайся додому та візьми себе в руки. Якщо посварився з Іринкою, то будь чоловіком і візьми ініціативу примирення на себе. Іра хороша дівчина, як не крути, тобі з нею дійсно пощастило, – жінка намагалася наставити на путь праведний єдиного синочка. – Різне буває у закоханих, тим більше у сучасний час живемо – час розпусти та боротьби. Ще трохи й здається, що знов повернемося в епоху палеоліту. Так і не встигнувши із неї вибратися. І куди котиться людство, що ж буде зі світом? Все настільки змінюється, що просто не знаєш, що ж на тебе очікує за рогом.
У Олександра уже не було сили стримувати лють. Розпач брав гору. Чоловік не знав, як ще пояснити жінці, що вона обізналася й він не Станіслав і ніколи ним не був, та, взагалі, перший раз про такого чує. Халепа у нього така вперше. Про ніяку Ірину, а тим паче про весілля ні сном ні духом не знає. Але єдине, що зуміло вислизнути з юнацьких вуст – це не зовсім культурна фраза, як для ввічливої молодої особистості:
– Без мене мене женили, називається! Зашибісь!
– Я скільки разів тобі казала не висловлюватися такими словечками! Ти ж син вчительки й маєш дотримуватися статусу, якого я досягла власним важким зусиллям. Вчи-вчи його і все одно одні двійки. Я його виховую, а він мені каже слова-паразити “зашибісь”. Ось батькові скажу, щоб провів з тобою виховну роботу. Але про що тут говорити, якщо толку з неї ніякого, бо який батько, такий син, яка хата, такий тин, – тільки махнула рукою. – У нього весілля на носі, а він по дівках швендяє. Оце виховала на свою голівоньку. А так і не скажеш, що зможе вчинити таку дурість. І як ти докотився до обману? – Марина не могла ніяк вгамуватися, бо в її голові увімкнулася “вчителька”, а якщо, не дай Боже, таке траплялося, тоді тримайтеся, бо буде гаряче кожному. Називається “Фантом збунтував”.
Сашко стояв трохи збентежений та наляканий. Бо, по-перше, він, м’яко кажучи, просто не розумів, чого хоче ця жінка? Хто вона така і як її позбутися? Пристала, як банний лист. А по-друге, якщо зараз прийде Ярослава, яка має з хвилини на хвилину з’явитися перед випадковими зустрічними. Як тоді пояснити, хто ця божевільна і все, що вона верзе є, насправді, чистої води вигадка. І він не знає ніякого Стаса, а тим більше Ірини. Розмірковував, що ж йому робити з цим усім, але марно.
Марина не втихомирюється, усе Стасом називає. У голові жінки, ніби запаморочення.
Ярослава не змусила на себе довго чекати. З вулиці, що вела із центру міста, йшла рудоволоса красуня із зеленими очима та посмішкою хитрущої-прехутрущої лисички-сестрички. На зріст приблизно метр сімдесят, а може чуть нище. Дівчина випроміннювала світло. Волоссям грався вітер-бешкетник.
Марина ще здалеку запримітила дівчисько, але оскільки вона не мала до неї ніякого інтересу, то й говорити що-небудь хлопцеві не було ніякого сенсу. Та й проблема у них зовсім інша, а не якась дівчинина. І лише коли панночка тихо підкралася до чоловіка, який називав себе Олександром, та затулила його очі своїми тендітними пальчиками із красивими охайними нігтиками. Саме тоді Марина зрозуміла, хто постав перед ними.
Саша теж здригнувся від несподіванки, тільки-но його очі занурилися в темряву, через тендітні рученята коханої.
– Ярославо – це ти? Я вгадав?! – з посмішкою констатував свій здогад хлопець.
– Так, Сашо, це я! А хто ж може бути ще? – тоненьким голосочком та зі сміхом запитала дівчина. Чмокнула парубка в щічку.
Молода пара не зважала на жінку, здавалося. Але це тільки таке враження склалося на перший погляд, бо Сашко тривожиться, яких обертів може набрати ця незрозуміла історія далі. Чи поставить Ясочка себе на його місце? Чи повірить в те, що він говорить правду? Чи не стане на бік цієї божевільної? Хлопець боїться втратити кохану, через якусь безглузду плутанину. У Ярослави такий характер, хто знає, який коник вона викине цього разу? Стратить чи порятує? “Вона – то плаче, то скаче!” – так люди кажуть.
– Привіт, моя кохана Ясочко!
– Ой, вибачте, будь ласка, що перериваю вашу розмову. Сашо, познайом мене, будь ласка, з цією жінкою. О, до речі, ви так схожі! – констатувала факт. – Ти не говорив мені, що в тебе у цьому містечку є рідні! – дівчина продовжувала весело белькотати, запитуючи про безглузді речі.
Марина ошелешено гледіла на закохану парочку і ніяк не могла збагнути, як так може помилятися, адже хлопець, як дві краплі води, схожий на її сина Станіслава. Що ж з нею коїться, якщо вона не в змозі розпізнати свого сина?
Чоловік вирішив взяти ініціативу в свої руки, перед тим, як пояснювати розпочне Марина. Побоювався реакції нареченої. А головне, щоб ця жіночка не розпочала нічого говорити про якусь Ірину. Бо тоді, взагалі, йому буде гаплик. Не хочеться у відносинах породжувати сумніви.
– Ярославко, ти тільки уяви собі. Ця жінка перестріла мене ось на цьому вокзалі та стверджує, що я її син Станіслав. Якась повна небилиця. Воно купи не тримається. Як так може бути?
– Моє ім’я Марина. Так, я справді це говорю! – втрутилася леді.
Хлопець продовжив виправдовуватися так, ніби муха тільки що пролетіла, а не заговорила жінка, хоч ім’я все ж запам’ятав.
– Так от, Марина каже, що я зараз маю бути в іншому місті та виконувати якусь роботу. А я, як дурень, не можу ніяк пояснити їй, що я ніякий не Стас, що мене звуть Олександр, а прізвище Іванничук і проживаю у місті Києві, а в цьому містечку вперше та майже випадково. Якщо б не ти, то, мабуть, не знав би про його існування. Як добре, що ти у мене є. Звичайно, якщо сподобаюся твоїм батькам, то обов’язково буду навідуватися у цю місцину частіше. А якщо ні, то й ні.
– Не кажи так. Я впевнена в тому, що ти на всі сто відсотків сподобаєшся моїй родині. А із цією ситуацією ми зараз потихеньку розберемося.
– Я в тебе вірю! – Олександр притулився до дівчиноньки та обійняв її з такою ніжністю, здавалося, що вона зараз просто задихнеться від таких пестощів, але це станеться із щасливим та замріяним обличчям. Кохання у серцях переповнюють душі цих двох летючих ангелів, що здолають усе на своєму шляху заради кохання. Якщо глянути, неозброєним оком, на цих двох голубків, то можна з упевненістю сказати, що вони просто створені один для одного, як Інь-Янь, дві половинки одного цілого, що доповнюють одне одного. У них можуть вийти красиві діти.
Яся зиркнула на жінку, а потім перевела погляд на чоловіка та сміючись сказала:
– Я бачу, що ти, Олександре, взагалі ніби мала дитиночка, не в змозі розв’язати таку банальну та легку ситуацію. А ще вихвалявся, що задачі тямиш вирішувати, – глузує з парубка.
– Я, а що я?! Задачі це одне, а тут зовсім інше. Добре-добре, здаюся, – кидає понуро, бо діватися нікуди.
Марина та Олександр дивилися на дівчину збентежено, бо ні один із них на той час не бачив правильного та легкого виходу із не дуже приємної ситуації. Тим більше, що всім присутнім набридла ця смуга нерозуміння одне одного й у кожного з них є набагато важливіші завдання.
– Сашо, у тебе ж із собою паспорт є? – чи то запитала, чи стверджувала Ярослава.
– О, точно. І як я міг про нього забути? – хлопець ляснув себе долонею по обличчю, так ніби прокинувся від сну і намагався зібрати всі думки до купи. А потім взявся нишпорити по кишенях своєї куртки, шукаючи документ-порятунок. Вітряна голова навіть не думає, що грабіжники найчастіше такі кишені й чистять. А тоді шукай вітру в полі.
Марина із завмиранням серця чекала на вирішення конфлікту, хоч ще з самісінького початку могла залишити все як є. Попросити пробачення, сказати, що помилилася та піти звідти якомога далі і якнайшвидше, але чи змогла б вона тоді легко жити з цим, беззаперечно дивитися кожнісінького дня синові вічі й при цьому не підозрювати свого найріднішого хлопчика у всіх смертних гріхах? Чи змогла б жити із таким тягарем на душі, знаючи, що він їй збрихав? Що сплюндрував серце матері, а насправді, був безневинним у тому, у що його нарекли. Тільки, на щастя, Марина зовсім не така особистість, щоб залишати усе на самоплин або незавершеним. І нехай хоч небо на голову звалиться, а вона все рівно доб’ється правди. Це основна риса характеру сильних людей. А якщо все ж питання стане не втішне для неї, то лише тоді попросить вибачення та зникне з очей суперників. А так і у вогонь і в воду. Скрізь переможець. Вчителька з двадцятирічним робочим стажем нічого так просто не залишає, така вже її сутність або натура, так звикли говорити деякі людоньки. Досягнути всього й зразу і це все стосується всіх справ.
– Ось, дивіться, це мій паспорт! – чоловік, нарешті, знайшов документ у внутрішній кишені осінньої куртки. Розгорнув першу сторінку та протягнув жінці.
Марина прочитала майже пошепки:
– Іванничук Олександр Олегович. Дата народження: 10 липня 1995 р.
– Отож, бачите, я ніякий не Станіслав. Я Іванничук Олександр Олегович, 1995 року народження! – юнак прочитав у голос, ніби леді розучилася розпізнавати літери.
– Уже бачу... – Марина розгублено повернула документ власнику. Ошелешено та збурено дивилася на хлопця. Тіло трясло, як від випадкової зустрічі зі злим псом, що от-от на неї кинеться у пошуках крові. На радість цього не трапилося.
– Ви подивіться, яка у мене кмітлива Ясочка. Відразу зметикувала, як вирішити наше непорозуміння! Без неї ми ще довго, мабуть, бігали один за одним, граючи доганялки! – уже бадьоріше з усмішкою полегкості сказав Сашко. Ніби льодяна брила злетіла з голови.
– Прости мені, синочку! Я зовсім не хотіла, щоб так сталося! Просто сама не знаю, як так могла помилитися! – розгублено сказала Марина та уже намірилася йти. Шок не давав оговтатися. Як же ж це могло статися?
Хлопець зупинив її словами:
– І Ви на мене зла не тримайте. Я просто не очікував такої події у своєму житті. До побачення.
Жінка озирнулася. Ніяково посміхнулася ледь помітно кутиками губ. Додала поклавши свою руку на плече чоловіка:
– До зустрічі, сину! До зустрічі, Олександре! Нехай береже тебе Бог і тебе, Ярославо, також! – повернулася та швидко, як від пожежі, пішла якнайдалі від молодих людей. Марина почимчикувала геть. У голові паморочилося, а у вухах невимовно шуміло. Тіло забороняло будь про що думати, ніби лихоманило.