5. Друга зустріч з Оленою.Вересень 2000 року.

5. Друга зустріч з Оленою.
Вересень 2000 року.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Гуляючи по парку Марина запримітила давню знайому. Радості не було меж.
“Як добре, що люди не завжди роблять те, про що говорять?” – чи не вперше жінка раділа такій нестримності чесності слова, підійшовши ближче з посмішкою промовила:
– О, привіт! – Марина палала від приємності, що побачила цю дівчину вдруге. Бо з того часу, як дівчинонька збиралася покінчити життя самогубством промайнуло уже добрячих років з п’ять. Радісно все ж бачити цю людину живою й здоровою.
– Привіт, – весело відповіла леді та посміхнулася у відповідь.
– Як твої справи? Ти пробач, що тоді я не подала тобі руку допомоги та не порадила нічого путнього. Ти мене просто спантеличила своїм зізнанням. Понад п’ять років назад, ти пам’ятаєш? Якщо чесно, то я просто не мала права радити тобі що-небудь, бо кожен сам має вибирати як і з ким йому прожити своє життя. Тепер я мушу запитати, чи ти пам’ятаєш мене? – Марина виправдовувала себе.
– Так, я пригадую тебе. Ми разом лежали у відділі патології? У тебе мала народитися двійня? – не зрозуміло, чи то стверджували, чи запитувала дівчина.
Марина все ж вирішила відповісти:
– Так, це я. Хоч, чесно кажучи, я ще й досі не пригадую тебе в лікарні зі мною. Може, плутанина яка вийшла, чи що? Але я дуже добре пам’ятаю нашу розмову, що трапилася біля магазину.
– Пробач, я не запам’ятала твого імені? – дівчина відповіла запитанням на запитання.
– Марина, – жінка перебирала в голові нескінченну кількість імен.
– А я Олена. – Ледь чутно прозвучало.
– От і познайомилися вдруге. – Підсумувала вище сказане.
– Так, дійсно, я теж дуже добре пам’ятаю той день. І, мабуть, він викарбуваний у моїй душі назавжди. Важко звичайно згадувати ті пекельні дні мого життя. – Замислено та з журбою в голосі відповіла пані.
– Я ще раз перепрошую, що не підтримала тебе. – Марина розкаювалася за те, що чи то байдужість, чи паніка неочікуваності події, змусили не спромогтися вичавити хоч декілька слів чи вчинків, для допомоги Олені.
– Не зважай, усе добре. – Лєна сказала так, ніби це просто листочок відвалився з дерева, бо надворі осінь і так треба. – Я сильна, тому впоралася з усім самостійно. День нашої першої зустрічі змусив переоцінити моє життя. Збагнути, що живу я нікчемно. І перед тим, як лізти у мертву петлю, я задумалася над тим, на кого залишиться моє дитяточко? З ким буде мій синочок? Важко було почати все з чистенького листочка, але я сильна.
– Перепрошую, що перериваю твою розповідь, але я пропоную зазирнути до кафе та поговорити уже з горнятком кави. Як тобі така пропозиція? – запропонувала Марина. – Якщо ти, звичайно, нікуди не поспішаєш?
– Від смачнючої кави я теж не відмовлюся, тому приймаю твою пропозицію із задоволенням. І, на щастя, я сьогодні нікуди не поспішаю.
Жінки перемістилися до найближчої кав’ярні й уже з чашечкою кави продовжили свою не хитру бесіду. Вирішили познайомитися якомога ближче, щоб, нарешті, поставити всі крапки над “І”.
– Розкажи, будь ласка, як ти виплуталася з цього глухого кута? – із цікавістю запитала Марина.
– Як кажуть мудрі люди: “Безвихідних ситуацій не буває, а є тільки ліниві особистості!” – ось і я вирішила діяти за цим принципом. Все з’ясувалося дуже просто, майже саме собою. Пам’ятаєш, Марино, ти сказала, що вихід є із будь-якої ситуації – було б тільки бажання.
– Не знаю, може я щось подібне й казала. Уже точно не пригадаю.
– Саме так ти й сказала. Через те я вирішила дотриматися поради, бо, й насправді, безнадійних ситуацій немає, а є лише маленькі, дрібненькі людиноньки, які не хочуть розв’язувати головоломки життя.
– Ну і як ти вирішила свої плачевні проблеми? – Марину заїдала цікавість, але намагалася не подавати вигляд.
– Все сталося, напрочуд, просто й незвично. А головне, я усвідомила це раніше, ніж натягнула мотузку на свою тендітну шию та вибила з-під ніг табуретку. Добре, що подумала про це швидше, аніж вчинила дурницю, при якій до раю не пускають точно. Мене просто мене врятувала справа випадку? Перед смертю з’явилося бажання встелити тріумфальне місце газетами. Малий був на той час у мами. Я говорила їй, що у нас все добре, з чоловіком живемо душа в душу, як то кажуть. Просто батьки у мене таких принципів, що, мабуть, не зрозуміють цього. Я не знала, як повідомити про те, що він виявився звичайнісіньким наркоманом. І навчання я покинула даремно, бо Єгор пальця ламаного не коштував. Вони цього не зрозуміють, а будуть, навпаки, очікувати від своєї золотої дитини найкращих та найцінніших вчинків. Але що я могла їм сказати? Права на помилку в мене просто не було. Коли ми тільки розпочали зустрічатися з Єгором, тоді він був перспективним юнаком. Життя у нього було веселе, от і мене затягнуло разом з ним. Алкоголь став звичним ділом, і нічого поганого в цьому ніхто з нас не вбачав. Тільки я не знала, що він уже давно сидить на голці. Наркоманія опанувала наше життя. Ні-ні, ти не подумай, я не кололася. Навіть не було бажання спробувати.
– А коли ти дізналася, що він влип по самісінькі вуха в це, то щось намагалася вдіяти, аби хоч якось зарадити? – перебила розповідь Марина.
– Так. Але що я могла, якщо й сама стала майже алкоголіком? Це й так дивно, що в такої матері народився здоровенький синочок. Єдине в чому мені пощастило, то це те, що я не піддалася на вмовляння Єгора спробувати наркоту. Не знаю, що мене зупинило. Тільки після такої відмови моє життя перетворилося на невідомо що. Він почав піднімати на мене руку. Кожна чоловікова ломка завершувалася побоїщем для мене. Так ніби коханий мстив за те, що йому так зле, а мені ні.
– А батьки? Що вони не допомогли б тобі у такій ситуації?
– Звичайно, ні. Ображаються. Я зробила свій вибір і права на повернення на той час у мене не було. Принаймні я так думала. Я тільки того дня вперше за три роки попрохав маму про допомогу. Попросила побути з онуком. Сподівалася, що вона, хоч в останнє виконає моє прохання. Але на велике чудо очікувати не прийшлося, бо мати чітко дала зрозуміти, що у мене є не більше ніж година.
– Навіщо тобі це було потрібно?
– Я сама для себе вже все вирішила. Жити не було для чого. Коли зашморг і табуретка уже були готові, я розгортала та стелила газети на підлогу. І тут мені під руку потрапила стаття з історії життя жінки, над якою протягом десяти років знущався чоловік, а втекти не було куди. І вона врешті-решт наважилася... Позичила у знайомих грошей та забравши двох діточок, винайняли квартиру та втекла від деспота. Потім, коли знайшла роботу – змогла повноцінно забезпечити свою родину. Вона стала бізнес-вумен, і створила Фонд, у якому допомогають жінкам, що страждають він домашнього насилля.
У цьому закладі жінкам дозволяють пожити протягом трьох місяців, а за цей час дирекція Фонду допомагає працевлаштувати та забезпечує безпеку постраждалим. От на основі цієї статті в мене прибігла у голові думка, що я можу позбавити свого сина не тільки батька, а й матері. У мізках все перемішалося.
У моїй свідомості в одну хвилину все перевернулося і я чітко уже знала, що буду робити. Відірвала аркуш газети, на якому зазначена адреса фонду. І тут мої переживання перервав голос за спиною закайфованого чоловіка.
– Що тобі жити набридло? Ну якщо так, то я можу тебе повісити. Допомогти, так би мовити.
“От, блін. І де він тут взявся?” – подумала жінка, а потім неочікувано навіть для самої себе, сказала:
– Ні, ти помиляєшся. Це, взагалі-то, для тебе все так красиво підготувала. Після такого висловлення я якомога швидше вийшла з квартири, щоб не зміг опам’ятатися, бо тоді б за свої словечка точно поплатилася б. Ось так я з дитиною врятувалася у Фонді захисту постраждалих від сімейного насилля. Саме в цій спілці мені допомогли. Зараз я сама можу подати руку допомогу кому забажаю. Головне – це не опускати руки й боротися до кінця.
– А Єгор так і залишився?.. З носом, як то кажуть? Самотнім наркоманом?
– Ні. З ним все набагато гірше, на жаль. Я коли робила вішальницю, то аж ніяк не здогадувалася, що нею скористається коханий. Я ж тоді просто пожартувала, а як виявилося, як у воду дивилася. Кохання – штука непередбачувана: від щасливого висотування емоцій до негативного перебігу подій – у нас всього декілька сходинок. Єгор не зміг перебороти ломок, тому вибрав найлегший спосіб для позбавлення всіх проблем, принаймні він так вважав.
– А ти як про все дізналася?
– Все дуже просто. Сказали у Фонді, бо перш ніж почати, хоч якісь дії щодо допомоги нещасним жінкам. Люди з великим досвідом роботи психолога йдуть та проводять виховні роботи з чоловіками-негідниками. Якщо чесно, то як вони це роблять залишається загадкою, але факт є факт, і вони себе оправдовують, бо є чоловіки, що все ж намагаються виправитися. Я навіть чула, що є сім’ї, які налагоджують відносини.
– Але це велика рідкість, чи не так? – Марина намагалася підтримати розмову.
– Так, це, дійсно, правда. Тільки я щиро вдячна, що такий Фонд існує. Ці люди допомогли мені піднятися з колін і стати тією, ким я є зараз. А на цей час я досить таки не бідна бізнес-вумен. Я рада, що змогла того дня зробити такий крок, що змінив усе моє життя назавжди. А щодо Єгора, то тут усе логічно. До нього прийшли з Фонду і дізналися, що порозмовляти з цією псевдоособистістю уже не вдасться.
– А що сталося з квартирою? Вона була спільно нажитим майном?
– Так, спільно нажите... Все залишилося нам з сином. І уже навіть сліду пам’яті немає від тих подій, які ще недавно змушували майже помирати від побоїв коханого. Тільки чи можна назвати такі відносини коханням? Чи може це чисте почуття бути чимось схожим на це, що було у них з цим чоловіком? Мабуть, ні.
– А зараз ти з кимось зустрічаєшся?
– Та ні, на жаль, я просто не можу себе пересилити. Звичайно, джентльменів упадає за мною чимало, але сили почати відносини спочатку не можу наважитися.
– Так, це важко, але потрібно жити далі. Не всі ж чоловіки такі, як був Єгор.
– Ти права. Я намагаюся і це уже перший крок до перемоги.
– Головне – не здаватися.
– Ой! – Олена зиркнула заклопотано на годинник й зібралася йти вирішувати ділові справи. – Пробач, але мені уже час. Я рада з тобою поспілкуватися і сподіваюся на зустріч знов. Ось моя візитка. Телефонуй і ми обов’язково будемо підтримувати дружні відносини.
Олена залишила візитку подрузі та мерщій побігла до автівки, що непорушно припаркована на стоянці.
Так, це була зовсім інша жінка. Не та убога нещасна дівчинина, що не знала, як їй жити далі, а у голові лише бажання залити своє горе алкоголем.
Цю леді просто не впізнати. Діловий костюм, туфлі від брендового виробника, а про сумочку я взагалі мовчу. На візитівці прочитала назву: “Мережа магазинів хутра та взуття “Аделіна”. Ласкаво просимо. У нас завжди є те, що потрібно саме Вам”. Ось такою Марина зустріла Олену. Як добре, що в людей вистачає сили та наснаги почати все спочатку.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!