4. Перша зустріч з Оленою.Березень 1996 рік.

4. Перша зустріч з Оленою.
Березень 1996 рік.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
“Сьогодні погожий день і нічого поганого, сподіваюся, не трапиться, – подумала Марина. – Зранку разом з ранішнім сонечком у моє вікно завітали горобці. Це хороша звістка, бо якщо птахи б’ються у вікно до обіду, то новина буде приємною, а якщо після – недоброю”. – Подумала жінка, згадавши давні прикмети. – І чому такі думки залишаються в пам’яті? Щось інше навряд чи пригадала б, а прикмети тут як тут і кликати їх немає потреби із книжкової полиці, що зберігаються в нашій бібліотеці мозку. Самі до голівоньки лізуть, бо їм аби куди припнутися.
На повітрі весело виспівують птахи, й сонце, як шалене, збагачує своїми промінцями людство. А пташина весело билися у моє вікно. Я з посмішкою підійшла до них та зазирнула через скло. Горобчики покружляли та дзенькнувши ще декілька разів у прозорий матеріал, а потім легко змахнули крильцями, подалися у вись і так само жваво заметушилися у повітрі. Так ніби весну закликали якомога швидше подарувати тепло.
Такого барвистого дня  ну просто гріх не вийти на вулицю, щоб вдихнути прохолодне чисте повітря. От і я зібрала сина та подалася у пошуках пригод до магазину. Ну чому ж сидіти вдома, якщо погожа днина манить красою вічності. Але як виявилося, що не все так просто, як може здатися на перший погляд.
Підійшовши до магазину я протягнула руку, щоб відчинити двері, які ведуть до теплого та затишного приміщення. Тільки відкрити їх не встигла, бо із дверей виходила дівчина моїх років, про це я зауважила пізніше.
Леді вийшовши з магазину не дала мені можливості зайти.
Зі словами: “О, це ти?!” – вхопила мене за руку. Я в свою чергу стою ні в сих ні в тих. Ми відійшли від дверей, щоб дати іншим покупцям безперешкодно пересуватися.
Дівчина шалено вибила мене з рівноваги. Мені не втямки, хто ж вона і взагалі, що ж хоче від мене?
А та все продовжувала свою казочку:
– Ой, ти що мене не пам’ятаєш?! – весело загомоніла нова знайома. – Нумо пригадай! Ти що, дійсно, не знаєш хто я?!
У моїй голові все рояться безліч знаків питання, як оси в новоспеченому кублі. Я просто не розумію, що ж вона від мене хоче? І врешті-решт, хто це така? Мабуть, з кимось переплутала мене чи що?
– Ну то що? Ти мене зовсім-зовсім не пригадуєш? – дівчина все за своє, як папуга.
– Якщо чесно, ні, я тебе не пам’ятаю! – промовила Марина, а про себе подумала: “Я ще й досі не знаю, що ж вона з мене хоче?”
Дівчина підступилася ближче. Різкий запах алкоголю вдарив у обличчя, як повітряна буря, що віє тобі в лице і здається, що залишилася лише одна миттєвість і тебе назавжди знесе з лиця Землі. І ще після слів “ми разом народжували”, які змусили мене перебрати у голові незліченну кількість облич, що траплялися на моєму життєвому шляху протягом вагітності. А можливо, я помиляюся, бо там багато було вагітних жінок і кожна після пологів змінилася по-своєму. Але, на жаль, її я не могла згадати. Після цієї фрази про пологовий я перевела погляд на її ліву руку. В ній кліщем була прикріплена двох літрова пляшка з пивом. Не пам’ятаю марку виробника, але це не є важливим, бо мама, що має таку малесеньку дитиночку ніколи не буде пити алкоголь та ще й у такій кількості. Від цієї жінки просто нестерпно тхнуло перегаром. Ну як же ж так можна? На твоїх руках маленьке дитя 7-9 місяців. Якщо, насправді, ми народжували разом.
У моїй голові роїлися думки, як таракани в надійній схованці, боячись, щоб не витравив їх ніхто. Особливо для мене такий її стан був, як грім серед ясного неба: “Як народжували?!” Пройшло вже чимало часу після цього. Як так може бути? Тебе ж дома чекає маленька радість, а ти тут, серед білого дня й уже п’янюча в дзю-дзю”.
Насправді, я промовчала. А що говорити? “Хто я така, щоб засуджувати?” – пролунало в моїх мізках.
Дівчина запримітила, що я побачила пляшку з алкоголем.
– О, ні! Ти не те подумала... Це чоловікові. – Вказує на ємність з напоєм.
Така, на перший погляд, розгублена безневинна леді. Намагається заговорити мене різними нісенітницями:
– Ой, а в скільки ти народжувала? Як твої справи?
– ??? – у голові три знаки питання, які не можуть, та й не хочуть дати мені спокій.
– У скільки ти народжувала? – повторила питання жінка.
– У якому сенсі?
– Ну, скільки тобі років було?
Моє здивування немає меж. Я розумію, що не виглядаю на свій вік, але все ж це трішки некоректно, тим більше, що я зовсім не пам’ятаю її, а тут мене викликають на таку відвертість.
– У двадцять три.– А що було ще відповідати незнайомці? Звичайно, моя уява малювала не найкращі варіанти відповіді, але я ж освічена особистість, тому маю бути стриманою та рішучою. Лише наклеєна посмішка виказувала моє лицемірство. Просто не люблю, коли ось так лізуть у душу.
– О, а я думала, що тобі набагато менше.
Невже я маю почепити собі на груди табличку зі справжнім віком? Щоб всі навколо знали, що мені далеко не п’ятнадцять і навіть не вісімнадцять. Намагаюся не робити необдуманих кроків, тому народжувати дуже зарано, точніше, раніше двадцяти, точно не мала навіть у думках.
– Нічого страшного, кожен може помилятися і так буває, що я не виглядаю на свій вік. – З посмішкою сказала я, хоч, насправді, подумала зовсім інше. Завжди відповідаю тільки так на запитання щодо мого віку. Ця тема для мене особлива. Є певні комплекси, але я намагаюся з ними боротися і зробити так, щоб ніхто з перехожих навіть не зміг подумати, що у мене є певні вимоги щодо цієї причини. Моя улюблена цитата: “Нічого страшного. Зате у тридцять я матиму вигляд двадцятип’ятирічної, а то й молодше, і мені буде, й справді, приємно за свою молодість”.
– А, зрозуміло. По що до магазину?
– Ну... за... хліб... – ще одне безглузде запитання, на яке Марині хотілося відповідати найменше.
– А, так. За хлібом, за молочком. – Додала замість мене.
– Так, саме за цим. Може ще щось приглянемо.
Дівчина зі смутком посміхнулася та зробила декілька кроків від мене, опустившись на парочку сходинок, побажала нам із сином успіхів, а потім повернулася й додала:
– А я сьогодні помираю.
У моїй голові як і раніше три знаки питання, мені просто невтямки і я не розумію нічого.
– У якому сенсі? – Марина дивилася на неї великими очима, мабуть, ще ніколи ні на кого так не витріщалася.
– У прямому... Насправді говорю... Я сьогодні вішаюся... – спокійно відповіла Олена. Я пізніше уже дізналася як її ім’я.
– ??? – не могла Марина вичавити із себе й словечка, але через силу запитала: – Чому? Для чого? Яка причина такого рішення? – мене опановує паніка, намагаюся не показувати хвилювання.
Дівчина повернулася та поглянула десь у далечінь, а потім знов звернула свою увагу на мене. Промовила так, ніби хотіла сповідатися перед бентежним рішенням:
– Ти знаєш, у моєму житті таке відбувається... А далі просто почала розповідати свою історію, ніби пункти плану до твору з української мови:
– У мене чоловік наркоман. У дома зараз б’ються вікна (так ніби вони самі можуть битися чи побитися). Я не можу від нього втекти. Що мені робити? Який у мене вихід? – говорить таким голосом, що здається, ніби зараз розплачеться та затопить все навколо солоною зливою і, таким чином, разом з цим потопом, й насправді, зникнуть усі біди та запанує у цій жіночій душі спокій.
Якщо чесно говорити, то у мене просто не було слів. Я не знала, що ж відповісти Олені. Не знаю чи вірити, насправді, таким розповідям? Якби ця леді не була напідпитку та не з алкоголем у руці, про призначення якого вона явно збрехала. Сказала, що це для чоловіка, хоч дивлячись на це все я реально розумію, для кого воно призначено. Можливо, якісь умови чи варіанти для вирішення цієї ситуації знайшлися б. О Боже, як мені хотілося промовити їй: “Ти що? Ти ж розумна дівчина! Ти тільки поглянь, у тебе ж дитина росте. Твоє маленьке янголятко. Ти тільки подумай про нього”.
Олена повторила ще раз одну з раніше сказаних фраз і таким чином перевернула мій потік думок:
– Мені немає куди йти.
Я промовчала, а можливо, злякалася як і більшість людей, які б потрапили в подібну ситуацію, бо часто дозволяю вирішувати за себе, хоч у голові пролунала промова: “Ну, а що ж я можу? Руки підставити чи що? Кожен обирає сам свою долю. Якщо ти бачила, що він, у прямому значені цього слова, наркоман, то чому ж з таким живеш і як, взагалі, спромоглася влипнути у таку халепу? І кінець-кінцем, як же ж насмілилася народити дитину від такого чоловіка? Бачили очі, що брали, а тепер їжте. Так звучить приказка, і в цьому випадку доречно вжита. То чому ж ти терпіла всі ці знущання? І куди дивляться твої батьки? Перепрошую, бо про батьків я нічогісінько не знаю. Але як я можу про щось судити врешті-решт, якщо навіть імені не пам’ятаю цієї дівчини?”
Марина наважилася запитати знов:
– І чому я не пам’ятаю тебе? Не знаю, як твоє ім’я.
– Мене звати Олена. Я Олена.
– А я Марина. Приємно познайомитися. – Я перевела тему на зовсім інше, ніби, й справді, не почула, що ця жінка сказала приблизно хвилину тому. Я пам’ятаю багатьох людей із пологового, а от цю молоду особистість чомусь не пригадую. Я дивилася на неї так, неначе, й дійсно, її перший раз бачу.
– Вихід є із будь-якої ситуації – було б бажання. – Останнє, що промовила Маринка.
На такій сумній ноті ми й попрощалися. Хоч не знаю, мабуть, я просто мусила б сказати хоча б якісь слова підтримки чи підбадьорення. Мабуть, потрібно було промовити щось на зразок: “Людино, отямся! Це ж твоє життя і тільки ти можеш його змінити. Найлегше буде начепити зашморг на шию і сказати, що муки на цьому скінчаться, бо, насправді, ти просто нікчема, якщо не можеш гідно керувати своїми подіями та вчинками для того, щоб, бодай, щось змінити у своєму існуванні, потрібно самостійно встати і це зробити. Щось треба діяти, бо Бог нагороджує лише тих, хто прагне змін. Кожен по-своєму будує життя. Кожен сам ставить цілі та йде до перемоги. Ніхто не пожаліє тебе, якщо ти сама себе не пожалієш”.
Тільки проблема в тому, що все буде потім. Пізніше Марина буде сама придумувати різні відгадки, щоб хоч якось себе виправдати. На душі похмуро та нестерпно бридко. Але що ж робити, якщо кожна людина сама вирішує свою долю? Я розумію, що така думка звучить, як моя хата скраю – нічого не знаю. Багато з Вас готові мене вилаяти за таку думку, лиш я у це, насправді, вірю. Мабуть, такі слова звучать, як те, що Марина просто залишила цю юну дівчиноньку саму з собою. “Люди мають допомагати одне одному!” – я частенько чую таку цитату, але чи то на жаль, чи, може, на щастя – люди уже давно нікому нічого не мусять і нічим нікому не зобов’язані, тому тут палка у двох кінцях. Зроблене залишається зробленим і у цьому непохитні докази.
Я повинна була сказати такі слова: “Це ж твоє життя і тільки тобі вирішувати, що з ним робити!” – жінка накручувала свої нерви, як кучері на плойку.
Якщо чесно сказати, то я дуже-предуже сподіваюся, що ця леді, Олена, врозуміється і не візьме на душу такий важкий гріх. У всіх бувають хвилини слабкості духу, головне вчасно зупинитися. Я вірю в те, що ніяке самогубство не відбудеться. Хоч, насправді, мені лячно за цю жінку.
Хто б там, що не говорив, але я, дійсно, впевнена у тому, що Олена може змінити своє життя. У першу чергу потрібно визначити куди йти? До батьків, звичайно. Куди ж і ще? Надіюся, що вони не алкоголіки й там їй буде легше та безпечніше, бо хто як не мама з татом тебе зрозуміють? А якщо ні і якщо Олена прагне змінити цього невдаху, бо сильні люди ніколи не опустяться до наркоманії. Потрібно викликати поліцію та наполягати на домашньому насиллі, а якщо правоохоронні органи не відреагують на такі звинувачення, то ще є прокуратура і тому подібне, які змусять поліцію вжити хоча б якихось заходів, але я просто не вірю, що залежного від наркотиків можна змінити без його волі.
Щоб зробити хоч якийсь крок до змін, то потрібно бути тверезісінькою, а не у такому стані як я її зустріла. І кінець-кінцем ні в якому разі не приглушувати душевний біль алкоголем. Треба пам’ятати, що зараз вона уже не сама й у неї росте дитина. А малечі потрібна матір, а не просто алкогольно залежні наволочі. Я не знаю, хто у неї: хлопчик чи дівчинка? Дай їй Бог здоров’я.
Перед тим як піти остаточно з моїх очей Олена підійшла до мого сина й взяла його за рученя, кволо посміхнулася, потім відпустила мою дитину та подалася геть. Сподіваюся, що сьогоднішня розмова – це лише балачки. Думаю, що жінка вип’є ще декілька пляшок з пивом і все стане на свої місця. Потім ляже поспить, а наступного дня все повториться знов і знов. Так пройде вічність. Алкоголь поглинає нас, як губка рідину. Тільки жаль таких людей, бо найлегше, що можна зробити, то це опустити руки й прирівнятися до чоловіка-наркомана.
За себе  потрібно боротися, а іноді навіть кулаками. Якщо жінка не хоче, щоб її лупцювати, то до неї ніколи не простягатимуть руки. На кожну дію є своя протидія. У мене просто немає слів, щоб хоч щось порадити Олені.
У моїй голові кубляться, як мишу, багато думок та недолугих речень, але прикро, що у таких ситуаціях просто не вистачає сили, щоб промовити їх у голос. Марина отетеріла від несподіваного відкриття душі незнайомки.
Потрібно було промовити:
– Ти усе зможеш. У нашій країні є організації, де піклуються про матір та дитину і надають необхідну допомогу та проживання на місяць, але туди не так легко потрапити, тільки в Олени є всі шанси бути однією з тих, кому допоможуть. Принаймні я про таке чула колись. Чи про те, що в неї є батьки, а я сподіваюся, що вони, насправді існують. Можна звернутися до них. І на сам кінець до поліції, якщо, звичайно, вистачить сили запроторити цього нелюда за ґрати. На щастя, ми проживаємо не в Росії, бо там домашнє насилля не є кримінальним порушенням, тобто якщо жінку заб’ють до напівсмерті, то нічого страшного в цьому не буде. Як кажуть правоохоронні органи, українські в тому числі: “Коли вб’ють, тоді й звертайтеся, а так нічого ж страшного ще не трапилося”.
Потрібно хоч щось робити, а не нехтувати життя з цим волоцюгою, кому як не тобі потрібні твої діти? І що ж ви у такому стані можете їм дати? Чужі діти не потрібні нікому й ніколи. Хоч багато хто стверджує, що чужих дітей не буває, але, якщо чесно, це повна брехня, бо на практиці все набагато складніше. Навіть якщо ти живеш із коханим чоловіком, але дитина у вас не спільна, а твоя від першого шлюбу, то це й чоловік у більшості випадків залишається просто вітчимом. Твоя дитина для коханого є чужою. І щоб ти тут не робив, як би не змушував серце полюбити батьківською чи материнською любов’ю не свою кровиночку, але навряд чи це можливо.
Якщо б діти не були чужими, то ні інтернатів чи сиротинців просто не мали б права на існування. Тоді не було б дітей з обмеженими можливостями, яких просто викинули на вулицю й пустили усе на самоплин, як сміття у провулку. Коли б цього не існувало, то наше життя було б яскраве та барвисте, а не таке, яким воно є насправді. Чужих дітей у нашому суспільстві занадто більше, ніж ми можемо собі уявити. Але найгірше з цього всього те, коли діти ростуть у сім’ях алкогольно залежних чи наркоманів, тому що вони дійсно стають чужими та нікому не потрібними, бо у дитячих будинках їх хоч нагодують та одягнуть, щоб не замерзли взимку. Найгірше це те, що ці діти намагаються вижити й беруть своє існування у свої маленькі брудні рученята. Більшість таких не витримують натиску подій та байдужості навколишніх і ламаються, як олівець, що й призводить до народження нових наркоманів, любителів зазирнути до чарчини, повій, злочинців й тому подібне, аби хоч якось вижити, тільки яким методом це зробити їх не хвилює, бо інших вони просто не знають. А потім юні дівчатка з таких родин народжують в п’ятнадцять, якщо не раніше. Своєчасно не отримали підтримки, тому віддаються аби кому. Хоч самі ще зовсім діти, й до дорослості ще як на край світу. Мама не навчила! – як то кажуть.
Марина просто не знає, що і як вчинити, бо ця ситуація, дійсно, вибила землю з-під ніг. Можна було її сказати, що сильна і все зможе. Перший крок: можна попрохати якусь подругу, звичайно, якщо така є, пожити у неї тиждень чи два. Влаштуватися на роботу і винайняти квартиру. Так, дитина, але ж ти отримуєш дитячі кошти. Розумію, що їх ні на що не вистачає, але це добре, що хоч щось, аніж нічого. Потрібно вчитися заощаджувати. Ти не купи пляшку алкогольного напою, а купи кусок хліба, дитині молока. Я не сумніваюся в тому, що багато хто може скаже, що мені все легко дається, але ж я теж не сиджу склавши руки. Для того, щоб твоє малятко жило в хороших умовах тобі потрібно щось робити. Принаймні потрібно було подумати, перш ніж народжувати дитину на злидні. Перш ніж створювати відносини з чоловіком, слід брати до уваги те, хто він такий і що зможе зробити для своєї сім’ї, а не з бухти-барахти, бо так сталося. А потім це “бо так вийшло” жебракує просячи на кусень хліба, як щенятко, яке не їло третю добу. А не простилатися під першого зустрічного, бо любов зла. Так, кохання безпощадне, тільки таких козлів як цей потрібно оминати десятою дорогою. Ну, а якщо вже кохаєш до нестями, то коли він нап’ється, візьми якусь палицю та побий його так, щоб мало не здалося, а тоді він просто не зможе підняти на тебе руку, бо буде боятися помсти. Ми завжди б’ємо слабших просто через те, що вони не в змозі дати відсіч. А якщо цього не зробити, то це стерво буде просто самостверджуватися коштом того, що знущатиметься з кволішого за себе. Потрібно показати, що ти сильніша.
Жінка, яка не хоче, щоб над нею знущалися, ніколи не дозволить цього. А якщо така подія все ж трапилася, то це буде перший та останній раз. Жаль, що навколо живе величезна кількість людей, які можуть легко пожертвувати життям заради того, хто й ламаного пальця не коштує. І не думають ні про що. Байдуже їм на рідних та близьких людей. Легко не помічати очевидного.
Дуже легко признати себе невдахою, залитися алкоголем й спати, думаючи, що так краще, але завтра усе повториться. Легко спати й не чути і не бачити, коли твою дитину б’ють, убивають чи вона голодна й брудна шукає допомоги хоч у когось. Замість того, щоб купити дитині цукерку, купує пляшку оковитої. Що ж це за мама?
Коли нарешті, якщо осягне свою провину та захоче змінитися, то допомоги шукати ніде, бо хто хоче допомагати алкоголікам. Хто стане порадником людині, яка сама себе втопила у болоті? Як каже моя мама: “Якщо ти про себе не подбаєш, то про тебе ніхто не попіклується!” Як бачиш себе ти, так тебе сприймають інші.
Якщо ти переконала сама себе в тому, що ти немічна безглузда дурепа і нікому не потрібна людинонька, то знай, що ти така і є. Полюбиш себе, тобі й світ у тебе закохається. Для того, щоб жити, головне не здаватися. Оцініть партнера, який біля Вас, ось цього Ви й заслуговуєте. Висока самооцінка – це дорога до щастя. Всім потрібні сили, щоб іти далі. Якщо сам себе не приймеш, то навряд чи тебе люди сприймуть такою, яка ти є насправді. Людина завжди має прагнути до мети, аби вона тільки існувала.
Ось такі слова Марина хотіла сказати Олені, але, тим не менш, язик взяв все на себе, а в голові вимальовувалися лише три крапки, три знаки питання та три знаки оклику. Для чого й навіщо все це робиш? Якщо б знайшлися ті, що тобі допоможуть чи не втопчеш ти їх в багнюку, пропивши та прогулявши все, що тобі дадуть зі своїм суженим-ряженим? Мені жаль лише їхньої дитини, бо таких батьків жаліти непотрібно, вони самі творять свою долю. Олена й сама знає як їй жити та що робити, бачили очі, що брали, а тепер їжте. У моїй душі не залишилося більше слів, лише незліченна кількість емоцій і вони не найкращі.
Цей погожий весняний день перетворився на тягучу суміш, яка от-от вибухне, бридко згадувати. Мені шкода цієї дівчини, але чим я можу їй допомогти?
Без сумніву зауважу, що багато хто може сказати, що все у твоїх руках. Якщо захотіла – допомогла б. Питання тільки в тому, чи потрібно це їй і чи не виллється мінорною нотою для мене? Вона сама опускає руки. Мені її лише жаль. Я про неї не знаю нічого й не пам’ятаю її.
І чому я зараз виправдовуюся? Бо не змогла чи не захотіла допомогти Олені? Але кому допомагати? Людині, яка уже напідпитку і з новою дозою алкоголю? Таким людям просто не хочеться подати руку підтримки. Найлегше впустити людину до свого серця, а потім викинути чи вирвати з нього майже не можливо.
Я розумію, що це прості лише мої виправдання і не більше. На душі невимовна тяжкість. Найбільше жаль маленького янголятка, яке потребує материнської турботи. Серце розривається за малюка, що залишиться, або сиротою, або з такими батьками, як ці двоє.
Тут такі діти навчаться тільки пити, палити, колотися та зневажати інших, думаючи тільки про себе. Тому, якими виростають наші діти, винні тільки ми самі. Вони зчитують з нас вчинки, дії, емоції, а потім вносять їх у своє ще несформоване буття. Від батька до сина, від матері до доні. Це простий закон існування. Ми самі породжуємо собі подібних.
Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?!