2. Пологи.10 липня 1995 рік.

2. Пологи.
10 липня 1995 рік.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.
Пологове відділення, все чомусь здається, що так і має бути, але що ж не так? Палати заповнені. Чомусь всім просто катастрофічно заманулося народжувати й народжуватися саме сьогодні. На дворі непереборна спека, літо в самісінькому розгарі. На календарі 10 липня 1995 року. Нічого особливого, все як має бути. Лікарі попивають чай з літрових кружок та очікують, коли ж їм, нарешті, дадуть спокій? Тільки ці невгамовні жінки, ніби змовилися, прибувають у відділення одна за одною. Медичних працівників не вистачає, нібито війна на дворі. Та й настрій не такий уже й робочий. На носі відпустка: пляж, сонце, море, для когось дача, город – усе як не можна вигадати краще, лише зараз ніяк не закінчиться ця проклята зміна.
День видався спекотним та важким, а от вечір затаїв у собі обійми самоти вітрів та невгамовної бурі, що просто благала потовкти усі вікна в цілому регіоні.
Марину привезли ще задовго до початку пологів. Тому черговим лікарем було прийнято рішення, щоб породілля чекала у відділенні патології, звичайна це процедура, бо можливо ця дівчина сьогодні й не народить. Може це тренувальні перейми, а вона тільки мозок всім виносить дурно й попусту.
Ні, перейми виявилися не фальшивими, лише одна не значна проблема: лікарі не поспішають виконувати свій обов’язок та прислухатися до клятви Гіппократа, мабуть, у наш час це втратило престиж. Хоч з медичним персоналом усе було домовлено заздалегідь, але у ситуації, коли пологовий будинок переповнений і вільних палат немає, це не є суттєвим аргументом, тому не має  ніякого значення. Лікарі вирішили, що все й так піде як по маслу, і навіщо зайвий раз нароблятися.
Забрали до родзали просто через те, як сказали у розмові одна одній, що води зеленого кольору почали підтікати. Так би навіть, якщо б помирала, то навряд чи хто б спохватився. Іноді буває так, що у такий відповідальний момент працівники медичних установ знаходять можливість почаювати та подрімати у медсестринській. Куди поспішати? Ми всі люди, роботи всієї не переробиш, нехай інші розхльобують нашу кашу, так же ж простіше. Моя хата скраю – нічого не знаю.
Завели до родової зали. Таїсія Ігорівна зробила все, що потрібно, дала розпорядження акушерці та пішла далі у справах. Бідна медична сестра не знала, як до Марини підступитися. Тиск добігає майже до найвищої крапки відліку (170 на 110), і ради дати не може ніхто. Перейми на моніторі вибивають свій брейк-данс нерівномірним темпом, силою й протяжністю кожного разу показують щось новеньке. Укол з якоюсь невідомою речовиною не допомагає, бо тиск і надалі витанцьовує невпинну ламбаду. У голові паморочиться, нестерпно нудить, а нічна буря завершила свій карнавал пригод, ніби танцюючи. Зараз на годиннику п’ята ранку. Нестерпно пече поперек, спина, ніби знущається, видає болючі приступи. Низ живота тягне так, що здається, зараз повипадають усі нутрощі, що коли-небудь наповнювали черево. А тебе затарабанили до зали о третій сорок, хоч у своїх папірцях зазначили, що в них ти перебувала з третьої години ночі. Брехня рятує світ навіть у таких випадках. На тебе всім байдуже, бо акушерка теж десь випарувалася в слід за лікаркою. Добре, що хоч вікно залишили відчиненим. Здається, ще декілька хвилин і мозок просто заборонить тілу поглинати повітря й голова розірветься на дрібнесенькі шматочки. Та це ще не кінець твоїм мукам, бо все це тільки початок. Окрім цього всього ще й болючі перейми. Такий нестерпний біль, що здається, що ще трішечки й ти сама залізеш під пологову канапу та почнеш вити від болю, як вовк. У якійсь мірі й добре, що залишилася наодинці, бо спрага поглинає тіло, нестерпно хочеться хоча б краплинку водиці. Не даю собі права на цю похибку. Нудить. Ходжу по кімнаті, ніби загубила надзвичайну та дорогу річ, і що ж тепер робити? Я обов’язково змушена її знайти, бо від цього залежать три життя. Ой, нарешті, хоч якесь полегшення. Змогла умитися. Голова на декілька хвилин прийшла до тями.
Ось акушерка Тамара Сергіївна з’явилася на горизонті. “Яка зустріч! Я дуже рада, що хоч хтось заблукала до цієї комірчини з пришелепкуватою породіллею!” – Марина думкою багатіє у перервах між переймами.
Медсестра намагається допомогти хоч якось. Але чим вона допоможе?
– Давайте я спину вам потру.
– Ой, ні. Не потрібно. Я не можу встояти на одному місці. – Дівчина бігає по кімнаті з силою пулі.
“О Боже, небо має такий незвичний колір. Такого сходу сонця я ще ніколи не бачила. Господи, дякую за життя. Небо рожевими барвами загорілося, ніби Тарас Григорович Шевченко запалив його віршем “Мені тринадцятий минало”. Такий колір не присниться навіть у найдивовижнішій казці. Красиво, чи не так? Повітря не вистачає, де ж воно поділося? Невже всесвіт дерев і трав у одну мить просто перестав дихати? Невже вони пожаліли хоча б крихти кисню для мене? Я маленька й багато не візьму, обіцяю. – Марина розмірковувала у напівмаренні. Дивно, що у такі хвилини думається про все на світі. – Ау-у-у, де ж поділося повітря? Листочки з дерев, допоможіть я благаю вас!” – марення перервав голос акушерки. Жінка запитує про моє самопочуття.
– Ви як, Марино? – злякано дивиться на дівчину, в очах паніка.
– Усе погано... нестерпно нудить... задихаюся... повітря не вистачає... – Марина не зупиняючись метушиться по палаті в пошуках хвилиночки спокою.
– Нумо перевірмо Ваш тиск знов. – Надягає на руку дівчини необхідні інструменти.
– Ну що там? – допитливі очі шукають шанс на покращення стану.
“Коли ж закінчиться ця надскладна зміна? Щоб хоч би вижило це дівчисько, вона ще занадто молоденька.”– Подумала акушерка, а в голос додала, аби не розхвилювати породіллю, бо перейми можуть припинитися і тоді вже точно майже кінець:
– Ох, слава тобі Боже, що хоч на місці стоїть, а не збільшується. – Руки тремтять, намагається не подавати вигляду. – Це уже добре, бо ліки, які увели у вену на початку, на жаль, не подіяли.
Марина присідає майже танцюючи гопака. Здивовано Тамара Сергіївна запитала:
– Це Вас так учили на передпологових курсах? Вам так розповідали? – жінка намагається заговорити майбутню мамочку.
– Ні, не вчили... Не знаю... Просто мені так легше, здається! Знов повітря замало, або його майже немає в кімнаті. Ще довго, бо я уже просто не можу?
– Ще не знаю. Годину, дві, а може й більше. – Співчутливо промовила, бо що ж можна ще зробити в такій ситуації?
– Ого, так багато. Я вже... вже просто не можу. Де ж поділося повітря? О четвертій годині ранку не можна було папери заповнити, бо вітер розвівав листки по палаті так, що ледь не вивалив вікно, яке ненароком забули зачинити після провітрювання.
– Не знаю, але дивіться, яке чудове небо.
А небо все палало вогнем так, ніби хтось запалив ліс нещодавньої блакиті й тепер не може зупинити навалу полум’я.
Акушерка вийшла в невідомому напрямку. Пішла й загула. Протягом цього терміну один раз зайшла лікарка Таїсія Ігорівна. Нагрубила. Хоча що ж таке я зробила? Заспане обличчя говорило саме за себе, але до чого тут я? Я ж не винна, що діти не забажали чекати дня.
Здається, що ще кілька хвилиночок і годинник піде у відставку разам з усіма персонажами цього державного закладу. Сили не вистачає. Хвилини повільно линуть, бо куди ж їм поспішати, у них же ціла вічність попереду. Це ж тобі аби вижити сьогодні. Бог уже втомився слухати ці скавуління, бо, мабуть, за все твоє мізерне життя, ще ніколи не чув скільки благань на свою адресу.
– Боже-Боже!!! Боженько!!! – не контролює себе Марина. Повітря майже немає. Задихається... Нудить... Блювати просто немає чим, хоч це спасає...
Таїсію Ігорівну це й розізлило:
– Та ти вже набридла зі своїм божанням. Заткнись нарешті. – Жінка сидить біля столу та презирливо дивиться на породіллю.
Марина вмовкла, бо що ж вона могла зробити, коли от-от має розпочатися основний процес пологів і ти уже лежиш на канапі. Не відчуваєш власного тіла, то про який здоровий глузд можна говорити? Біль сковує навіть мовлення. Заборона просити Бога про допомогу забрала останні сили до боротьби. Здається, що ще декілька секунд і ти полинеш у пустоту, де буде спокійно та легко. Потуги даються важко. Розріз промежини, щоб спасти матір та дітей, бо при такому тиску це найкращий варіант. “Старайся дівчино, ти все зможеш. Ще зовсім трішечки!” – переконує сама себе. Відчуваю, як лопають капіляри по всьому тіла й у голові. Неправильно потужилася, але як було це робити, коли потугів уже немає. Тільки це зараз неважливо, аби тільки дітлахи були живі й здорові. Вижимаєш останні соки... Потуги не відчуваєш, бо вони уже давно згасли, а залишилося лише сподіватися на себе...
І ось, нарешті, зосталися останні труднощі, я так думала, але ж ні, помилилася.
Після важкого народження немовлят забрали та помістили у спеціальне відділення. А Марину взялися латати, як після бомбардування. Анестезія не подіяла, тому бурчанню лікарки не було меж.
– Я ж тобі вже знеболювальне вкололи, а ти ще дриґаєшся! – сердилася Таїсія Ігорівна.
– Так, з такими як ти можна й без ребер залишилися! – на підмогу прийшла ще одна акушерка. Жінка тримала ноги.
– Боже, ще довго? Я більше не можу... – скиглила Марина та здригалася після кожного проштрикування голкою тканин шкіри.
І ось, нарешті, ще після сорока хвилин шиття усе уже закінчилося. Лікар залишила породіллю, бо, на щастя, закінчилася зміна і час іти додому.
До родзали зайшла Тамара Сергіївна акушерка, щоб зробити останні процедури. Намагалася заговорити дівчину.
У Марини усе розпливалося перед очима. Жінка не розпізнавала людей. І ось, нарешті, залишилася наодинці сама з собою.
“Невже все закінчилося?” – не могли повірити, що все ж витримала ці дванадцять з половиною годин пекельної муки.
Через півгодини, приблизно, знов зайшла акушерка та розпочала розпитувати про самопочуття.
Марина відповідала абияк. Усе не могла збагнути, чому в цієї жінки бейджик повернений догори боргом і напис із зеленого змінився на червоний? Літери імені розпливалися.
Як дізналася пізніше, що це були дві різні людини, а їй просто стан ефекту не дав збагнути цього.
Ще через півтори години породіллю перевезли до палати, де вона очікувала на своїх маленьких крихіток.