Фобія самотності. Дитинство. 2.

Тітка Таміла – подруга родини.

Жінка, яка звикла перебирати кавалерами, бо для чого ж тоді жити, якщо не випробовувати долю на міцність? Ніколи не задумується над наслідками крадіжки чужих джентльменів. Не мають чоловіки клейма власності, бо сьогодні мій, а завтра твій. Бери – не хочу.

Ось все, що можна розказати про цю леді, яка через алкоголь згубила дитинство своїх діточок та зруйнувала не одну родину своїм розставлянням ніжок, але кого ж це цікавить? Горбатого могила виправить, тільки це можна сказати про цю леді-алкоголічку. Має двох діточок-квіточок, які перебувають у притулку, бо таку матір давно уже потрібно було позбавити материнських прав. Кількість співмешканців уже на пальцях не перерахувати, бо що не рік, то знов якийсь новенький і це добре, що такий є, якщо вона в активному пошуку, то це ховайте жінки чоловіків, бо холостих я не люблю. Жити потрібно весело й для себе, тому що таких як вона мало.

5 квітня 1970 р. – народилася в місті Т. Кам’янського району Черкаської області. Дитячі роки вдалися не дуже приємними, бо, й справді, яка доля має бути у батьків п’янтюг. Ми завжди породжуємо собі подібних.

1986 – 1990 р. р. – навчалася в Уманському училищі.

1993 р. – одружилася, але доля нічого хорошого з цього шлюбу не зробила. Переїхала з чоловіком до його батьків у село Д. Уманського району. У шлюбі було нажито доньку.

1997 р. – після розлучення повертається у рідне село, там знайомиться з другим чоловіком та теж народжує від нього дитину, але жінка-зозуля не може довго жити з одним чоловіком, тому прагне до нових відчуттів пристрасті. Алкоголь стає її вірним товаришем.

– Біжи, біжи мерщій! Тільки не зупиняйся, благаю тебе! – так маленька дівчинка вимолювала своє неприступне тіло бігти якомога сильніше, щоб урятувати свою рідненьку матусеньку.

– Я сильна, я зможу! Міліція (зараз перейменовано на поліцію) нам обов’язково допоможе. Хоча ні, потрібно мчати до подруги маминої, вона точно знає, що робити в такій ситуації? – і це, мабуть, була найгірша помилка. Друзі не завжди є друзями.

Дитина бігла, що було сили, й подумки молила Бога про те, аби лише не спізнитися, малюючи найстрашніші картини перебігу подій на місці злочину.

У голос вилітали лише одні слова:

– Мамо! Мамочко! Моя мамусю!

Тіло не відчувало втоми. Ніколи ще так зненацька не підкорялося своїй господині. Страх робить з людиною такі речі, що все інше у порівнні з ним просто ніщо. Бігла, щоб встигнути, тільки помилка, про яку потім пошкодує, залишиться не виправданою. Може зараз, коли Маринка виросла, все добре, але на той час вона на стільки хотіла, щоб цього чоловіка ув’язнили, аби хоча б забрали від них на невизначений період, бо такі фестивалі терпіти уже було несила.

Прибігла, нарешті достукалася до “друзів”. Заспана жінка відчинила двері.

“Хто ж в таку ранню пору припхався?” – подумала Діна, а в голос додала:

– А... – почухала потилицю, – що сталося?

Дівчинці перехоплювало дихання, але вона хоч і не досить зрозуміло намагалася пояснити, що там убивають маму.

– Завезіть мене, благаю, у міліцію! Завезіть! Я... Я не можу більше так! Благаю, завезіть! Він уб’є її! Мені не потрібний такий батько! – захлинаючись повітрям та заїкаючись викрикувала дитина, яка так швидко не встигла народитися, а вже стала занадто дорослою і самостійною, як на свої роки.

– Добре, ми відвеземо тебе туди, куди ти скажеш, але спершу самі поїдемо разом до тебе додому. – Сказала жінка, підганяючи чоловіка, щоб витягував велосипед якнайшвидше.

– Ні, ні! Мені треба до міліції! – стояла на своєму дев’ятирічна дитина. – Мені потрібно до правоохоронних органів. Будь ласка, відвезіть мене туди, а ні, то я сама зможу добігти! – уже почала жалкувати, що прибігла сюди та згаяла багато часу і ще й вони хочуть відвести її у те пекло, а якщо вона не встигне, то що ж тоді буде?

– Зараз ми поїдемо подивимося, що там відбувається, а потім обов’язково помчимо у відділок. – Заспокоювали як могли Маринку. – Сідай на раму й поїхали.

Дитина настільки була налякана, що годі було й уявити.

Коли прибули додому, то батько аж тільки тоді зрозумів, що донька настільки його боїться, що готова сама викликати правоохоронців. Чоловік, коли побачив, що дитину повернули назад Діна та Толя, кинувся обіймати доньку і зі словами:

– Все добре. Я просто пожартував. Це в нас така гра. – Батьківські руки тремтіли, а дитина щосили видиралася з обіймів і кричала, що було сили:

– Мама, мамочка! Де моя матусенька?! Що ти з нею зробив?! Я не люблю тебе!!! Чуєш, не люблю!!! Відпусти мене! Я хочу до своєї матусі! – дитина випліскувала всю свою ненависть на батька, намагаючись якомога сильніше вдарити по плечах, щоб він уже, нарешті, відпустив її.

Коли обійми розімкнулися і Марині, нарешті, вдалося з них вислизнути, вона щодуху помчала до будинку, щоб подивитися чи нічого цей нелюд не заподіяв мамі.

А батько з чоловіком подруги відійшли на розмову. Останнє, що чула дитина перед тим, як вбігти до хати – це слова дядька Толі: