Фобія самотності. Дитинство.

Фобія самотності. Дитинство.

Події, емоції, люди – це і є невіддільна частина нашого життя.

Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?! Є лише так звана любов чи кохання, як часто люблять таким не складним названнячком бавитися підлітки та романтики. І якщо вже бути, й справді, відвертими, то можна безперешкодно розділити ці дві гримаси особистостей, розклавши їх, як мозаїку, на дрібні мікроелементи та при цьому не осягнувши одного: насправді, це майже одні й ті ж люди. “Підлітки”, яке не вимовно молодече слово, що часто приносить батькам чимало клопоту, бо в кожного з них у жилах панує кров пристрасті, максималізму та бажання пізнати світ і не докласти до цього й маленької краплинки потуги. А другий типаж цієї досить таки спекотної справи – це все ж романтики. Ці люди, в якісь мірі, здавалося б, давно виросли з віку примарень, ілюзій та нерозуміння того, що не все так легко дається в житті, тільки за допомогою пристрасті та жаги пізнати кайф. Все набагато складніше, бо романтики – це, насправді, ті, хто ніяк не в силі вирости та опуститися на землю, бо в їхніїх жилах пульсує меланхолія вічності, що деякі телепні називають простим словом “кохання”. Тільки, ніц, проблема схожості та відмінності в цих двох обліках глобальна, але пояснима. Просто перші завжди зможуть вирости, а другі навряд чи, бо підлітками не народжуються, а стоять і, згодом, з плинністю часу здоровий розум перемагає серце, а от романтики – це люди, які народилися із хворобою темпераменту, що так примарно псує їхнє життя. Але я зараз не про це, та й героїня цієї книги не належить ні до одного з цих суб’єктів, бо не було в неї снаги народитися зі знівеченим характером романтика та й підлітком життя не дало порадіти. Час забирає все, а натомість, залишає лише згадки, не здійсненні мрії, чи щось в цьому роді.

Сьогодні чудовий зимовий день, який осяяв нас довгоочікуваною, як на диво, теплою погодою. З дахів капає та співають птиці, віщуючи з ранечку добрі прикмети, я навіть трішки щаслива такій погожій днині.

Ідеальних відносин не існує, але бувають довершені ілюзії! Чи не так?! Ось так наше життя підкладає нам свиню, а ми, як ті дурні, просто не розуміємо, в чому криється небезпека і тому без проблем дозволяємо проковтнути нас повністю. Саме так починалося моє дитинство. Здавалося б, чого дивного має бути у маленької дівчинки Маринки, яка так палко полюбляє мандаринки. Батько частенько балує свою крихітку цими цитрусовими та жартує, що приніс мандаринки для Маринки. А я, мала бешкетниця, біжу до татка з розпростертими обіймами. Тільки миті щастя завершуються уже тоді, коли розумую, що мій дорогенький татусь, як зазвичай, у не зовсім адекватному стані і, як наслідок, у нашій родині, як і майже кожного дня, буде розправа над відносинами та батькове самоствердження чоловічої сили, за звичкою, відбите на маминім тілі. Я розумію, що ніч не обіцяє бути спокійною і хто як не ми будемо боронити свою матуся. Бо ми її діти й для нас вона найкраще, що є у цьому світі.

Безперечно, татка ми теж обожнюємо, але коли він тверезий, як кришталик, так каже бабуся Алла, мамина мама. Та вона ще говорить дуже багато й іноді я її за це готова насварити, бо після таких розповідей на адресу батька, у нашої матусі з’являється зайвий синець.

Я просто не знаю, як почати цю не зовсім приємну історію, що є кінцем майже початку трагедії маленької дівчинки Маринки, тобто головної героїні. Дитина малих літ, але вже зазнавши на своєму ще все ж таки немічному житті так багато горя і маленьку крихту радості, як полегшення після всього того, що обвалилося на неї, як битонна брила болю, жалю та розпачу, що огортає тіло, як ковдрою, але так міцно, що, здається, залишилася лише одна мить і просто вичавить життя із тендітного єства маленької гордовитої та боязкої дівчинки Маринки.

Хоч пройшло вже чимало часу, але при згадці про пережите, тіло та душу обмотує, ніби скотчем чи павутиною, страх тих подій. Назва досить таки проста і, можливо, не зовсім вдала для того, щоб зрозуміти її сенс, але все ж вона є моєю власністю, тобто моїм тлумаченням на перший погляд милого, а насправді жорстокого та безпощадного світу – це фобія самотності.

Чому саме фобія самотності? Здавалося події, що відбуватимуться далі не мають зовсім ніякого сенсу до самотності. Тільки я спробую обґрунтувати це твердження, а ви самі думайте чи приймати тлумачення за дійсність чи послати мене із моєю книгою під три чорти.

Отже, спробую розпочати, а то все розписую тут різні небилиці, а не можу розповісти із найголовнішого. Якщо чесно, то просто боюся цього початку. Боюся зробити щось несуттєве чи просто сказати не те, що потрібно, бо зазвичай роблю багато дурниць, про які потім гірко шкодую, але розкаююся і переконую себе в тому, що все, що не робиться, робиться на краще. О, уже розмовляю сама із собою, хоча це не дивно, бо якщо не говорити ні з ким, то може просто поїхати дах від самоти й тоді випливає питання: «Чому навіть серед маси людей ми можемо бути настільки самотніми?»

Фобія самотності, що змінила не тільки свідомість, а й життя маленької дівчинки Маринки. І навіть зараз зі страхом, що заповнює всю сутність дитячого тіла, уже доросла Марина згадує ті дні. Якщо чесно сказати, то вона й зараз припоминає тільки один єдиний уривок зі свого життя і, як на зло, не пам’ятає, що було за день, чи хоча б за пару годин до події, яка перевернула душу з ніг на голову. І, мабуть, не тільки її єство, бо ця історія з життя стала кульмінацією існування Марининих рідних. Бо той ранок змінив усе, але викарбував у серці невимовний шрам, що час від часу випікає із середини, хоч, якщо відверто кажучи, це лише дріб’язок у порівнянні з тим, що відбувається з дівчиною у той період, коли вона стає свідком навіть невеликої сварки.