Мама вихідного дня

11. Крок назустріч

Міла

Коли я сідаю в автобус, мої щоки ще горять. Кидаю погляд у вікно — Пилип киває мені, а тоді розвертається і йде, здається, щось бурмочучи собі під ніс.

Незручно вийшло з танцем посеред вулиці. Що йому тільки в голову стукнуло раптом? Що в голову стукнуло мені, що за ті кілька секунд, коли ми стояли близько, я встигла замріятися про поцілунок?

Приїхавши додому, я застаю у квартирі тишу. Злата «погрожувала», що тепер у нас постійно буде її Іван, а в результаті її й самої тепер ніколи немає вдома — вона як не на побаченнях, то в нього.

Користуючись нагодою побути на самоті, я довго приймаю ванну, довго в тиші п’ю чай на кухні, а тоді вкладаюся спати.

Усе якось божевільно швидко закручується — ось ще сьогодні я дивилася на риб в океанаріумі разом з Олежиком, а ось ми вже наступного дня в цирку охаємо від трюків повітряних гімнастів.

Не знаю, коли б я ще знайшла нагоду піти в цирк і океанаріум, якби не Олежик. Якби не він, не знаю, коли б ще стільки сміялася й веселилася. А ще — про кого турбувалася б.

Раніше всі мої подарунки, які нібито привозила з Америки, купував Олежику Пилип. Він і зараз наполягає на тому, щоб фінансувати наше дозвілля. Але цими днями я дещо вперше роблю сама. Вперше купую за власні гроші щось для хлопчика, мамою якому хочу бути. Це дрібничка — шарф і шапка на осінь, але мені подобається сам момент — обирати самій. 

— Ти не повинна була, — каже мені у вівторок Пилип, коли ми з ним залишаємося після заняття в його кабінеті. І слідом визнає: — Але Олежику дуже приємно. Він хоче, щоб вже швидше стало холодно й можна було ходити в шапці.

Я сідаю на софу, ховаю щасливу усмішку й чекаю, доки Пилип принесе чай. У нього на підвіконні нова ваза, наповнена тими самими батончиками.

— Це Тетяна купила, — пояснює він, повернувшись.

— Тетяна? — чомусь від одного імені в моєму сонячному сплетінні залягає важкість.

— Це моя секретарка. Ну, вже не секретарка. Я кілька днів тому зробив її своєю заступницею, бо вона дуже багато роботи робить. Вона дружина одного з наших інструкторів.

— А.

Сподіваюся, на моєму обличчі не можна прочитати, як мені полегшало від останнього його зауваження.

Ми чаюємо мовчки, а потім Пилип так само мовчки відвозить мене додому.

Перед сном я телефоную Олежику на кілька слів, щоб побажати на добраніч. І це ще один приємний бонус того, що я більше не мама з далекої Америки, — навіть якщо ми не бачимося впродовж тижня, можемо спілкуватися по телефону.

Наступного ранку Злата дивиться на мене трохи скоса, коли я все це розповідаю. Вона відмовляється розуміти, як можна полюбити чужу дитину. Я можу їй відповісти тільки одне:

— Я рада, що ти цього ніколи не зрозумієш.

Вона не зрозуміє, бо народить власну і любитиме власну. А в мене є тільки така віддушина — любити чужого сина.

У четвер я приходжу в автошколу раніше часу. Позаду мене, як завжди, сідають дві пані років п’ятдесяти з хвостиком. Вони спочатку говорять між собою, а потім і мене заволікають у розмову. Йдеться про навчання й водіння, аж доки одна не запитує:

— А Пилип Євгенович — ваш хлопець, так? Ви дуже гарна пара!

Я ціпенію і белькочу:

— З чого ви взяли? 

— Ви завжди залишаєтеся, коли всі розходяться. А ще він весь час на занятті на вас дивиться, — підтакує друга пані.

— Ну, це просто… Ні, ми не пара, — заперечую, хоча й потішена словами жінок.

— Поки що, — підморгує перша пані.

А потім приходить Пилип. І справді — дивиться на мене.

Про правила дорожнього руху на лекції мені не думається зовсім. Натомість всі думки про Пилипа і майбутні вихідні, які ми проведемо в його батьків.

Після заняття ми вже за звичкою йдемо у кабінет, і він мені повідомляє:

— По гриби — у суботу з самого ранку. Тому було б добре поїхати у село завтра ввечері. Тобі підійде?

— Думаю, так. Ввечері й на вихідних у кав’ярні мене підмінить Наталка. 

— Чудово. Тоді приїхати по тебе додому?

— Краще до кав’ярні.

Так ми й домовляємося. І решту вечора за чаєм і дорогою говоримо тільки про якісь дрібниці.

Вже вдома я згадую, що навіть не спитала, як мені зібратися в село по гриби. Що з собою взяти й у що вдягтися? Що купити його батькам?

Я сама виросла в селі, але вже років десять по гриби не ходила. У мене є гумові чоботи, але вони не для лісу, а для львівських дощів. Жовтенькі, модні. Я довго кручу їх у руках, та все-таки складаю у свою невеличку валізу. Ще беру леопардову вітрівку, грубі спортивні штани й кілька кофтинок.

Швиденько біжу в супермаркет біля дому й купую там велику коробку цукерок. Вдома дістаю свою заначку — порційний подарунковий набір чаю пуер, який мені подарував брат на день народження. Думаю, він не образиться, почувши, що я передарувала чай своїм… потенційним свекрам.

Це, звісно, притягнуте за вуха формулювання. Але все ж, якщо не брехати собі, я хочу спробувати. Спробувати зробити крок назустріч Пилипу.

Може, й справді з цього щось вийде.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше