Пилип
— Може, я все-таки з вами? — про всяк випадок я виходжу зі спальні зібраний для прогулянки.
Олежик широко усміхається і мотає головою.
— Тату, ми ж не маленькі! Ми погуляємо самі! Я тільки свій рюкзак візьму, — він біжить у свою кімнату.
— Я міг би принаймні вас завезти й привезти, — бурчу, трохи розчарований.
У Міли на губах така сама широка усмішка, як і щойно була в Олежика.
— Ми доберемося автобусом. Знаю, це вперше ти відпускаєш сина зі мною, але не хвилюйся, я пильнуватиму, все буде гаразд.
Киваю і підходжу ближче.
— Я не сумніваюся в тобі, просто мені незвично. — Я дістаю з кишені банківську картку і, спіймавши Мілину руку, кладу їй на долоню: — Ось, візьми.
— Що ти… Навіщо? Я маю гроші…
— Все одно візьми. Хай вона завжди буде в тебе. Все, що купуватимеш собі чи Олежику, коли будете разом, оплачуй нею. Вхідні квитки, поїсти десь, сувеніри чи іграшки… словом, усе, чого вам захочеться.
Міла прикушує губу, дивиться спідлоба.
— Це спосіб турботи чи контролю?
— Контролю? — дивуюся і мало не пирхаю з обурення. — Я просто дбаю про свого сина. Ну, і… кхм, про тебе теж. Я ж казав.
Мені важко прочитати, про що зараз світло-блакитний погляд Міли. Вона здається трохи настороженою, але все-таки картку бере.
Вона сьогодні якась… особлива. Не одразу розумію, що не так. Ніби й нафарбована як завжди. Й одягнена звично — у красиву блузу і джинси з високою талією, в яких здається ще вищою. Напевно, річ у короткому блакитному намисті на її шиї й таких самих сережках, ці прикраси ще більше відтінюють блакить її очей. Дуже гарно.
— Ти сьогодні дуже гарна, — вирішую сказати вголос.
— Дякую, — вона усміхається і поправляє волосся.
Олежик нарешті повертається, і вони йдуть. Дивлячись у спину своєму синові і його мамі на вихідні, я зізнаюся собі: хотів би піти з ними.
Ще зранку я попросив Олежика писати мені впродовж дня. Тому, замість того щоб зайнятися чимось корисним, я цілий день глипаю на смартфон.
Олежик надсилає фото якоїсь смугастої риби з океанаріума, своє селфі біля акваріума з маленькими кольоровими рибками і спільне селфі з Мілою на тлі білих великих риб. Останнім приходить фото Міли, в акваріумі позаду неї плаває акула.
На секунду я зависаю на акулі, але погляд повертається саме до Міли. Вона усміхається і виглядає дуже… веселою. І гарною, звісно.
Не те щоб раніше я не помічав її вроди, я ж не сліпий. І вроду помічав, і її приємний характер. Але цими тижнями, коли ми бачимося більше вдома, в автошколі й кав’ярні, коли я дізнаюся про неї те, чого не знав, Міла здається мені все приємнішою і приємнішою, гарнішою і гарнішою.
— Годі, — злюся і ховаю смартфон, ще бракувало сидіти й витріщатися на неї.
Головне — не почати думати про Мілу штанами. Бо тоді це буде повне фіаско. Зараз усе чудово складається, вона дарує свою любов Олежику, я допомагаю їй з водінням. Потім, якщо все буде добре і вона погодиться залишитися йому мамою вихідного дня назавжди, я зроблю для неї щось ще. Насправді багато всього можу робити. Наприклад, подарую їй автомобіль. Або… не знаю, щось подарую ще.
Думаю, на таких умовах є шанс, що вона стане тією жінкою, з якою… з якою у мене складуться найзручніші й найпродуктивніші взаємини у моєму житті.
— Головне — не почати думати про неї штанами, — наказую собі ще раз вголос.
Здається, мені треба теж намалювати в робочому блокноті попереджувальний знак. Особистий попереджувальний знак «Обережно, красива жінка! Зупинка заборонена». І дивитися на нього щоразу, коли Міла з’являється поблизу.
Ближче до вечора я все-таки відволікаюся від селфі у смартфоні й беруся за якусь роботу — вмикаю ноутбук, проглядаю фінансові звіти, прикидаю витрати на найближчі місяці.
— Тату, а там був тунель з акулами! — перше, що чую, коли двері будинку відчиняються.
Олежик летить до мене, повний захвату. Він любить все, що пов’язано з морем і водою, тож не дивно, що в океанаріумі йому сподобалося.
— То ви гарно провели день? Повечеряємо разом? — підводжуся і відставляю ноутбук.
— Я вже поїду додому, — Міла завмирає при вході у вітальню.
— Мамо, а ти можеш залишитися ночувати? Тату, хай мама залишиться! Ми ж ще завтра у цирк підемо!
— Я не заперечую.
Але заперечення має Міла:
— Краще я завтра знову приїду. Мені треба додому, я навіть не взяла речей, щоб перевдягнутися… — вона кидає розгублений погляд на Олежика, який вже починає дути губки.
— Синку, через тиждень ми всі разом поїдемо до дідуся й бабусі. З ночівлею. А зараз якщо мамі треба додому, то я її відвезу. Побудеш сам вдома пів години? Або можемо разом відвезти…
— Не варто, я доїду сама. Ще ж не пізно, автобуси ходять. Не турбуйтеся про мене, — Міла трохи натягнуто усміхається. Здається схвильованою.
Я підходжу до сина, притримую його за плечі і, зазирнувши у вічі, кажу:
— Золотко, мама більше нікуди не зникне. Тепер вона завжди буде. Завтра побачитеся. І через тиждень знову. Просто зараз їй потрібно додому відпочити, виспатися, перевдягтися. Гаразд?
Подумавши, Олежик серйозно киває. Образи більше немає в його оченятах, натомість там з’являється рішучість.
— Ну добре. Але завтра будемо довго-довго гуляти!
Міла усміхається, підходить до нього для коротких обіймів і бажає спокійної ночі.
— Я проведу тебе до зупинки, — кажу їй стиха. — Заперечення не приймаються.
З цим вона, на щастя, не сперечається. Киває, і ми, залишивши Олежика, виходимо на вулицю. Він вже достатньо дорослий, щоб побути сам вдома п'ятнадцять хвилин.
А може, трохи довше. Бо йдемо ми з Мілою до зупинки повільно й довго. Вона замислено мовчить, тож я знаходжу слова першим:
— Міло, усе гаразд? Все добре пройшло? Чи щось трапилося?
— Що ти, все чудово, просто…
— Просто?
— Я вперше стільки розповідала Олежику про себе. Не про ту мене, якою я мала б бути, а про ту, якою є. А ще він спитав, чи не займатимуся я тепер танцями. Тому довелося трохи набрехати, сказати, що я більше не хочу танцювати, а хочу готувати каву.
Відредаговано: 17.11.2026