Він мовчки киває мені на двері, щойно ми залишаємося самі в порожній аудиторії.
Дорогу до його кабінету я вже знаю. Пилип випереджає мене на підході й галантно відчиняє двері, пропускає першою.
— У мене є вода, — заявляє несподівано, прямуючи до підвіконня.
Там і справді стоїть глечик води, а поруч з ним — кілька пляшок мінералки.
— Вода? — не розумію, чому він раптом про це заговорив.
— Ну, минулого разу ти плакала, а в мене не було води.
— А-а-а… — розгублююся. — Зараз я не плачу. Чи треба? Є привід?
— Що? Ні! Звісно, ні. Я не хочу, щоб ти плакала, — Пилип метушливо махає руками.
Наша розмова якась така незграбна… Обіймаю себе за плечі, тихо запитую:
— Як там Олежик? Він… він не передумав зі мною бачитися?
— Якраз про це я й хотів поговорити. — Пилип полегшено опускає плечі, усміхається, і водночас погляд його стає винуватим. — У нього тепер багато планів на тебе. Аж надто багато.
Мені відлягає. Я вже чекала почути, що Олежик зрозумів нашу брехню, а натомість виявляється, що в нього плани на мене.
— І що саме він хоче?
— Вип’ємо чаю і поговоримо? Я все розповім.
— Гаразд.
— Ми можемо піти в якусь кав’ярню або залишитися тут. Як тобі комфортніше?
Я прикушую губу, глипаю на підвіконня, на якому, крім води, стоїть цукерниця зі смачними шоколадними батончиками, як минулого разу.
Пилип ловить мій погляд.
— Смачні, правда?.. — усміхається. — Отже, тут. Влаштовуйся і бери батончики, я зараз принесу чай.
Під однією зі стін стоять маленька софа і журнальний столик. Пилип ставить на нього вазу з батончиками, а сам іде готувати чай.
Я сідаю на софу і кручу головою, розглядаю кабінет, доки він не повертається з двома гарячими чашками.
— Обережно, кип’яток, — попереджає, ставляючи переді мною чашку з малюнком світлофора і логотипом автошколи.
— Я вже сьогодні обпеклася, — згадую мелісовий чай і розмову зі Златою. — Та й не сьогодні теж… Пилипе…
— Так?
Він бере батончик, розпаковує його і, обережно відгорнувши обгортку з одного краю, подає мені.
— Дякую. Я хотіла спитати… Якщо чесно…
— Запитуй.
Якщо чесно, я не знаю, що в нього спитати. Я хотіла б спитати щось таке, щоб пізнати його, познайомитися по-справжньому. Мабуть, мені треба було спитати поради у Злати.
— Який ти любиш чай? Ми завжди п’ємо чай, іноді каву, і я знаю, що любиш еспресо, але чай у тебе вдома завжди різний, і…
— Будь-який. Просто беру перший-ліпший з полиці у супермаркеті.
— А-а-а… Ясно, — кручу в пальцях батончик і думаю, про що б ще спитати. — А! Перемальовувати дорожні знаки. Це справді треба робити? Я думала, є якісь сучасніші способи навчання…
Він хмикає.
— Звісно, є. Є повно способів танцювати з бубном навколо учнів, аби це виглядало сучасно і просунуто. Я можу це організувати, звісно, але вивчити знаки воно не допоможе. Банальне перемальовування більше допомагає запам’ятовуванню, ніж танці з бубном. Колись мій викладач теорії так мене вчив, і я так вчу учнів. Може, це старомодно, але це працює.
Здається, я мимоволі зачепила його професійне его.
— І ти перевірятимеш домашнє завдання?
— У тебе — особливо ретельно. Кожен знак перевірю. Тому постарайся вже.
Пилип говорить це м’якше, ніж попередню тираду. Мабуть, жартує. Але знаки я, звісно, намалюю дуже старанно.
— Постараюся. А ще… — знову думаю, що спитати. Глипаю на стіну навпроти, там висить перекидний календар з фото автомобіля. — А ти любиш механіку чи автомат?
— Якщо скажу, вважатимеш мене старомодним снобом, — Пилип зітхає.
— Отже, механіку. Але… Я ж можу навчитися їздити тільки на автоматі?
— Ні! Я навчу тебе на механіці, — він випалює різко й аж на місці підстрибує. — Якщо вже вчитися їздити, то по-справжньому. Так, щоб у критичній ситуації ти й на старому тракторі могла поїхати. Ми живемо у такому світі і в такі часи, що жодні навички не будуть зайвими… — здається, Пилип помічає, що надто розпалився, бо раптом тухне і спокійно додає: — Їж батончик.
Я роблю маленький ковток чаю і відкушую нарешті трохи шоколаду. Смачно. І затишно.
Пилип батончиків не їсть, тільки п’є чай, розслаблено спершись на спинку софи.
Тиша навколо нас приправлена запахом бергамоту. Зі звуків — тільки шарудіння обгортки в моїх пальцях. Ну, і ще мої думки шарудять. Що у Пилипа спитати про нього, щоб пізнати?
— Пилипе, а… Ну…
— Тобі не обов’язково.
— Що не обов’язково?
— Шукати теми для розмови. Ми можемо просто посидіти в тиші. Мені подобається сидіти з тобою у тиші.
— Справді? Тоді гаразд.
І ми сидимо так. Мовчки п’ємо чай. Я доїдаю батончик, а Пилип розпаковує мені наступний.
Минає, мабуть, хвилин двадцять, перш ніж наше чаювання завершується. І лиш тоді, занісши на кухню чашки й повернувшись з порожніми руками, Пилип починає важливу розмову:
— Олежик хоче сходити з тобою на вихідних у цирк і океанаріум. Ти зможеш?
— Так, звісно. Тільки зі мною?
— Угу. Ми завжди проводили час утрьох, і тепер він хоче побути з тобою.
— Я не заперечую, — підводжуся з софи. — Так, я тільки за.
— Дякую. І ще… А на наступні вихідні, через тиждень… Вибач, він уже домовився з моїми батьками, що ми візьмемо тебе з собою до них по гриби. Якщо це занадто, я скажу йому, що ти не зможеш…
— Для тебе це занадто?
— Для мене? — він дивується. — Ні. До чого тут я? Це для тебе може бути занадто.
— Ні, — мотаю головою. — Крім Олежика, я не маю нікого, з ким хотіла б проводити вихідні. Тому я можу й по гриби.
— Тоді гаразд. Дякую, — Пилип чухає лоба, видихає важко й випалює: — Я ніколи не запитував, ти маєш когось? В сенсі чоловіка, хлопця, нареченого.
— Що? Ні! Я… Не маю. Маю тільки колишнього чоловіка, який періодично з’являється, щоб понабридати. А так не маю.
— Ага. Ясно. Ну, добре.
Наша розмова знову стає незграбною. Вже хочу її перервати, але Пилип раптом дивує. Він підходить ближче, зупиняється за крок до мене. Тихим, рівним тоном каже:
Відредаговано: 17.11.2026