Міла
Мене всю тіпає від хвилювання, коли збираюся в автошколу.
А якщо Пилип передумав? Якщо Олежик, поїхавши додому, зрозумів мій обман? Якщо, якщо, якщо… Ці «якщо» обсідають мене як харчові мушки — надгризені бутерброди, які Злата завжди залишає на столі.
— То ти тепер будеш не «мама раз на рік», а «мама вихідного дня»? — запитує Злата, жуючи свій бутерброд (хай спробує тільки його не доїсти!).
— Якщо Пилип не передумав, то так.
Я кидаю у мелісовий чай ще один пакетик, а потім про всяк випадок сиплю туди ще трохи сушеної м’яти. Мені треба заспокоїтися.
— Слухай, тут таке… — Злата відставляє на тарілку бутерброд і, дожувавши, якось винувато на мене глипає: — У мене сьогодні Іван заночує.
— Іван? Хто такий?.. Ти не розказувала про жодного Івана.
На хвилинку я забуваю про власні переживання і сідаю за стіл навпроти подруги.
— Бо не було, що розповідати. Це новий колега, він у нас тепер сисадміном працює. Ми якось так з ним минулого тижня випили після роботи, ну і…
— Минулого тижня? — охаю.
Злата закочує очі під лоба й розводить руками.
— Ну, мені не треба чотири роки, щоб захомутати нормального чоловіка, який з’явився на горизонті!
Тепер вже я фиркаю.
А вона веде далі:
— Знаєш, йому тридцять три, мені тридцять один, не дітки вже, щоб довго ходити колами. Як все піде добре, то я його ще до Різдва у ДРАЦС потягну розписуватися.
Злата так мене шокує, що я бездумно підношу чашку до рота, забувши, що в ній кип’яток.
— Ай, — зойкаю і відставляю свій мелісово-м’ятний чай. — То це, виходить, у вас все… одразу все так серйозно?
Злата усміхається.
— Я з ним три години вчора розмовляла про Marvel! То як ти думаєш?
Отже, серйозно. Моя подруга обожнює цю франшизу, і якщо знайшла такого самого фаната, це щось та й означає.
— Тоді вітаю тебе. Сподіваюся, твій Іван — саме той. Коли познайомиш?
— Та будь-коли, — вона сміється. — Взагалі він… часто в мене тепер, мабуть, ночуватиме. Ми можемо шуміти. Це нічого?
— Нічого. Ми вже дорослі дівчатка, — усміхаюся. — Добре, що хоч в однієї з нас тепер буде особисте життя. Ти тільки… ну, будь обережна. Все-таки ще мало його знаєш.
Злата виставляє вперед палець з темно-коричневим манікюром і по-філософськи зауважує:
— Можна бути знайомою з людиною роками, але мало її знати! А можна пізнати одразу. Я пізнала.
Я усміхаюся, беру чашку і, подувши, роблю кілька ковтків.
— Доїж бутерброди! — зауважую, підводячись.
Треба квапитися на заняття.
Всю дорогу в автобусі я думаю над словами Злати.
«Можна бути знайомою з людиною роками, але мало її знати».
Звучить як абсурд, але я розумію, що вона мала на увазі. І навіть погоджуюся з таким висновком.
Наприклад, з Пилипом я знайома чотири роки. Але чи знаю я його по-справжньому? Що мені відомо про нього, окрім того, ким він працює і який у нього дім?
— Практично нічого, — відповідаю собі стиха вголос.
Я заходжу в аудиторію в останній момент. Встигаю тільки сісти і блокнот дістати, як показується Пилип.
— Добрий вечір всім! — він одразу ж знаходить поглядом саме мене.
Моє серце на секунду завмирає, а тоді зривається і біжить кудись. У Пилипа погляд непроникний, а мені так би хотілося прочитати в ньому, що все гаразд! Що в Олежика все гаразд. Що у мене все буде гаразд.
Присутні вітаються з ним різними голосами. Мені треба опанувати себе, бо від хвилювання аж живіт зводить. Доки я зайнята заспокоєнням нервів, Пилип перевіряє присутніх.
— Юркевич Мілана, — дивиться прямо на мене.
— Тут!
Я піднімаю руку, як учениця у школі, і його губами чомусь мелькає швидка усмішка. Це такий рідкісний для Пилипа вираз обличчя, що мимоволі сприймаю його як добрий знак.
Заняття починається з правил поводження за кермом, тоді йдеться про правила для пішоходів, а ще про автомобілі зі спецсигналами й те, які у них права на дорозі.
Я стараюся зосередитися на тому, що він розповідає, але це вдається не одразу. Моя увага прикута не до змісту його слів, а до інтонації, тембру голосу, ораторських навичок.
Тато Олежика, Пилип, якого я знаю, — небагатослівний і замкнутий. Рідко мені вдавалося почути від нього більш як два речення поспіль.
Пилип Євгенович переді мною — доволі… я б сказала, навіть харизматичний викладач. Він дохідливо пояснює, ввічливо спілкується з учнями й навіть розказує кумедну історію зі своєї практики.
Зрештою я таки вдумаюся в те, про що він розповідає, і занотовую особливо цінні поради. Деякі учні ставлять запитання, дискутують з Пилипом про щось, але для мене це занадто. Я навіть у школі була тихенькою на уроках.
Насамкінець, перед тим як завершити заняття, Пилип запитує:
— Всі вже купили таку книжку? — він підіймає зі свого столу «Правила дорожнього руху з коментарями та ілюстраціями». — Тоді домашнє завдання на наступний раз — перемалюйте собі у зошити попереджувальні дорожні знаки.
Хтось на задніх партах посміюється. Пилип схрещує руки на грудях, здіймає одну брову й спокійно зауважує:
— Колись один мій колишній учень, якого теж дуже смішили попереджувальні дорожні знаки, потрапив в аварію з коровою. Потім про нього у всіх новинах писали. Тому раджу велику рогату худобу у червоному трикутнику перемальовувати особливо уважно.
Вау. Як же… сексуально.
Це слово саме виринає в думках, коли його слухаю. Не те, про що говорить, а як. Обличчя кидає в жар. Сподіваюся, що я не почервоніла.
— Що ж, якщо більше ні в кого немає зауважень і запитань, сьогоднішнє заняття завершено, — підсумовує Пилип. — До вівторка.
Мої колеги по навчанню збираються. Хто повільніше, а хто швидше покидає приміщення. Пилип нікуди не йде, стоїть на місці й дивиться на мене.
Здається, сьогодні я теж залишаюся після уроку, як і минулого разу.
Відредаговано: 17.11.2026