Мама вихідного дня

8. Не так, як уявив

Пилип

«Олежику, я хотів поговорити про твою маму. Знаєш, не завжди мама — це та жінка, яка тебе народила. Іноді так буває, що мамою стає інша, яка прикипіла до тебе серцем і хоче про тебе турбуватися. Ти повинен знати. Та, кого ти називаєш мамою, нею стала. Вона не народила тебе, але стала твоєю мамою чотири роки тому. Пам'ятаєш, як вона вперше приїхала з Америки? Ось тоді й стала. Ми тобі не розповідали, але це не так я багато змінює, бо Мила... Міла про тебе дуже переймається і дуже любить проводити з тобою час».

Такими словами я збирався почати сьогодні ввечері розмову з сином. Але, видно, не судилося.

Міла дивиться на мене й не моргає, в її очах — надія.

— Міло, я не можу й далі просто тобою користуватися, — ще заперечую, хоча вже знаю — піддамся.

— Ти не користуєшся. Я ж кажу, мені це теж потрібно.

Я опускаю голову, дивлюся на свої руки на її талії. Тонкій-тонкій талії. Крізь блузу відчуваю тепло її тіла. Приємно.

— Я збирався розповісти Олежику, що ти не народила його, а стала його мамою, і хотів дати йому вибір — бачитися з тобою або ні. Але гаразд. Я нічого не скажу йому поки що, якщо ти так хочеш. І… пробач. Пробач, що втягнув тебе у це все.

Міла невиразно мотає головою, шепоче:

— Дякую.

Очі у неї ще вологі, але на губах вже з’являється усмішка.

Вона може казати, що для неї це теж важливо, але ідея була моя, прохання моє. Син мій. Тому мені треба подумати, як віддячити їй за все, що вона для нас робить.

— Треба йти, там Олежик зачекався, — відпускаю талію Міли й беруся за дверну ручку, відчиняю двері.

Пропускаю її першою, і вона одразу ж займає своє місце за стійкою, бо якраз заходять відвідувачі.

Я тим часом підходжу до столика. Олежик допиває гарячий шоколад, піднімає на мене очі й запитує:

— Можна я тепер після тренування завжди буду заходити до мами?

— Кхм, — сідаю поруч, — це, звісно, не проблема. Але ж мама тут працює, вона зайнята.

— А я собі буду тихенько за столиком сидіти!

— Подумаємо про це. Але у нас з мамою є краща ідея. Ти зможеш бачитися з нею тепер на вихідних.

— Справді? — мій син дивиться так серйозно, ніби не вірить, що я йому таке запропонував.

— Так.

Він міцно стискає кулачки й видає радісний вигук, щось схоже на:

— У-у-є-є-єс!

— Будеш ще щось? Пані Валентино, а ви?

— Тістечка нам ще! — вигукує Олежик і за себе, і за пані Валентину.

Вона тільки киває зі скромною усмішкою.

— Гаразд. Я зараз.

Я підходжу до стійки, стаю за спинами відвідувачів. Коли вони йдуть, роблю замовлення:

— Два еспресо, гарячий шоколад і ще одну таку каву, як замовляла пані Валентина. І чотири тістечка.

Міла киває з м’якою усмішкою. Дуже помітно, що її настрій покращав. Та й мій, якщо чесно, теж.

Сьогодні цілий день на плечі тиснув тягар майбутньої розмови з сином. Тепер ноша впала, то й дихати стало легше.

Міла повертається до кавомашини, чаклує над нею, а я стою і спостерігаю. Мені невтямки, за яким принципом ця машина працює, але чіткі й упевнені Мілині рухи чарують.

Не втримуюся від зауваження:

— Якщо з коробкою передач поводитимешся так само впевнено, з тебе вийде гарна водійка.

Вона зиркає на мене краєм ока, усміхається.

— Хотілося б.

Доки готується кава, Міла заносить тістечка до столика, а я дістаю картку для оплати.

— Не треба, — пробує відмовитися вона, — це коштом закладу.

— Ще чого бракувало, — бурчу. — Олежик надумав до тебе заходити після тренувань. Розоришся. Порахуй усе, що він з пані Валентиною замовив.

Міла більше не відмовляється, пробиває мені замовлення, і я його оплачую.

— Ти будеш два еспресо? — забирає чашки з кавомашини.

— Ні, одне тобі. Ходімо посидимо всі, доки немає відвідувачів.

Це дуже дивно — сидіти за одним столиком вчотирьох, з сином і пані Валентиною, і не прикидатися, що Міла щойно з Америки. Олежик навіть не дивується, що мама так різко змінила професію — вона не раз йому робила лате з малюнками на пінці, готувала мені смачну каву, тому цілком логічним виходить пояснення, що мамине хобі стало професією. Ми навіть не озвучуємо цієї побрехеньки, Олежик сам робить висновок, згадуючи, як я ще минулого року обмовився про те, що Мілі з її уміннями треба власна кав’ярня. Це було сказано ненароком і не для його вух, але він тоді почув і дуже схвалив таку ідею.

Словом, нас пронесло. Випадковості врятували.

Ми сидимо майже годину. Пані Валентина помітно стомлюється, Мілу вряди-годи відволікають клієнти, які беруть каву з собою. Лише одна пара залишається за столиком, і тоді Міла займає своє місце за стійкою, доки вони не йдуть. За її словами, це такий етикет. Бариста має бути не в залі, а біля кавомашини. Навіть якщо бариста і є власницею.

Кав’ярня знову порожніє, але ще не зачиняється. Міла має працювати до дев’ятої вечора.

— Олежику, нам вже час їхати. Побачишся з мамою на вихідних.

Я запитально дивлюся на Мілу, і вона киває, підтверджуючи мої слова.

— Так, на вихідних.

— Ура! — він обіймає її наостанок.

А я дивлюся й очам не вірю. Це чи не перші їхні обійми прощання, які не закінчуються слізьми. 

От би вона й справді була мамою мого сина.

Я відчиняю двері кав’ярні, випускаю на вулицю пані Валентину й Олежика. Затримуюся на мить, кидаю останній погляд на Мілу.

— Дякую. Побачимося завтра в автошколі. Ти ж будеш?

— Так. До завтра.

Мені хочеться сказати їй щось підбадьорливе, але не можу вигадати, що саме. Тому просто йду.

Дорогою додому Олежик не припиняє тріскотіти про те, скільки всього тепер зможе зробити з мамою. У його планах на найближчу суботу вже є океанаріум, а на неділю — цирк.

Ми ледь встигаємо переступити поріг дому, як він дістає смартфон і телефонує бабусі.

— А знаєте, мама тепер завжди у Львові буде! — вигукує новину. — Ми підемо з нею в океанаріум, у цирк…

Я спираюся плечем на одвірок і спостерігаю за радісним сином. Не встигаю спинити Олежика, коли раптом з його губ зриваються інші плани:




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше