Мама вихідного дня

7.2.

— Олежику… — з моїх губ спурхує його ім’я.

Ноги ватяні, ледь ворушу ними, щоб вийти йому назустріч.

— А що ти тут робиш? Я думав, ти поїхала! — він спочатку несміливо наближається, але в один момент зривається і кидається обійматися.

І ось якби не ці обійми, я б, мабуть, випалила правду. Ту правду, яку зібрався озвучувати Пилип.

Але Олежик обійняв — і я не можу, не хочу зізнаватися, що ніяка я йому не мама.

— Ходи сюди, — беру його за руку і веду до столика.

Зиркаю на пані Валентину, яка стовбичить на одному місці і здається вкрай розгубленою. Вона теж не знає правди, бо поселилася по сусідству з Пилипом вже тоді, коли дружина його покинула.

— Пані Валентино, сідайте, я зараз зроблю вам кави.

— Я подивлюся, що у вас є, — вона киває на вітрину з випічкою і тактовно відходить.

Уявляю, що у голові цієї жінки зараз. Мабуть, вважає мене безсовісною матір’ю-зозулею, яка кинула дитину й приїжджає раз на рік, живучи зовсім поруч.

Ми з Олежиком сідаємо за столик, навпроти одне одного. Торкаюся його рук, які поклав на стіл, і помічаю, що в темних оченятах починає розгорятися образа. Він бурмоситься.

— Олежику, розумієш, я… — глибоко вдихаю. Мабуть, я буду покарана за свою брехню дитині. Але, може, це мій шанс зробити цю брехню правдою? — Розумієш, я вирішила залишитися в Україні. Це мав бути… сюрприз. Мені просто потрібен був час, щоб купити цю кав’ярню і влаштуватися. Хотіла тобі розповісти, коли все налагоджу, але... Ось.

Він лупає оченятами, щось метикує довго. Спливає хвилина чи дві, і я вже очікую, що він викриє мою брехню. Аж тут раптом:

— А-а-а… А! Сюрприз? Це тому ти казала, що щось вигадаєш і ми бачитимемося частіше?

Згадую свої слова, сказані менш як тиждень тому при прощанні. Тоді вони звучали як надія для нас обох, а тепер стали моєю рятівною соломинкою.

— Так, тому, — кажу на видиху й усміхаюся.

— Значить, ти… залишаєшся? Тепер ти завжди будеш? 

Темні горошинки навпроти зблискують радістю, а на губах поволі розквітає усмішка.

— Сподіваюся, так. Завжди буду. Якщо… якщо твій тато дозволить.

Мені думається, що Олежик не поставився б із такою довірою до моїх слів, якби не хотів по-справжньому їм вірити. Він відчув би брехню чи виказав би недовіру, бо вже великий і розумний. Але він хоче вірити, бо потребує мами.

— Тато дозволить, от побачиш!

— Теж хочу в це вірити. До речі… А як ти тут опинився?

Олежик усміхається.

— Я тренуюся у залі отам через дорогу. Доки наш зал ремонтується. Тато зараз приїде нас забрати.

— Пилип потрапив у затор, — вставляє пані Валентина, підходячи. — Я побачила кав’ярню і сказала йому по телефону, що зачекаємо тут.

— А, зрозуміло, — підводжуся, — то що будете? Щось обрали?

— А в тебе є какао? — вигукує Олежик.

— У мене є навіть краще — гарячий шоколад. Будеш?

Олежик не чекає за столиком, стоїть поруч, доки я роблю йому гарячий шоколад, а пані Валентині американо. Подаю їм напої, а тоді беру з вітрини два тістечка. Якраз підношу до столика, коли двері кав’ярні рипають.

— Добрий де… — слова застрягають у мене в горлі.

Це Пилип.

— Міло? — моє справжнє ім’я вперше зривається з його губ при Олежику. Він зиркає на сина, на пані Валентину і знову прикипає поглядом до мене. — Ти…

— Тату, це мамина кав’ярня! — Олежик вмощується за столиком і бере гарячий шоколад. — Мама тепер завжди буде!

Западає мертва тиша. Тільки чути, як Олежик сьорбає гарячий шоколад.

Не можу прочитати вираз обличчя Пилипа. Подив у його очах блискавично змінюється якимись іншими емоціями. Різними емоціями. Доки не з’явилася лють, я мушу щось зробити чи пояснити. Розтуляю рота, та спершу заговорює він:

— Ми можемо поговорити наодинці? — крутить головою. — Десь тут є місце?

— Так, ходімо, — облизую пересохлі губи й розвертаюся.

Я зупиняюся біля вітрини, киваю на одні двері праворуч й на другі далі, за стійкою.

— Туалет або склад.

Пилип підтискає губи.

— Мабуть, краще склад.

«Склад» тільки звучить пафосно. Насправді це крихітне приміщення, заставлене шафками й тумбочками. Я ледь поміщаюся там, коли заходжу взяти каву чи посуд. Вільного простору між шафок менше, ніж метр на метр. Тож коли ми заходимо туди з Пилипом і зачиняємо за собою двері, опиняємося як тюлька в банці.

— Як дві тюльки в дуже тісній банці, — зауважує він.

Мимоволі усміхаюся.

— Я теж про це подумала.

Піднімаю на нього очі. Здається, ми ще ніколи не були з ним так близько одне до одного. Від Пилипа пахне бензином і трохи автомобільним освіжувачем, я запам’ятала цей запах, коли він мене підвозив з автошколи.

— Що тут трапилося, доки мене не було? — запитує тихо.

Я важко глитаю і переповідаю йому все від моменту, як побачила Олежика у дверях. Відчуваю, як повітря згущується і важчає від Пилипового невдоволення, тож в очі йому не дивлюся, тільки швидко підсумовую:

— Не кажи йому, прошу, не кажи. Я можу бути мамою не раз на рік, а щовихідних. Справжньою мамою.

— Міло… — звучить м’якше, ніж я очікувала.

— Не кажи. Я люблю твого сина! — випалюю і все-таки дивлюся на Пилипа.

— Що ти сказала? — його брови підстрибують.

— Кажу, що полюбила Олежика. І я все одно ніколи не зможу ста… — обриваю себе на півслові.

— Що не зможеш?

— Немає значення. Просто не кажи, будь ласка. Дозволь мені бути його мамою.

Пилипові вилиці сіпаються. Уважним поглядом він пробігає по моєму обличчі, наче сканує, наче визначає, наскільки серйозні й щирі мої слова. І, як на зло, я не витримую навіть зараз без сліз. Хотіла б показати мужність і рішучість, а натомість щокою скочується сльоза.

— Не плач, — Пилип підносить руку, обережно торкається тильним боком пальців моєї щоки і змахує сльозинку.

Дотик настільки ніжний і м’який, що я замружилася б і потягнулася б назустріч, якби була більш звичною до чоловічих дотиків. Давно ніхто не був зі мною ніжним. Тому я сіпаюся, подаюсь назад. Хочу спертися на тумбочку, але мало не перевертаю склянки.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше