Міла
Після розмови з Пилипом я довго сиджу на кухні, кручу в руках його батончик і згадую. Я наговорила зайвого, висповідалася йому. І це змусило мене повернутися у спогадах в ті похмурі часи, коли я втратила дитину.
Мені було майже двадцять два, я працювала у ресторані, от-от стала щасливою дружиною. Ну як щасливою… Як дружиною… Андрій освідчився мені не тому, що рвався у шлюб, а тому, що я показала йому тест з двома смужками. Ми зустрічалися лише пів року і мені здавалося, що я закохана по вуха. Тому і тесту, і освідченню зраділа.
Весілля не було, ми просто розписалися. Я переїхала жити до нього — в сучасну квартиру в новобудові. Андрій працював на фірмі, яка займалася вентиляційними системами, а ще, як він казав, «мутив трохи на стороні». Я ніколи не цікавилася деталями, достатньо було знати, що заробляє він непогано.
Усе було чудово, якщо не враховувати його спалахи ревнощів і ті вечори, коли приходив не в настрої, а я мусила ходити навшпиньки навколо нього.
Найгірше сталося в один звичайний осінній день, коли ніщо не віщувало біди. Андрій був у відрядженні, я займалася хатніми справами — прибирала, вилизувала все, доки відчувала в тілі ще трохи сил. На тридцять четвертому тижні це дуже важко, але допомогти було нікому, мій чоловік ненавидів безлад, а мама тоді якраз хворіла і приїхати не могла.
Звечора я заснула як вбита, а прокинулася від скаженого болю в животі й попереку. Ліжко піді мною було в крові. А найгірше… Навіть зараз не можу це згадувати. Я втратила свідомість одразу, як зателефонувала у швидку. Мене врятувала випадковість — сусідка впустила лікарів у будинок, а зайти у квартиру вони змогли, бо я забула замкнути двері.
— Не треба, — стогну вголос сама до себе.
Не треба згадувати. Не можна.
Я не просто втратила малюка, якого вже любила. Я сама була на межі. До мене приїхали всі, навіть хвора мама. Андрій не приїхав у лікарню.
Зараз я тільки дивуюся, чому тоді пробачила? Навіщо жила з ним ще два роки?
— Не згадуй, — знову сварюся на себе вголос.
Згадувати мого колишнього чоловіка — погана прикмета. Він як відчуває. Обов’язково з’являється в моєму житті раз чи два на рік, щоб пожалітися, спробувати мене повернути й зрештою облити брудом, коли чує чергову відмову.
— Мелісовий чай, — нагадую собі і ставлю чайник.
Батончик смакує з чаєм першокласно. Ніжний шоколад тане в роті, я заплющую очі й постогную, доїдаючи його. Навіть зберігаю собі обгортку, щоб купити потім такий самий.
Зранку я мушу квапитися відкривати кав’ярню. Через автошколу довелося змінити свій графік і домовитися зі своєю працівницею Наталкою, що всі вівторки і четверги будуть її змінами, а середи й понеділки — моїми. В інші дні чергуватимемося по ситуації.
До моєї кав’ярні одинадцять хвилин автобусом або тридцять чотири хвилини пішки. Зранку немає часу на довгі прогулянки, тож я квапливо вибігаю з квартири в надії влізти хоч у якийсь автобус чи маршрутку.
Я якраз у дверях під’їзду, коли мені телефонує невідомий номер.
— Доброго ранку! Мілана? Це кур’єрська доставка квітів…
Навіть здивуватися не встигаю, бо прямо на порозі налітаю на кур’єра, з яким говорю.
— Доброго ранку. Це я.
— О, чудово. У мене для вас доставка!
Він простягає мені неймовірно красивий букет, я такого ніколи не тримала в руках! Беру квіти в оберемок і киваю кур’єрові. Йому, певно, тільки мою маківку видно.
З прозоро-білого подарункового паперу на мене дивляться білі фрезії, рожеві і малинові троянди, фіолетові матіоли, лимонні гвоздики і ще якісь медово-жовті квіти, назви яких не знаю. Від різнобарв'я кольорів і запахів у моїй голові паморочиться. У приємному сенсі.
Це все багатство просто приголомшливе! Але від кого воно?
Часу з’ясовувати немає. Тому беру ноги в руки і прямо з букетом біжу на зупинку.
Мені щастить — якраз під’їжджає великий автобус, і в ньому знаходиться місце для мене і мого букета.
У кав’ярню я встигаю навіть раніше, ніж сподівалася. Одразу ставлю квіти у вазу — на щастя, в мене вона є, бо на відкриття я купувала багато квітів.
Я швидко роблю всю ранкову рутину. Вмикаю кавомашину, перевіряю, чи чисті всі чотири столики, чи достатньо паперових склянок, цукру та іншого.
Моя кав’ярня зовсім крихітна, переважно в мене беруть каву з собою перехожі, а ще працівники бізнес-центру неподалік. Поруч також є кілька підприємств, склади і, звісно, житлові будинки. Тож найгарячіші для мене години — це початок робочого дня, обідня перерва і вечір, коли люди повертаються з роботи.
Я відкриваю кав’ярню на десять хвилин раніше, бо вже бачу за вікном перших відвідувачів.
— Доброго ранку! Проходьте. Яку каву бажаєте?
Молода жінка замовляє у мене флетвайт, а її супутник — американо.
За ними приходять наступні клієнти, за ними — ще і ще. Потік людей трохи стихає, і мені якраз привозять свіжу випічку з пекарні. Ледь встигаю викласти ароматні круасани та тістечка на вітрині, як настає обідній час і приходять нові клієнти.
У ті хвилини, коли нікого нема, я переглядаю запаси, нотую собі, скільки і якої кави треба докупити.
По обіді, близько третьої, все стихає. Я нарешті можу вперше за день випити кави.
Неспішно роблю собі еспресо в улюбленій чашці, яку спеціально принесла сюди з дому, і всідаюся на високий стілець за стійкою.
Прямо перед моїм носом стоять квіти, тож випивши каву, я вирішую їх добре роздивитися.
— Які все-таки гарні, — бурмочу. — Від кого ви?
Я розглядаю, нюхаю кожну троянду й кожну фрезію окремо, ніби від моєї уваги вони подобрішають і розкажуть, де взялися.
Запідозрила б Андрія, бо ж згадувала його вчора. Але ні, мій колишній чоловік навіть у наші найкращі часи квітів не дарував. Тоді… може, Пилип?
— Та ну, не може бути, — хихочу. — Він такий сухарик, що навряд чи додумався б до квітів… О!
Троянди роблять мені ласку. Я відгортаю листя однієї і бачу маленький конвертик. Записка!
Відредаговано: 17.11.2026